Серпень його душі

Сьогодні нашу газету важко, а то й неможливо уявити без кореспонденцій, інтерв’ю, заміток, нарисів Віктора Скрипника (на знімку), власного кореспондента «Голосу України» у Вінницькій області. І хоч би за яку тему він взявся, завжди у нього виходить ґрунтовно, доказово, цікаво. Бо не любить працювати за примітивним принципом «біг пес через овес», чим нерідко грішить наш брат-журналіст. То варто лише подивитися-послухати, як наш колега добирає фактичний матеріал  для своїх майбутніх публікацій, як ненав’язливо спілкується з людьми, як прискіпливо уточнює той чи інший факт. І вже опісля, коли матеріал з’явиться на шпальтах газети, розумієш ту журналістську прискіпливість автора, його прагнення якнайбільше «заглибитись» у тему.

Усім, чого досяг наш колега-ювіляр у  професії — робота у провідній газеті країни, золота медаль Спілки  журналістів України і найголовніше — авторитет у читацьких колах — він передусім завдячує своїм університетським Учителям у Києві. Йдеться про викладачів факультету журналістики 70-х років минулого століття: Дмитра Прилюка, Аллу Коваль, Анатолія Погрібного, Олега Бабишкіна, Володимира Рубана...

А ще з теплом і вдячністю згадує довголітнього редактора могилів-подільської міськрайонної газети «Наддністрянська правда» Івана Васильовича Гуменюка. Саме під його батьківською опікою В. Скрипник надрукував тут ще школярем свої перші замітки, а влітку 1979 року, після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка, прийшов сюди працювати заступником редактора газети. А далі — майже десять років редакторства у районній газеті «Ямпільські вісті», відтак перехід в обласну газету «Подолія» і з початку літа 1995 року — власний кореспондент «Голосу України» у Вінницькій області.

Наш колега належить до когорти газетярів, які охоче відгукуються на людську біду, мало того — всіляко прагнуть допомогти тим, хто цього гостро потребує. Особливо у тих випадках, коли йдеться про чиновницьку байдужість, спроби керівної челяді принизити гідність чесної і безкомпромісної людини. Це, мабуть, закладено в його єстві, особливо після того, як ще в молоді роки втратив батька — у Степана Михайловича, агронома за фахом, не витримало серце усіх несправедливих образ і звинувачень, які черстві й жорстокі керівники раптово звалили на цю сумлінну і принципову людину. До речі, після смерті бабусі, батькової матері, переглядаючи залишені речі в її осиротілій оселі, Віктор знайшов потертий блокнот. Це був щоденник його батька, який той вів після повернення з фронту. «Щоденникові записи ще раз переконали мене в тому, що моя любов до журналістики — то передусім від батька», — стверджує наш колега.

Серед творчих задумів нашого колеги, які він хоче здійснити найближчим часом, — це побувати у селі Довге, що на Тернопільщині, неподалік княжої Теребовлі, куди на початку 50-х років минулого століття приїхали на роботу молодими спеціалістами вчителька Фросина Митрофанівна та агроном Степан Михайлович і де 21 серпня 1953 року вперше побачив світ їхній син-первісток Віктор. Бо вже виростав і вчився у школі майбутній журналіст на малій батьківщині своїх батьків — у селі Сугаки на Вінниччині.

У цю високу серпневу днину зичимо тобі, колего і друже, міцного здоров’я, надихаючих зустрічей з героями майбутніх публікацій, реалізації усіх творчих задумів. Добра, щастя, успіхів Тобі і твоїй прекрасній родині!

З роси і води!