Кажуть, що гостеві України потрібно обов’язково зробити кілька речей. У Льво-ві випити кави й скуштувати сало в шоколаді, у Києві пройтися Хрещатиком, по каштановій алеї, на Андріївському узвозі купити оберіг і на лаврській дзвіниці загадати бажання, в Криму кинути всі дрібні монети в море, у Донецьку потерти будь-який кований пам’ятник...
Утім вимогливих мандрівників з Польщі, Італії, Росії, Білорусі, Грузії, США — серед яких і ідейні автостопщики, і велотуристи, й аматори групових турів — ще захоплюють і ті речі, до яких ми звикли і які стають для нас аж ніяк не безцінними, але... непомітними. Читаючи відгуки іноземців і переглядаючи відео в Інтернеті, немов закохуєшся у свою країну заново. І десь у глибині душі пишаєшся: що до цього приємного враження кожен з нас епізодично причетний.
Про Львів. Яких тільки коментарів не довелося прочитати на форумах «не дай вам Боже заговорити на вулиці російською», «пересувайтеся по місту тільки удень», «уникайте спілкування з місцевими мешканцями» тощо. Я ні трохи не жалкую, що відвідав це найкрасивіше місто. З’ясувалося, Львів милий, дуже затишний і доброзичливий.
Про Чернівці. Сюди є стійке бажання повернутися. Які вулиці, будинки, люди, атмосфера!.. Я сказав би «аура»... А кава — за якісь смішні гроші...
Про Почаїв. Краса надзвичайна. І дихається якось радісно.
Про Одесу. О ці позитивні одеські автобуси! Якщо Київ можна згадати за пахощами троянд, то в Одесі ми занурилися в жасминову атмосферу.
Про Вінницю. Перші півтори години оглядав місто через вікна «цюріхських трам-ваїв». Напрочуд добре збережені подарунки зі Швейцарії, моделі двадцяти—тридцятирічної давнини бадьоро й часто стукотять вінницькими вулицями. Зворушливі назви мікрорайонів «Вишенька», «Ліверпуль», «Париж»... часто зазначені й на маршрутних табличках. Казка...
Про Київ. Що мене вразило в Києві, так це яскраві кольори в оформленні будинків. Не кричущі, а насичені. Мов оксамит. Київський «Театр ляльок» вразив виразністю скульптур казкових героїв поруч, а також загальним чарівним настроєм.
Багато пам’ятників церковної архітектури доводилося мені бачити в різних куточках Росії, але такої краси, як у Києво-Печерській лаврі, ще не бачив. Потрапляючи в таке море благоліпності й умиротворення, неможливо залишатися черствим серцем.
Про Кам’янець-Подільський. Фуршет із самогоном і домашнім вином на честь пре-зентації нового корпуса готелю був для групи об’єднуючим стимулом. Надалі група була дружною до кінця подорожі.
Про Донецьк. Він не схожий на європейські міста. Узагалі на жодне місто не схожий. Донецьк — унікальний. Величезні будинки, широченні вулиці, чистота —усе це справляє враження.
Про Україну й українців. Троянди тут зустрічаються таких відтінків, що й у квіткових магазинах не знайдеш. Як розжарений метал, наприклад. Такої кіль-кості гарних дівчат я не зустрічав у жодному місті Європи.
А ще я зненацька закохався в маки. Просто вперше побачив їх, таких вільних, уздовж дороги... тут вони природні й звичні.
Шалено вразили величезні гнізда лелек, їх було дуже багато на стовпах ліній електропередач. Красиво закінчувалася наша подорож.
Дуже незвичайна й українська мова, я вперше звернула на неї увагу, але назавжди запам’ятаю деякі вислови: «ласкаво просимо» (тобто «добро пожаловать»); «смачного!» — «приятного аппетита»; «полуниця» — «клубника»; «червень» — «июнь».
Майже анекдот
Гуцули розмовляють дуже швидко, частенько ковтаючи закінчення слів і вставляючи якісь неймовірні словосполучення, більшість із яких я просто не розумів, особливо якщо це люди похилого віку. Тому  ставив лаконічні запитання, щоб одержати такі ж відповіді.
Я поцікавився:
— А от для вас візуально гуцули відрізняються від інших українців?
— Авжеж...
— Чим?
— Та нічим, ми такі само українці, тільки дикі.
Есемеска
Подивилися, захопилися, купили сувеніри. Описувати марно, все це треба бачити. 
І до цього нічого не хочеться додавати від себе.