Кримінальним процесуальним кодексом України як один із запобіжних заходів при досудовому розслідуванні та судовому провадженні передбачено домашній арешт.

Він полягає в тому, що ухвалою слідчого судді або суду підозрюваному, обвинуваченому забороняється залишати житло цілодобово або в певний період доби.

Домашній арешт, за законом, може бути застосовано до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі.

Під час досудового розслідування він застосовується ухвалою слідчого судді, а при судовому провадженні — ухвалою суду.

Слід звернути увагу, що відповідно до статті 181 КПК України працівники органу внутрішніх справ з метою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право з’являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов’язаних із виконанням покладених на неї зобов’язань, використовувати електронні засоби контролю.

Як бачимо, мають право, але не зобов’язані, оскільки, як правило, домашній арешт застосовується до особи, до якої є певна довіра в тому, що вона поводитиметься пристойно. Застосовуючи електронні засоби контролю, працівники міліції в такий спосіб можуть контролювати місце знаходження підозрюваного, обвинуваченого, що, в свою чергу, позбавляє їх необхідності у відвідуванні такої особи за місцем проживання.

Але якщо такий засіб електронного контролю все-таки застосований, то відповідно до частини 6 статті 195 КПК України відмова від його носіння, умисне зняття, пошкодження, або інше втручання в його роботу з метою ухилення від контролю, а рівно намагання вчинити зазначені дії, розцінюються як невиконання обов’язків, покладених ухвалою слідчого судді або суду на підозрюваного, обвинуваченого при обранні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.

Останнім часом з’явилися публікації, в яких стверджується, що в Кримінальному кодексі України відсутня норма про покарання за втечу з-під домашнього арешту і тому взятий під домашній арешт може собі дозволити його ігнорувати.

Це провокативні судження.

Справді, статтею 393 Кримінального кодексу України передбачено відповідальність лише за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти, вчинена особою, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі або арешту чи перебуває в попередньому ув’язненні.

Домашній арешт у період досудового розслідування чи судового провадження не розглядається як попереднє ув’язнення і тому за втечу із-під домашнього арешту за статтею 393 КК України підозрюваний, обвинувачений дійсно не може нести відповідальність.

Але це не означає, що можна безкарно не виконувати судові рішення. Згідно з частиною 1 статті 382 КК України умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню — карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

Умисне протиправне залишення того місця перебування, яке передбачено в ухвалі слідчого судді або суду про домашній арешт, є умисним невиконанням судового рішення і тому за нього треба нести кримінальну відповідальність. Вона неможлива лише в тому разі, коли буде встановлено, що особа не вчиняла того кримінально-караного діяння, за яке піддана домашньому арешту, або не винна в ньому, або запобіжний захід був обраний незаконно.

 

Василь МАЛЯРЕНКО, доктор юридичних наук, професор.