Поспішіть прийняти дар, або Побачити Вінницю і...

...А якщо ви там не побували, то варто пройтися центральною Соборною вулицею, щоб відчути його дух. Утім, як і дух самої Вінниці. Передовсім зауважимо, що сприяє цьому не лише чистота вулиць і порядок на них, а й відсутність тут справді української сучасної корости на тілі — кіосків, генделиків, забігайлівок, а також торгівлі овочами та фруктами, зваленими де завгодно долі, як це, приміром, роблять у Києві та й інших населених пунктах. А городяни, начальники, які керували та керують Вінницею, усупереч нинішній популярній гонитві за висотками, зуміли зберегти історичний центр 650-літнього міста, не споганивши його невиразними коробками. Хоч, на жаль, і не без винятків: зокрема, таких, як дев’ятиповерхова «бетоняка» — приміщення колишніх міськвиконкому та міськкому партії, а нині міськради, особливо потворної на тлі вишуканої білосніжної будівлі готелю «Савой» (хоч, можливо, є ще люди, котрим до вподоби отакий радянський конструктивізм).

І кожен готовий показати в ньому місцинки, як дві краплі води схожі на такі само у французькій столиці! Скажімо, Театральна площа в обрамленні чудових старовинних будівель...

На Соборній оживає сама історія і країни, і міста, втілена в елегантні споруди за проектами вінницького архітектора Григорія Артинова. На щастя, здебільшого їм судилося довге життя. Приміром, як триповерхова будівля колишньої міської Думи, споруджена 1911 року з багато й зі смаком оздобленим фасадом. Городяни називають її Білою залою — через білосніжне убрання сходів, стін і колон.

Свідком яких тільки подій вона не була! І яких тільки людей не знала: думських засідателів, членів ревкому, ставлеників австро-угорських військ, денікінців, представників уряду УНР. Їх лики відображають (якщо вам дуже захочеться побачити!) п’ять старовинних венеціанських дзеркал на стінах, на одному з яких — сліди від куль: так забавлялися солдати Литовського полку під час розгону Думи 23 січня 1918 року.

До 1941 року тут працювала міськрада, потім — низка адміністративних установ. А вже кілька років поспіль Біла зала порожня. Хоч сам будинок зовні підмарафетили, але всередині він руйнується, оскільки для реконструкції коштів немає. А на інших поверхах розмістилися офіси Торгово-промислової палати. Із наслідками, що звідси випливають. А «випливає» потворний «модерн» стилю хай-тек. Прикро...

Це — історія лише одного будинку на Соборній. А на ній розташовані також вінницькі «Мури» — залишки середньовічного комплексу захисних споруд, приміщення міського театру, Свято-Воскресенської церкви, колишня жіноча міністерська гімназія, нині 2-га школа, будинок судових установ (колишнє приміщення окружного суду та міської управи). І, звичайно, водонапірна вежа (на знімку внизу) — своєрідна візитівка міста та його окраса, інші споруди, яким по 100 і більше років.

Інших свідків історії — своєрідних і дуже красивих споруд, зведених за проектами архітектора Артинова, близько 30. І в кожного — неймовірна біографія, замішана на подіях і крові, пов’язана з історією країни, а також відомих і вже забутих особистостей. Усі вони в той чи інший спосіб впливали на її хід, чи й узагалі крутили колесо історії. Знайти їх можна за назвами: Будинок капітана Четкова, Будинок генерала Брусилова, Прибутковий будинок Райхера, Будинок лікаря Длуголенського...

Серед них вражає не лише вишуканістю, а й легендами Будинок фабриканта Боруха Львовича (на знімку), спорудженого в стилі неокласицизму. Боруха Львовича — одного з найбагатших у дореволюційній Вінниці людей — вінничани й досі не забули. Хіба забудеш? Він заснував тут потужний чавунно-ливарний завод «Молот», на базі якого за радянських часів випускали тракторні агрегати. Щоправда, в 90-ті роки минулого століття завод розтягнули, а територію віддали під «базари».

Утім, сліди заводу Львовича збереглися. На кришках старовинних чавунних люків у центрі Вінниці уважний турист побачить виразне тавро: «Винницкій водопроводъ. Молотъ. Винница», «Винницкій город. водопроводъ — Заводъ Б. М. Львовича». Борух Львович був великим меценатом і благодійником. Але, всупереч цьому, вінничани й досі, буває, кажуть: «Ну й скупердяй — як Борух Львович!».

Але — про сам будинок Львовича та про легенди, пов’язані з ним. Насолоджуватися життям у ньому цій родині довелося недовго: революція 1917 року викинула її з країни. 1919 року керівники Директорії на чолі із Симоном Петлюрою оголосили Вінницю столицею України (щоправда, в цьому статусі вона була, кажуть, упродовж лише близько трьох місяців — листопад 1918-го, лютий 1919 року та травень 1920-го. Сам Петлюра обрав Будинок Львовича за резиденцію. Але правив звідси впродовж місяця, після чого довелось утікати. Будинок до 1932 року займали різні державні установи, а після й досі — обласне радіо. Кілька років тому його частково відремонтували — зовні й зсередини, але стан споруди плачевний і потребує реставрації.

Шкода, що газетна шпальта не може вмістити розповідь про всі вінницькі дива. Про них авторам багато й надзвичайно цікаво розповів тутешній історик та краєзнавець Олександр Федоришен. Здається, що недавній випускник історичного факультету про Вінницю знає все. І не тільки знає, а й палко пропагує її особливість і загалом дивовижну історію і красу цього краю.

 Започаткувавши сторінку «Історія Вінниці» у соціальних мережах, Олександр вміщує на ній не лише захоплюючі екскурси в історію Вінниці та Поділля, а й веде цікаві діалоги з охочими її знати. І дискусії точаться не лише на історичні теми, як кажуть, окремо взятої області, а й щодо подій минувшини і сучасності. Заходьте на сторінку, й самі переконаєтесь, які освічені, розумні та небайдужі у нас люди. Тож автори заздалегідь заздрять тим, хто прагне дізнатися якомога більше про свою батьківщину. 

Із Олександром Федоришеном ми розмовляли в затишному і старовинному кафе-музеї колоніальних товарів «Пан Заваркін і син» (є й таке у Вінниці, до того ж воно як крамниця колоніальних товарів насправді існувало). 1990 року Мойсей Флігельтуб — легендарна персона і глава однієї з найзаможніших сімей Вінниці, започаткував тут магазин колоніальних товарів — чаю, кави, спецій, що мали попит у заможних вінничан. Відкрив також оптову торгівлю ними в інших містах Російської імперії. Та єврейське прізвище з цілком зрозумілих тоді причин не давало змоги розвернутися. От Мойсей і вихрестився у християнина, ставши Матвієм Заваркіним.

Тепер у «Пана Заваркіна і сина» теж можна придбати «колоніальні» товари, поласувати кавою у сусідній кімнаті, яка перетворилася на справжній музей з тогочасними речами-експонатами: годинниками, мідним, латунним, бронзовим, порцеляновим посудом, німецькими порцеляновими статуетками XІX століття, коробочками для чаю із замочками — щоб слуги не крали...

— До Вінниці туристи зазвичай їдуть, щоб побувати здебільшого в будинку-музеї видатного хірурга Миколи Пирогова, його усипальниці та на околиці міста. А також поблизу селища Стрижавка, де в часи війни була ставка Гітлера «Вервольф», — розповідає Олександр. — І ці об’єкти надзвичайно цікаві, які безперечно треба подивитися. Щоправда, як я переконався, «Вервольф» — найбільше розчарування для туристів, оскільки, крім велетенських залізобетонних брил, розкиданих на території справді чудового лісу, там нічого більше не залишилося.

Тим часом і в самому місті, і в області — безліч інших вартих уваги унікальних історичних місць і об’єктів, про які громадяни України навіть не чули. І Вінниця готова розповісти, показати, здивувати ними гостей.

Київ—Вінниця.