Куди з тими бичками подітись...

— Ми ж не будемо спостерігати, як поголів’я, нарощене такими зусиллями, піде під ніж? Треба терміново втручатися. Є всі можливості виправити ситуацію, — сказав Микола Азаров і доручив негайно проаналізувати баланс виробництва і споживання яловичини.

Слова очільника уряду про наявні можливості могли б підштовхнути тваринників до нових трудових звершень. Однак на місцях не всі твердо вірять, що справу можна швидко і радикально змінити на користь вітчизняних сільгоспвиробників. І підстави для такої недовіри є.

Адже проблеми з поголів’ям, цінами на сировину, реалізацією та переробкою м’яса виникли не сьогодні і навіть не вчора. Вони стали «вічною» темою для тваринників — навіть попри те, що час від часу вживаються певні заходи для підтримки галузі, як от, приміром, дотації на утримання молодняку чи доплати за вгодовану худобу, здану м’ясопереробним підприємствам. Але, на жаль, окремими, нехай і дуже добрими діями, проблему, що має системний характер, не розв’язати.

Не можу не згадати розмову з Миколою Олицьким, керівником сільськогосподарського виробничого кооперативу «Лабунський», що у Полонському районі на Хмельниччині, котра відбулась ще кілька місяців тому. Господарство — одне з небагатьох не тільки в районі, а й в області, що займається тваринництвом. Тут є понад дві з половиною тисячі голів великої рогатої худоби, майже дві тисячі свиней і навіть вівці. На кожній із ферм чимало своїх проблем, але чи не найбільше клопотів саме з м’ясною худобою.

Здавалось, держава усіляко стимулює цю справу. Та, як не парадоксально, це практично не стосується подібних господарств. Люди у селі таки отримують допомогу за своїх телят, але «Лабунському» не припало нічого.

— Ось уже п’ятий місяць поспіль у мене ніхто навіть не спитав про бичка, — розповідав наприкінці травня Микола Васильович. — А вони ж стоять, сто голів п’ятицентнерних красенів. Куди з ними подітися? Вже обдзвонив всіх знайомих і незнайомих переробників — ніхто не бере. А з кожним днем худоба вже не доходи, а збитки приносить, бо затрати на її годування та утримання продовжують зростати.

Теляча арифметика виявляється дуже невтішною. Торік о тій самій порі господарству платили за кілограм живої ваги по 21 гривні. Потім зійшло до 15, але й такої ціни давно ніхто не давав. А тепер ще треба впросити, щоб по 12 гривень за кілограм худобину забрали. То хто ж і для чого вирощуватиме оте славнозвісне екологічно чисте, натуральне високоякісне м’ясо, якщо продати його ніде.

Уже інший керівник Герой України Василь Мастій із Святця, що у Теофіпольському районі, ще глибше аналізує проблему:

— Пригадую, як років двадцять тому за проданий кілограм м’яса можна було купити чотири літри дизпалива. 

А нині виходить майже один до одного. Ось наскільки впала рентабельність галузі, і як важко тепер зберегти фінансовий баланс господарства.

Втім, у своєму ТОВ «Святець» все-таки тримає 2,6 тисячі голів великої рогатої худоби, стільки само свиней. І продовжує вірити, що колись ситуація зміниться на краще.

У «Святці» ще два роки тому мали близько шести тисяч курей. Але конкурувати з потужними монополістами господарство не змогло. Крах почався із того, що пробитись на ринок із своєю продукцією стало практично неможливо. От і довелось птахоферму ліквідувати і робочі місця закрити. Невже таке чекає і на м’ясне тваринництво? Та якщо без курки ще можна прожити, то як бути господарству без ферми? Це тільки зернові та олійні агрохолдинги успішно обходяться без неї. Але наслідки такого підходу стають дедалі відчутнішими і для аграрної економіки, і для соціальної політики на селі.

Важко судити про загальні тенденції лише за показниками одного року. Та хоча череда корів в області продовжує скорочуватися, кількість великої рогатої худоби загалом зросла. На початок липня налічувалось понад 316 тисяч голів ВРХ — майже на дев’ять відсотків більше, ніж торік. Певне, дотація на утримання телят все-таки спрацювала. Торік за утримання молодняку та здану на забій худобу селяни отримали із держбюджету 18 мільйонів гривень. Ще 16 мільйонів гривень нараховано і вже почали виплачувати тепер. Не виключено, що саме ці гроші «вигодували» додатково 35 тисяч голів.

Але за цим обнадійливим кроком так і не було наступного — зробити доступним для реалізації продукції вітчизняний ринок. Якщо агропідприємствам заготівельники пропонують по 10 — 12 гривень за кілограм живої ваги, то на сільських дворах навіть про такі ціни залишається тільки мріяти.

На базарах тепер практично не зустрінеш господарів, котрі продають власний товар. За м’ясними прилавками стоять ті, хто уже перепродує його. Але ж і їх не так багато, щоб вести мову про те, що саме перекупники формують ринкові ціни і спекулюють на дядьківській праці. Вони просто не в силі продати усі ті десятки тисяч голів, що вирощено в області. Масове виробництво потребує і масової переробки. А якраз її і немає. Про потужні комбінати вже давно довелось забути. Єдині, хто виручають, — переважно невеликі приватні ковбасні. Але хіба вони спроможні впливати на загальну цінову політику? Тим більше, що і у переробників чимало своїх клопотів. Тому і роблять ставку на дешеву (про якість — окрема розмова) імпортну сировину. Не через те, що хочуть здерти сім шкір із дядька, не через власну ненажерливість, а з суто економічного розрахунку, продиктованого теперішніми умовами, пропонують за худобу свою ціну. Буває, не більше восьми—дев’яти гривень за кілограм живої ваги. Хоча в офіційних статистичних звітах такої цифри не побачити, і до прем’єра навряд чи доходять такі суми. Бо, напевно, він був би ще категоричнішим у своїх судженнях і рішучішим у вимогах до урядовців.

Проте дехто із господарів все-таки погоджується і на такі гроші, бо ж не тримати того бичка у хліві вічно. Навіть після того, як отримав за нього дотацію.

Хмельницька область.