Україна: сучасне державотворення як «довгий» 1991 рік

Серед істориків поширеним є уявлення, що історіописання має бути спрямоване на пошук закономірностей. Справді, у цьому реалізується соціальна роль історичної науки — конструювати з численних фактів та феноменів зрозумілу картину минулого, щоб соціум усвідомлював, на якому етапі розвитку він перебуває і знаходив відповідь, куди далі рухатися. У такий спосіб історики трансформують знання в соціальний досвід, тобто виступають (мають виступати) виробниками смислів — сенсмейкерами (sensemakers), якщо користуватися термінологією когнітивістики.

Утім, на практиці пошук закономірностей часто виливається у ретроспективну аргументацію об’єктивності існування того чи іншого соціального явища. Наприклад, державність інколи подається як кінцевий і об’єктивний результат історичного процесу. Такий підхід закорінений у філософії Г. Гегеля, згідно з трактуванням якого історія — це те, що минуло, і те, що як завершений процес чітко відділено від сучасності. За таких умов оцінка українського державотворення як закінченого процесу обертається фундаментальною безвідповідальністю за долю держави та відсутністю розуміння неусталеності її нинішніх основоположних засад.

Тому більш плідним і соціально-відповідальним є цивілізаційний погляд на історичні процеси. З цієї точки зору історія виглядає не як цілеспрямований (телеологічний) процес, який розгортається всупереч людській суб’єктивності, а, швидше, як простір, у якому постають та зникають соціальні феномени, де є місце як об’єктивним закономірностям, так і свободі волі людини. У такому контексті особливу увагу варто приділити цивілізаційній концепції Арнольда Дж. Тойнбі (молодшого). Хоча його теоретична конструкція зазнавала критики з боку істориків-практиків і частково їх зауваження були слушними, однак запропонований британським науковцем підхід в обраному нами фокусі є «працюючим». Тойнбіанську концепцію можна використовувати для осягнення соціальних практик, не утверджуючи її онтологічний статус.

До речі, розробки А. Тойнбі середини ХХ ст. активно використовуються нинішніми фахівцями з організаційного розвитку компаній. Наприклад, автори колективної праці «Танок змін: нові проблеми організацій, що самонавчаються» при проясненні проблем сучасного бізнесу зазначають: «Історик Арнольд Тойнбі ... запропонував теорію «проблем і вирішень», смисл якої у тому, що саме життя цивілізацій являє собою процес творчого розвитку і роль стимулу в ньому виконують нові великомасштабні завдання, які часто породжені нашими досягненнями. Нові завдання дають можливість вдосконалюватися, оскільки змушують нас концентрувати увагу, напружувати розумові здібності і примушують до творчих рішень» (Танец перемен: новые проблемы самообучающихся организаций. — М., 2003. — С.28).

Ключовим елементом теоретичної системи А. Тойнбі є визначення, що в основі соціального розвитку лежить механізм «викликів та відгуків». «Виклики» можуть бути і природними, і соціальними. «Відгуки» даються творчими меншинами, які формуються у процесі «відповіді». Наприклад, поява запорізького козацтва у ХVІ ст. стала «відгуком» українського соціуму на турецький та кримськотатарський «виклики», в умовах, коли державна влада Речі Посполитої була не спроможна захистити населення. Посилення ж релігійного та соціально-економічного пресингу на українців призвело до національно-визвольної революції під проводом Богдана Хмельницького, в процесі якої козаки стали провідною верствою — творчою меншиною (відповідно до термінології британського вченого).

Внутрішній розбрат серед старшини та неспроможність консолідуватися перед новими викликами призвели Козацьку державу до Руїни й стрімкої втрати автономії. При цьому козаки, точніше, козацька старшина, поступово перетворилася з творчої меншини на панівну. Це відображається у посиленні економічного визиску населення, що поглиблювало соціальні суперечності і, врешті-решт, послаблювало власне правлячий клас. Тут слушно звернутися до слів А. Тойнбі: «Творча меншість, до якої колись нетворча маса ставилася дуже прихильно завдяки тим чарам, якими наділяє привілей творчого дару, тепер виродилася в «панівну меншість», позбавлену будь-якого чару, оскільки вона втратила творчі потенції. Ця панівна меншість утримувала свої привілейовані позиції силою...» (Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Том 1. — К., 1995. — С.350). У результаті соціальна структура українського суспільства спростилася, а воно саме начебто застигло, відстаючи в історичному розвитку порівняно з іншими європейськими народами.

Новий цикл розвитку починається з середини ХІХ століття. Визвольні рухи особливо актуалізували перед європейськими імперіями національне питання. Якщо в Австро-Угорській імперії перед українцями постав виклик отримання сприятливих умов для подальшого розвитку, то в Російській викликом стало заперечення існування українців як окремого етносу. Суспільство відгукнулося на це формуванням національної інтелігенції, стрімким розвитком національної культури.

Імперський виклик українству збігся з викликом, який постав перед європейською та російською цивілізаціями — різке розшарування суспільства внаслідок розвитку капіталістичних відносин. Власне, національно-визвольні змагання 1917—1921 років стали періодом, коли нова творча меншість намагалася віднайти відповіді на обидва виклики. Вузькість соціального досвіду національної інтелігенції в умовах збройного конфлікту обернулася поразкою у конкуренції з більшовиками за прихильність народних мас. Останні ззовні, за формою діяли начебто як творча меншина (у тому числі у національному питанні), а за змістом та методами — як правляча. Сповна така модель виявилася у перші два десятиліття радянської влади. З одного боку, проводилися коренізація, а з другого — силові акції: репресії, колективізація та голодомор. При цьому треба усвідомлювати, що тогочасні цифри зростання економічних показників приховували руйнування структур внутрішнього саморозвитку українського суспільства. Воно як нетворча маса використовувалося вже як ресурс для розвитку радянської імперії.

Фундаментальним викликом для українського суспільства стала Друга світова війна. Вона інтенсифікувала пошуки шляхів утворення національної держави, у тому числі за сприяння гітлерівської Німеччини. Цікавим у цьому плані видається експертний висновок вчених НАН України до проекту закону «Про визнання Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії воюючою стороною у Другій світовій війні за свободу і незалежність України».

Однак 1941—1942 роки показали, що впровадження «нацистського порядку» супроводжувалося жорстоким викликом існуванню українського народу як такого. Відгуком на це стало своєрідне примирення широкого загалу українців з радянською владою. Зазначимо, що остання також змушена була робити кроки назустріч та загравати не тільки з національними почуттями українців, а й імітувати наявність національної державності (утворення міністерств оборони та закордонних справ УРСР тощо). Ця імітація зберігалася у післявоєнний період, особливо з відмовою радянської держави від прямих силових заходів. В офіційній ідеології українці подавалися як друга після росіян державна нація СРСР (а це значить, що українцям був відкритий шлях до компартійної панівної меншості), однак при цьому органічний розвиток — насамперед культурний — українського соціуму гальмувався.

В останні десятиліття ХХ ст. перед українським соціумом постали нові виклики. По-перше, загальноцивілізаційний — необхідність переходу від індустріального до інформаційного суспільства.

По-друге, соціально-економічний виклик, спільний для усього радянського простору — неефективна система господарювання не відповідала потребам часу.

По-третє, почало загострюватися національне питання: концепція «нової історичної спільноти — радянський народ» потенційно вела до знівелювання української культури та руйнування основ існування нації.

Специфікою історичної ситуації 1970—1980-х років було те, що панівна меншість СРСР все очевидніше демонструвала неспроможність до генерування ідей розвитку, що знайшло влучне відображення у метафорі «застій». При цьому у неї не вистачало й можливостей на силове утримування покори суспільства — держава обмежувалася репресіями проти окремих інакомислячих громадян. Лише з 1966-го по 1988 рік з СРСР було вислано 175 «антирадянських елементів», профілактовано за антирадянщину десятки тисяч людей.

Дії з реалізації на практиці концепції «радянського народу» лише погіршували ситуацію, стискуючи пружину невдоволення. Намагання ж «перезапустити» проект СРСР під виглядом перебудови та оновлення Союзу призвело до акту капітуляції радянського режиму.

Що стосується України, то відгуки на окреслені виклики мала давати інтелігенція — як науково-технічна, так і гуманітарна. Однак творчий потенціал першої був задіяний на виконання загальносоюзних завдань, а друга у своїй більшості була примушена до конформізму. Лише з лібералізацією політичного режиму у середині 1980-х років саме гуманітарна інтелігенція вийшла на перші ролі в українському суспільстві. Своєю активністю вона збудила національну самосвідомість українства. З історичної точки зору найвищим її досягненням стала Декларація про державний суверенітет України 1990 року. Це була відповідь на тиск у національному питанні періоду застою, однак її витоки були закорінені ще у процесі визвольних змагань 1917—1921 років.

«Народна рада» у Верховній Раді УРСР діяла як творча меншина і багато в чому визначала на той час порядок денний для республіки і навіть впливала на союзні процеси.

Події 1991 р. мали різноспрямований характер: тоді переплелися закономірні та випадкові чинники. Хто як не історики добре знають про силу випадку. З історичної ретроспективи серпневі події у Москві (ГКЧП) були приречені на невдачу з огляду на суспільно-політичну ситуацію в СРСР. І у цій якості вони були неочікуваним випадком, яким скористалася Україна. Проголошення державної незалежності стало результатом поєднання зусиль національної інтелігенції та частини партійно-радянської еліти УРСР, спроможної до змін внаслідок різних обставин. Треба наголосити окремо на тому, що ситуативно утворена нова політична еліта мала відносно широкий соціальний досвід (порівняно з українською інтелігенцією, яка боролася за національну державу в 1917—1921 рр.). Вказаний союз заклав підвалини державного будівництва і створив умови для опанування відцентрових тенденцій. Як показав грудневий референдум 1991 р., цей крок дістав підтримку переважної більшості людей в Україні, які пов’язали своє майбутнє та майбутнє своїх дітей з власною державою.

Сам факт появи незалежної України великою мірою означав зняття гостроти національного питання, тим більше що не йшлося про розбудову моноетнічної держави. Наступними за важливістю були питання соціально-економічного розвитку та переходу до постіндустріального існування України вже у державному статусі.

Тим не менше тоді українське суспільство надовго «застрягло» на першому питанні (зазначимо, що до нього воно повернулося і в 2005 р.). Погіршення економічної ситуації та інерція з проведенням очевидних і необхідних перетворень найболючіше вдарили саме по тій верстві, що мала давати відповіді на потужні виклики — інтелігенції. Замість пошуку адекватних відповідей вона була змушена боротися за виживання.

Десять років знадобилося для відновлення економічного зростання — відповіддю на соціально-економічний виклик виявилося встановлення олігархічно-бюрократичного капіталізму на старій промисловій основі. Недосконалість інституційних перетворень та егоїзм еліт призвів до того, що політичні протистояння у 2005—2007 роках та світова криза 2008—2009 років відкинули національну економіку на рівень середини 1990-х років і поставили під сумнів спроможність та право політичних еліт керувати країною. Цей провал частково був зумовлений тим, що не вдалося знайти відповіді на постіндустріальний виклик — слушні варіанти залишилися переважно на папері. У тому числі й через те, що інтелігенція значною мірою переживала величезні розчарування, позбувшись свого радянського статусу, була вимушена займатися самозабезпеченням.

Постіндустріальна економіка передбачає, насамперед, нову систему відносин усередині суспільства по лініях суспільство-держава та держава-бізнес. Особливо, якщо виходити з того, що в останні роки основний виклик перед українським суспільством лежав у соціально-економічній площині. З цієї точки зору не випадковим видається масовий прихід підприємців у політику та державне управління, який спостерігається з кінця 1990-х років. Більше того, це закономірне явище: нові соціальні відносини пробивають собі дорогу найкоротшим шляхом. Дивним є інше: приходячи у владу, представники нової економічної верстви не виконували своєї, якщо завгодно, класової ролі. Замість прискорення реформ та поліпшення умов господарювання, вони ставили на перше місце власні інтереси, підлаштовувалися під недосконалу систему державного управління, ставали її частиною, часто не найкращою.

І справа не в окремих особистостях. У цьому — наочна демонстрація незрілості підприємницької верстви. Для цього були історичні прецеденти — такою ж незрілою була національна інтелігенція у 1917—1921 рр., як і запорізьке козацтво у ХVІІ столітті. Утім, в останньому випадку мав місце яскравий символічний крок, коли 1620 р. Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним вступило до Київського православного братства, тим самим продемонструвавши розуміння провідного виклику того часу і сформулювавши своєрідну програму дій у відповідь на нього.

В останні роки у державному будівництві додалися нові проблеми. Проблематизація мовного питання та зростання впливу радикальних рухів (під різними ідеологічними гаслами) видаються спробами переглянути оптимальну відповідь, яку дало українське суспільство з національного питання у 1991 році. Якщо економічна криза відкинула суспільство на десятиліття назад, то подальша інтенсифікація протистояння за цими конфліктними лініями повертає Україну у бурхливі 1990—1991 роки. У цьому, окрім егоїстичних інтересів певних політичних сил, з усією очевидністю проглядається відсутність історичної свідомості та історичної відповідальності, як і відсутність розуміння незакінченості державотворчого процесу, а відтак його особливої чутливості.

З історичної точки зору Україна й досі продовжує існувати у суспільно-політичному просторі, утвореному великими і навіть драматичними подіями 1991 року. Українська історія показує, що об’єктивні обставини часто були проти національної держави — і у ХVІІ ст., і у 1917—1921 роках. За великим рахунком, кінець ХХ ст. теж не був винятком із цієї закономірності. Зокрема, розгортання глобалізаційних процесів ослаблювало інститут держави як такий та підштовхувало інтеграційні процеси. Тому утворення нових суверенних держав йшло всупереч цим тенденціям.

Крім того, потужні міжнародні гравці не сприймали появи незалежної України. Можна вкотре згадати, що президент Сполучених Штатів Джордж Буш, виступаючи у Верховній Раді УРСР, негативно оцінив перспективи української незалежності, заявивши, що американці не підтримають «самогубний націоналізм», ... «угода «дев’ять плюс один» вселяє надію на те, що республіки поєднуватимуть велику автономію з активною добровільною взаємодією». Ось як сприймалось українське прагнення до власної держави! «Виправляти» таку лінію довелося, зокрема, Бушу-молодшому. Так, у його мемуарах знаходимо твердження, що він і Жак Ширак багато в чому притримувалися різних поглядів, у тому числі й тоді, коли «на одній з нарад він (Жак Ширак. — Авт.) виголосив: «Україна — частина Росії» (Джордж Буш. Ключевые решения. — М.: 2011. — С.467). За його ж словами, «незважаючи на окремі невдачі, ... українці повернулися до співтовариства вільних людей» (там же. — С. 495).

Тому є всі підстави вважати створення умов для виникнення сучасної української державності результатом збігу обставин. Тоді українське суспільство використало історичний шанс і в цьому були одночасно об’єктивна закономірність і, якщо завгодно, диво.

Визначення певної випадковості того, як постала держава, підкреслює, що це не одномиттєва подія і що й зараз країна перебуває у цьому процесі. Такий погляд може принести далекосяжні політичні та соціальні результати. У запалі гострої боротьби політичні еліти забувають про незавершеність державотворення та розгойдують і без того вутлий суспільний човен.

Відповідно в елітах і в громадській думці належить відновити почуття крихкості державності, а це передбачає повернення до діалогу. Подальша владна консолідація як самоціль, яка не супроводжується пошуками суспільних компромісів, свідчитиме про перетворення правлячої еліти на панівну меншість. Це, з огляду концепції А. Тойнбі, означатиме зупинення у розвитку. Риторичним є запитання: чи може Україна зараз зупинитися? Більше того, можна стверджувати, що намагання зупинитися в подальшому обернеться більш радикальними збоями в державному і суспільному механізмах.

Попри закономірну недовіру до влади, яку фіксують соціологічні опитування, українське суспільство та еліти зберегли потенціал енергії, яка привела до створення національної держави у 1991 році. Відповідно, збережений і простір для політичного і соціального діалогу. Треба лише абстрагуватися від штучних проблем, переорієнтуватися з політичної сфери, куди постійно «сповзає» суспільний порядок денний, на соціально-економічну — саме в ній ключ від успіху української державності.

Важливе значення має розуміння основного закону революційних змін: вони замислюються і конструюються політиками, а здійснює їх народ. Між ідеалом і реальним змістом — чимала дистанція. Глибину, темпи адаптації суспільства до нових реалій визначають два чинники:

— цивілізаційна і культурна готовність людей до перемін;

— наявність у країні інтелектуального прошарку лідерів, які вичерпно уявляють необхідність, рівень і реальні напрями розриву зі старим суспільством та історично обґрунтовані й вивірені шляхи конструювання нової системи суспільних відносин з урахуванням міжнародної орієнтації країни, необхідності гарантування її безпеки.

Основний характер і зміст цього періоду для України — демонтаж радянської системи (багато в чому руками вчорашніх комуністів) та формування каркаса держави у вигляді її інститутів на відмінній від попередньої соціально-політичній та економічній платформі. Несуча конструкція такої платформи — інститут приватної власності, що утворився шляхом приватизації, причому переважно у радянському виконанні, як колективізація навпаки.

Загалом це був надзвичайно складний і болісний, але історично значущий для країни етап, у ході якого закладались основи нової влади, економічних і суспільних відносин, суспільних цінностей. І цей цикл (15—20 років) ознаменував практичне завершення новітньої доби, який засвідчив крах комуністичного експерименту та остаточний розпад СРСР, те, що Україна вже не повернеться у минуле. Ось чому для нас історично лише зараз завершилося ХХ, або, як його іще називають, «червоне» століття.

Відтак, ми тільки вступаємо у постновітню добу, а відповідно постаємо перед новими викликами. Що, у свою чергу, вимагає розуміння природи сучасного суспільного розвитку. В принципі сьогодні очевидні основні тенденції майбутнього, що дозволяє передбачати виникнення тих чи інших завдань. Проте на більші передбачення та прогнози ми не спроможні. І, мабуть, не тільки ми. Особливо з огляду на світосистемну кризу, помножену на глобалізацію, коли на зміну періоду визначеності приходить етап невизначеності і навіть не осмислених ще викликів та загроз.

Через масштаб ключових проблем ХХІ століття (виснаженість природних ресурсів, дефіцит енергоносіїв та водних ресурсів, необхідність подолання негативних наслідків масштабного впливу людини на довкілля, переміщення людей і виробництв, конфлікти й тероризм, темпи технологічних революцій та зміна характеру діяльності людини) спроможність адекватно реагувати на них лише через засвоєння уроків історії є вже далеко не достатньою. Хоча історичні процеси в осяйний період усе ще будуть значною мірою моделюватися з ретроспективних позицій.

Сьогодні обов’язковим і визначальним елементом розмов та планів подальшого державного життя є теза про необхідність модернізації суспільства та країни. Що таке модернізація? Чергова адаптація до нових реалій сучасності? Як на мене, слід погодитися з визначеннями фахівців, що розглядають модернізацію на пострадянському просторі як «скоординовані у масштабах держави зусилля, спрямовані на подолання відсталості країни та виведення її на якісно новий рівень розвитку» (Иноземцев В. Призыв к порядку. — Свободная мысль. — 2008. — №10. — С. 59).

До перших історичних прикладів модернізації науковці відносять «революцію Мейдзі» в Японії в 1866—1873 роках та реформи, що відбувалися після об’єднання Німеччини в 1871 році. В обох випадках відсталі до того країни за 20—40 років забезпечили собі статус регіональних економічних і політичних лідерів на базі прискореного промислового переобладнання, а також активного використання досвіду передових держав, своїх національних особливостей.

У міжвоєнний період аналогічна стратегія була використана Союзом РСР у процесі індустріалізації. Після Другої світової війни масштабні модернізації відбулися у Японії, Франції, Південній Кореї й ряді інших держав Південно-Східної Азії та Латинської Америки.

Наша політика у цьому плані орієнтована переважно на вестернізацію. Нагадаю, що у 1907 році П. В. Струве виокремив в революції дві течії: першу з них він назвав «modera» — рух до сучасності, під яким малась на увазі «вестернізація». Другу — характеризував як елементарну: стихійне прагнення низів до вивільнення від матеріальних злиднів. Інакше кажучи, прагнення простої людини бути нагодованою, мати наділ, котрий допоможе її забезпечити (див.: Струве П. Б. Patrіotіca. — М. 1997. — С. 23).

Вестернізація — це, як правило, доля відсталих країн. Полягає вона у відтворенні західного способу життя та західних ідеологічних стандартів без будь-якої опори на національний грунт. Слід також підкреслити, що процеси вестернізації здебільшого продукуються зовнішнім, у першу чергу західним впливом. А деякі з них, включаючи революції, взагалі були прямо підтримані збройними силами Європи. Так, перемога Англії в наполеонівських війнах та вражаючий розмах індустріалізації викликав на континенті прагнення переймати англійську техніку та соціально-економічні інститути. Тому першими «революціями ззовні» були європейські революції 1848 року (див.: Нефедов С. А. Истоки 1905 года: «Революция извне»? — Вопросы истории. — 2008. — №1. — С. 48).

Цей екскурс дає змогу з’ясувати механізми революцій в Росії та Україні у ХХ столітті, включаючи останні наші події, які отримали визначення «помаранчева» революція. Взагалі кольорові революції — просто класичний зразок вестернізації: мають місце і всебічний вплив, і зацікавленість Заходу, і провідна роль інтелігенції (інтелектуалів), які виступають провідниками європейського впливу, користуються ідеологічною, політичною та фінансовою підтримкою ззовні.

Маючи раніше міцні індустріальні позиції, Україна не представлена сьогодні на світових ринках не те щоб високотехнологічною продукцією, а й продукцією високого ступеню переробки взагалі. Відповідно ті завдання, які формулюються, це, у кращому разі, плани з розвитку навздогін, а не соціальне проектування. Це намагання підлаштуватися під європейський світ, а не вбудовуватися в нього.

Українська свідомість у своїй сукупності все ще не готова до того, що модернізації неможливі без мобілізації, готовності і спроможності заробляти свій добробут власними зусиллями. Адже на зміну ілюзії, яка матеріалізувалася на референдумі у грудні 1991 року, що незалежність забезпечить процвітання, схоже, приходить нова — Євросоюз буде вирішувати всі наші проблеми. До того ж ми виявилися не готовими приймати складні рішення і нести відповідальність за них. А тому переважно, і вже за звичкою, ставимо завдання не на «виріст», а міфічні орієнтири, наближення до яких складно виміряти та оцінити.

Ми не готові до самообмеження та самодисципліни. Вважається гарним тоном висловлюватися стосовно майбутнього українського провалу, а вимоги політиків усіх мастей та відтінків, владних і опозиційних зводяться до одного: треба все змінювати: економіку, політику, владу, президента — інакше кінець.

Україні, як ніколи, сьогодні потрібен «соціальний договір» народу і влади, побудований на принципі взаємної відповідальності. Належить зламати стереотипні твердження, що модернізація така, які ментальність людей і політична культура владних сил.

Ми повинні і спроможні сформувати нову стратегію розвитку країни. Це і виклик, і можливості для України.

Карл Маркс і Макс Вебер вважали необхідним атрибутом держави фізичне примушування своїх громадян до певних дій та поведінки. Відповідно був час, коли ефективна влада легітимізувала саму себе. Однак із 70-х років вона втратила таку свою легітимність та спроможність до мобілізації громадян звичним для себе способом. «... Зараз, — стверджував відомий дослідник Ерік Хобсбаум, — жодна держава не може зробити того, що кожна з них легко робила у ХХ столітті, — примусити мільйони своїх громадян піти й віддати своє життя в ім’я своєї країни. ... Прості люди більше не хочуть, щоб ними управляли» (Эрик Хобсбаум. — Свободная мысль-ХХІ. — 2004. — №12. — С. 4).

У цьому зв’язку особливої гостроти набувають питання змісту діяльності влади та її функцій, співвідношення легітимності влади і довіри до влади у молодих демократіях, у тому числі в Україні. Річ у тім, що через історичні обставини ми інстинктивно все ще відштовхуємо цінності західного світу. На думку істориків, таке відставання почалося ще в період княжих міжусобиць Київської Русі. А вже при монголах князі перейняли ставлення до держави як до своєї особистої власності, тоді як у домонгольській Русі князь був лише суверенним правителем, але не власником держави (див.: Ричард Пайпс. Влияние монголов на Русь: «за» и «против». Историографическое исследование: — Неприкосновенный запас. — 2011. — №5).

Утім, розрив між легітимністю та довірою завжди був і залишатиметься центральною проблемою в історії демократії. Проте сьогодні вона набуває особливого звучання через те, що світ увійшов у стадію невизначеності та кризи. Немає надійних рецептів її швидкого подолання. Така неспроможність адекватної відповіді на нові виклики народжує недовіру до демократичного устрою, відбувається посилення індивідуалізму, відхід у приватне життя, падає політична воля та збільшується непорозуміння між владною елітою й людьми. І те, що за останніми соціологічними дослідженнями 41% людей в Україні проти 28% у 2007 році вважають, що жодним чином не можуть вплинути на рішення влади, лише актуалізує постановку питання у такій площині.

Очікувана четверта хвиля демократії, яку мали викликати кольорові та мережеві революції, судячи з усього, перекривається сплеском авторитаризму в новій цивілізаційній ситуації — кризі ліберальної демократії та її політичної системи. Доходить навіть до тверджень, що формальна демократія переживає сутінки. Вони та подібні пророкування, схоже, покликані прищепити щось на зразок «теорії перманентної безнадії» (цей іронічний вислів належить Сталіну) щодо цінностей західної цивілізації.

Логіка та філософія авторитаризму (низка вчених та експертів взагалі доводили його неминучість та необхідність у процесі трансформації тоталітарних держав чи для здійснення прориву країни від відставання) бачиться, окрім іншого, як своєрідна реакція молодих демократій на реалії сучасності. Як наслідок неусталеності та розгубленості публічних колективних інститутів влади перед нетиповою кризою системного характеру, «втечі» від відповідальності і навіть бажання делегувати її іншим, у тому числі для свободи політичних маневрів.

Побіжно зазначу, що «фактор ситуації» надає нового звучання одвічній темі — «роль особистості в історії». Особливо з нашою невмирущою вірою в доброго царя. Загальним місцем є нарікання на слабкість лідерства. Трагедія багатьох епох — у невідповідності лідерів завданням, які ставило життя. Це якраз наочно виявляється сьогодні. І не тільки в конкретних спільнотах, а й на рівні усього людства.

Разом з тим не треба забувати, що з розповсюдженням демократії політика набуває дедалі масовішого характеру. Нині ми живемо в епоху мас і масових вождів. Відтак на часі в першу чергу говорити про колективне лідерство в особі партій, що перемагають на виборах. Вони «вистрілюють» лідерів, які зобов’язані діяти у чітко визначених правових межах і не наділені можливістю приймати рішення на власний розсуд, навіть потрібного характеру. За таких обставин можна погоджуватися з К. Каутським: «Під такими видатними особистостями не обов’язково треба розуміти величних геніїв. І посередності, і навіть ті, хто стоїть нижче середнього рівня, а також навіть діти й ідіоти можуть стати історичними особистостями, якщо їм потрапить в руки велика влада» (Каутский К. Материалистическое понимание истории. — М. — Л. — 1931. — Т.2. — С. 687). Справді, далеко не всі, хто береться за великі політичні ролі, перебувають на належній моральній та інтелектуальній висоті.

Можна виокремити такі характерні засоби та інструменти, які застосовуються авторитарними режимами: пропаганда ідеї сильної держави, педалювання теми «суверенної демократії», звуження політичного простору для свободи і політичної конкуренції, обмеження можливостей інститутів громадянського суспільства, звернення безпосередньо до народу, вироблення «зручного» правового поля, зменшення незалежності парламенту, підпорядкування судової системи, створення образу ворога (внутрішнього і зовнішнього), залучення релігії й церкви для підвищення своєї легітимності, контроль ЗМІ, акцентування уваги на традиційних суспільних цінностях, проведення політики з позицій протискування рішень, як вимоги моменту, що сприймається людьми в періоди невизначеності та невдоволення.

Як тут не згадати Плутарха і його біографію афінянина Фокіона, політика і полководця пізнього періоду Афін, якого населення витримувало із невдоволенням, але в періоди небезпеки знову й знову обирало його керівником. Для роздумів наведу також думку німецького вченого Ганса Гюнтера: «У кожного народу та в будь-який час, як і за будь-якої форми державного правління, в усіх верствах живуть люди, яким тільки зовнішні обставини забороняють розвивати успадковані ними диктаторські схильності. Я передбачаю, що явища такого роду часті сьогодні насамперед у «слабкорозвинених», «звільнених від колоніального гніту» країнах, у народів і племен, які, утім, за багато тисячоліть з кінця палеоліту цілком мали всі шанси, щоб «розвинутись» (Гюнтер Г. Ф. К. Мои впечатления об Адольфе Гитлере. — М. 2013. — С. 59—60).

Фактично йдеться про повернення до застарілої політики з позицій сили, за якої люди та суспільство розглядаються як засіб. Засіб для досягнення політичних цілей, але при цьому в них не бачать мету. Усе робиться для того, щоб не допустити десакралізації влади. Цьому підпорядковується насамперед кадрова політика. Вона вибудовується на принципах бойової товариськості, ставка робиться на тих, кого знають і кому довіряють. Спільне минуле та зв’язки стають кодексом поведінки, робочою моделлю нової державної номенклатурної системи. Формується клановий правлячий клас. Політика більше не визначається конфліктом ідей чи зіткненням соціальних або економічних інтересів. Вона більше стосується монопольного патронату з боку влади.

Варто зауважити, що хвиля авторитаризму наростає у момент, коли Захід переживає кризу, дефіцит лідерства, перебуває у непростих пошуках відповідей на нові виклики. А в Центральній та Східній Європі спостерігається розчарування у демократичних інституціях через складнощі інтеграції в євроатлантичне співтовариство. Цей феномен підживлюють також невдалі або незавершені революції.

Зокрема, вони позбавили пострадянські суспільства їх світоглядної основи. Зруйновані традиції, але не створена власна соціальна пам’ять. Все ще немає виразних символів, які знаходили б відгук у людських душах. Утім, недостатньо й часу, щоб народна пам’ять скільки-небудь акумулювала нові символи й цінності. До минулого люди відчувають більшу емоційну прив’язаність. З цим не можна не рахуватися, як не можна і використовувати це для проведення політики в інтересах панівної меншості.

Не бракує тверджень, що Україна підвладна авторитаризму (навіть диктатурі) та інфікована авторитаризмом через особливості відправлення в ній влади та невміння наших людей самостійно облаштовувати своє життя. Повністю заперечувати це було б абсолютним безглуздям.

Разом з тим історична природа і пов’язана з нею ментальність українського народу, розклад політичних сил, наявність доволі сильної опозиції, якій у ряді регіонів фактично належить влада (інша справа, що вона за своєю сутністю сама тяжіє навіть до диктату), різновекторні суспільні погляди та устремління (взяти хоча б ставлення до ЄС та ЄЕП), відмінності у ціннісних орієнтаціях та життєвих установках, розбрат у релігійному середовищі, яке часто-густо нагадує політичні партії, що, окрім іншого, ще й моляться, неослабна зовнішня увага до України, незалежні і диверсифіковані за патронатом ЗМІ та широкий доступ до Інтернету — ці та інші чинники відіграють роль запобіжника від спроб (а вони скрізь були, є і будуть) концентрації влади в одних руках. Скажімо, й надалі на президентських виборах переможець матиме підтримку у межах 50+, а у Верховній Раді не буде виразно домінуючої, не кажучи вже про конституційну, більшості. Можливі лише варіанти на місцевому рівні.

Як на мене, особливість моменту — не стільки у персоніфікації влади, скільки у персоніфікації відповідальності за стан справ у країні.

Закоріненим виглядає те, що українська влада тотально оцінюється негативно, користується невисоким авторитетом у людському сприйнятті. Наше суспільство настільки вдарене політикою негативного змісту, що критика влади вважається обов’язком і гарним тоном, ознакою принциповості та прогресивності, навіть європейської обраності.

Вже майже за традицією у фокусі суспільної критики завжди перебуває Президент України. Звинувачування з боку людей, як правило, мало хто чує і звертає на них увагу. Звісно, це погано. Але коли неприємні відгуки й характеристики, у тому числі особистого характеру, суцільним потоком звучать від народних депутатів, лідерів громадської думки, представників самоврядування і виконавчих структур, тобто самих представників влади, формальних союзників і політичних соратників, які переслідують свої цілі — від благородних до задоволення особистих амбіцій і помсти — тоді такі оцінки отримують повністю інший резонанс, мають вигляд ледь не офіційної лінії. У такий спосіб — свідомо чи мимохідь — формується розгульний суспільний психоз, який, наприклад, зіграв багато в чому роль рушія трагічних подій у Росії у 1917 році. Тоді навіть великі князі нещадно критикували Миколу І і його сім’ю, чіпляли червоні банти і першими стали жертвами кривавого молоху.

Глава держави — фігура особлива в системі влади, а тим більше в неусталеній країні, в якій сильне сприйняття влади як обраності. Відповідно демонстративно-викличне приниження першої особи, підміна критики огульним паплюженням неминуче послаблює не просто Президента, а всю державну систему, власне державу.

Розповсюдження в світі, включаючи й європейський континент, протестних вірусів демонстрацій свідчить про невдоволення людей не лише авторитарними режимами, а й демократичними системами, які не змогли гарантувати їм права та умови для гідного життя. Це стає проблемою і одним з найбільших викликів нинішньої доби. Потрібна серйозна перебудова політичних систем, щоб вони сповна служили суспільним потребам, а не обслуговуванню правлячої меншості. Належить активізувати зусилля для подолання партійного егоїзму, розробки життєспроможних і прийнятних сценаріїв розвитку на основі справжнього лідерства та зміцнення демократичних моделей.

Політики мають розуміти важливість таких дій не лише з обов’язку, а й відчувати це серцем, що фактично є синонімом поняття честі.

Прагнення людей до більшого політичного впливу на суспільні процеси, до того, що воля народу має бути основою для повноважень уряду, посилює вимоги до парламентів як ключової ланки та символу представницької держави. За даними дослідження Міжпарламентського Союзу та Програми розвитку ООН (квітень 2012 р.), у 190 із 193 країн діє певна форма парламентаризму, загалом нараховуючи понад 46000 представників (депутатів). Існування парламенту не ототожнюється з демократією, але демократія не може існувати без парламенту.

Громадський тиск на парламенти зараз є більшим, ніж будь-коли. За особливих нинішніх умов якраз вони покликані забезпечувати діалог і компроміси, консолідувати та формулювати інтереси всієї нації, ефективно контролювати виконавчу гілку влади, забезпечувати стратегічні та ефективні відповіді на зміни у вимогах громадськості до представництва її інтересів. Небезпекою для них є неспроможність парламентів сповна відповідати підвищеним суспільним очікуванням. У такий спосіб підривається віра в парламентський процес.

Нам особливо необхідна зрозуміла відповідь на доленосне питання: чому ніяк не складається в Україні парламент, чому ніяк не складається народне представництво? Чому він нагадує людину, яка крутить педалі велосипеда лише для того, щоб не впасти?

Україна поставлена перед необхідністю остаточного вибору між Євразією і Європою. Він визначатиметься не стільки нашою позицією, скільки результатом змагань між РФ і ЄС за Україну. Схоже, битва за неї ніколи не завершиться.

На стороні європейського пункту призначення — більшість українського політичного класу (панівної меншості), яка керується домінуючим трендом: Європа — це цивілізаційний вибір. Відносно європейського проекту в короткотерміновій перспективі (заглядати за «горизонт» ніхто не збирається) немає підстав для песимізму. Європа залишатиметься потужною опорою геополітичного порядку ХХІ століття. Тим більше, що в ній живе лише 7% світового населення, а на її долю припадає 25% світового товаровиробництва і 50% витрат на соціальні потреби (за оцінками А. Меркель).

Почавши диктувати жорсткі правила взаємин, які назвали торговельною війною, Росія, за оцінками її ж експертів, вже змирилася і сприймає як даність те, що Україна «підпише Асоціацію і ЗВТ з ЄС й почала готуватися до життя в нових умовах».

Незалежно від того, куди остаточно схилиться Україна, вона не отримає одразу, на що розраховує, більш-менш відчутного позитивного результату. Швидше — навпаки. Не виграють від цього ані Росія, ані Європа. Зокрема, так чи інакше доведеться переглядати рішення про позаблоковий статус країни. Постане необхідність переструктурування Верховної Ради, оскільки фракція КПУ категорично обстоює російський напрям у зовнішній політиці.

Цілком очевидно, що попередня тактика рівновіддаленої наближеності до цих центрів є непрацюючою для втомленої України через тривале перебування у «довгому» 1991 році.