Персонал Донецького електрометалургійного заводу, який понад півроку перебував у вимушеному простої, звільняється. Робітників попередили про продовження незапланованих «канікул» до 1 вересня — начебто через відсутність фінансових можливостей для відновлення виробництва та несприятливу для світового ринку металу ситуацію. Завод виставлено на продаж. Роботи за спеціальністю для 2,5 тисячі металургів немає: сусідня «Донецьксталь» теж переживає не кращі часи і перебуває в стадії реконструкції.

«Наслідки тих процесів, які відбувалися в 2008-му і на другому етапі кризи в 2012—2013 роках, негативно позначилися на економіці міста», — заявляє міський голова Олександр Лук’янченко. За його словами, соціальні проблеми як наслідок перетворень у вугільній і металургійній галузях гостро стоять навіть в обласному центрі, не кажучи про гірницькі міста, де свого часу були закриті практично всі вугільні підприємства. Якщо в 1997 році вугільна галузь займала 37 відсотків у загальному обсязі виробництва в місті, то сьогодні — лише 8 відсотків. Тоді як частка металургійної галузі зросла з 22 до 34 відсотків.

«З 1997 року в Донецьку в закритому чи напівзакритому стані перебувають 14 вугільних підприємств. Лише за рахунок так званої реструктуризації галузі ми втратили понад 40 тисяч робочих місць. А Маріуполь — стільки само за останні три роки через кризові явища в металургії. Яке ж навантаження повинна нести держава внаслідок цього? Сьогодні в області лише три міста — Донецьк, Вугледар і Красноармійськ — самі забезпечують виплату пенсій своїм пенсіонерам. Решта отримує дотації від 30 до 60 відсотків суми. Це дуже складна ситуація. Десь потрібно шукати фінансові ресурси», — зазначає міський голова.

Соціальні гарантії і нові власники: єдиного стандарту немає

Ситуацію обговорювали вчені з Донецька, Києва та Дніпропетровська під час академічних слухань «Вугільна та металургійна промисловість: соціальні проблеми та перспективи», організованих Інститутом економіки промисловості НАН України, Навчально-науковим інститутом економіки промислового розвитку (Дніпропетровськ) та відділенням економіки НАН України. Учасники засідання визнали: проблема є.

Водночас начальник управління вугільної промисловості Донецької обласної державної адміністрації Павло Золотопупов заявив, що наприкінці минулого року Кабінет Міністрів схвалив концепцію з підтримки населення на територіях, де закриваються шахти. Є вже позитивні зрушення: змінено норму забезпечення побутовим паливом працівників закритих шахт із трьох до шести тонн, показники середньої заробітної плати для перерахунку шахтарських пенсій збільшено з 941 до 1197 гривень. У процесі підготовки перебуває законопроект, який приводить до єдиного соціального стандарту пільги для шахтарів державного та недержавного сектору.

Стан соціальної сфери виходить на перший план не лише в Україні, а й в інших державах, сказав народний депутат України Юхим Звягільський. «До мене як до народного депутата приходять люди переважно з соціальними проблемами. Для керівництва шахти імені Засядька «соціалка» завжди була пріоритетом. Нещодавно з підприємством були пов’язані 15 тисяч робітників та десятки членів їхніх сімей і пенсіонерів. За соціальною сферою шахта була як невелике місто. Але сьогодні проблема в тому, що отримати кошти на ці потреби та на розвиток виробництва можна лише від реалізації вугілля. А воно дуже дороге й важке».

Сьогодні на собівартість кожної тонни вугілля, видобутого державними шахтами, іде 800—900 гривень із бюджету. Якщо собівартість палива в галузі 1150—1200 гривень за тонну, а ціна реалізації 450—500 гривень, то різниця — це все народні гроші. А на соціальні потреби коштів просто не вистачає», — додав народний депутат.

Водночас не всі приватні власники згодні надавати соціальні гарантії у попередньому обсязі. Через кризу збуту багато шахт опинилися на межі призупинення видобутку. «Голос України» писав про масові звільнення працівників шахтоуправління «Благовіщенське» в Шахтарську, де власник вирішив закрити підприємство взагалі. Це стане причиною зменшення надходжень до місцевого бюджету та залишить без заробітку сотні родин гірників.

Учорашній гірник не хоче на ковбасну фабрику

Заради оптимізації витрат підприємства запроваджують програми так званого добровільного звільнення, використовують позикову працю. Вчорашніх металургів приймають до штату кадрового агентства, яке укладає договір із підприємством на виконання певного обсягу робіт. Це призводить до негативних соціально-економічних наслідків для самих працівників, які втрачають «гарячий стаж», пільги тощо.

За чотири роки через кризу кількість працюючих у гірничо-металургійному комплексі України скоротилася на 26 відсотків. У профспілці наголошують: кожне вивільнення робітників має бути обґрунтованим, а людям, яких звільняють, повинні гарантувати збереження заробітку на перехідний період.

Парадокс у тому, що програми перенавчання, які намагалися запровадити останніми роками, виявилися неефективними. Як розповіла директор обласного центру зайнятості Тамара Козенко, на них погоджуються лише 5—6 відсотків шахтарів та 9—10 відсотків металургів. А влаштовується за новою спеціальністю ще менше. «Проблеми зайнятості в цих галузях обумовлені особливостями праці: пільговий стаж, пенсія. Звільнений робітник, якому не вистачає стажу, думає, де його отримати», — пояснила директор центру. До речі, інші експерти засвідчили, що і в європейських країнах, а також у Канаді, де закриття шахт розпочалося набагато раніше, перепідготовка вчорашніх гірників не спрацювала.

Український досвід реструктуризації вугільної галузі, коли замість шахти пропонували спорудити цегляний завод чи ковбасну фабрику, виявився невдалим. Так само не справдилися прогнози власників металургійних підприємств області про збільшення кількості зайнятих у галузі в 2011-му та 2012 роках. Насправді відбулося зменшення персоналу, і цього року тенденція зберігається. Досі процеси закриття чи істотного скорочення виробництва на базових для місцевого бюджету підприємствах призводили до занепаду селища чи цілого міста. Термін «депресивні території» з’явився наприкінці 90-х років минулого століття — під час масового закриття шахт.

Сьогодні вчені закликають подумати про соціальні наслідки таких кроків. Якщо компенсаційні витрати, пов’язані зі звільненням робітників, візьме на себе підприємство, то допомога з безробіття, з бідності та субсидії виплачуватимуться за рахунок бюджету та спеціальних фондів, тобто усім суспільством. Крім того, ті соціальні послуги, які колись надавало підприємство, — утримання дитсадків, ремонт шкіл, автошляхів, будівництво водогонів, газопроводів тощо — тепер має взяти на себе держава. Таким чином, соціальна ціна реструктуризації виявиться набагато вищою за витрати на засипання шахтного ствола чи розрізання на металобрухт доменних печей на закритому заводі.

Донецька область.

 

Вчені вважають, що соціальні наслідки реструктуризації провідних галузей позначаться на всьому суспільстві. Зліва направо: Валерій Геєць, Юхим Звягільський, Олександр Амоша, Елла Лібанова.

Фото автора.

ДУМКИ З ПРИВОДУ

Валерій Геєць, віце-президент НАН України, директор Інституту економіки та прогнозування НАН України: «Перспективи, які виникають внаслідок глобальних процесів, можуть призвести до втрати промислового капіталу у так званих важких галузях через одні або другі обставини. І якщо це траплятиметься в реальному секторі економіки, то людина не має потерпати. Все, що накопичено, повинне бути використане: і в частині створення умов для підтримання працездатності людини, і в частині забезпечення зайнятості й можливості отримувати нові знання, і в частині активізації високопродуктивної діяльності. Тому що в багатьох країнах спостерігається падіння зацікавленості у такій діяльності і в отриманні освіти взагалі. Бажаючих здобути фах стиліста чи візажиста в рази більше за тих, хто хоче стати будівельником, інженером, машиністом. Це найскладніша проблема сучасності».

Олександр Амоша, директор Інституту економіки промисловості НАН України, академік НАН України: «Гадаю, так чи інакше нам доведеться, за аналогією з іншими країнами, оптимізувати видобуток вугілля. Багато залежатиме від того, як ми домовимося з сусідами: Європою і Росією. Але в будь-якому разі скорочення обсягів виробництва нам не уникнути. Щодо металургії — був період, коли вдавалося модернізувати підприємства, хоча б певною мірою. Час втрачено, і тепер важко витримати конкуренцію. На мою думку, докризового рівня 2007 року ми не досягнемо».

Елла Лібанова, директор Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, академік НАН України: «Те, з чим неминуче зіткнуться і вугільна, і металургійна галузі, — це реструктуризація. Хочемо ми цього чи ні, але глобалізація, інтеграційні процеси спонукають нас до того, що частина підприємств виявиться неефективною, і всі наслідки, пов’язані з цим, ляжуть на населення. Особисто я розглядаю проблеми вугільної та металургійної промисловості в контексті того, що це так чи інакше зачепить більшість галузей. Просто ви перші потрапили під роздачу. В усьому світі існує таке поняття, як соціально відповідальна реструктуризація. Бажано, щоб цей термін знайшов своє місце в українській науці і українській політиці».