Тема Корюківської трагедії за роки, що минули після 1943-го, коли фашистські окупанти спалили живцем містечко на Чернігівщині із понад сімома тисячами його мешканців, неодноразово піднімалася у літературних джерелах та на шпальтах місцевих і центральних газет. Рухаючись уперед, не можна жити минулим — міг би сказати хтось. Та що вдієш, коли це минуле і досі болить. Тож автор нової книги «У кожного своя правда. Істина одна. Корюківка: довічний біль» Василь Устименко спробував прокласти місток із минулого у майбутнє. Автор вважає, що нинішньому і майбутньому поколінню обов’язково треба розповідати про масове знищення українців, щоб ті, оглядаючись у минуле, могли гідно йти дорогою життя.
До речі, автор не зупинився лише на періоді Великої Вітчизняної війни, а показав весь історичний зріз Корюківського краю від походження самої назви. Цій темі присвячено цілий розділ.
Широко представлені у книзі Василя Устименка і спогади учасників тих страшних років. Зокрема, у другому розділі подають свідчення очевидиці Галини Костюк із її архівного рукопису. Жінка у подробицях розповідає про жахіття спалення містечка, як людей допитували, де були партизани і як вони мужньо стояли на своєму. От фашист і лютував. Далі йде детальний список сіл і містечок краю, які частково також було спалено.
Торкнувся автор іще однієї теми — хто все ж таки спалював Корюківку. Останнім часом це питання почало обростати новими даними. Так, зокрема, і в нашій газеті від 15 січня 2013 року наш власний чернігівський кореспондент Сергій Павленко у публікації «ФСБ з’ясувало, хто спалив 1943 року Корюківку» розповідає, що «цю криваву акцію, як свідчать документи спецслужб, було проведено каральним угорським загоном за наказом начальника штабу 399-ї головної польової комендатури Байєра Бруно Франца».
За даними Центрального архіву ФСБ, масові розстріли мирного населення, знищення населених пунктів Чернігівщини та інші злочини здійснювали військовослужбовці угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ за вказівками командувача групи генерал-лейтенанта Алдя-Папа Золтана Йогана. Лише на Придесенні її підрозділи взяли участь у знищенні 60 тисяч мирних жителів». Тож автор послався й на ці найсвіжіші дані.
Чимало уваги приділено у виданні і партизанському руху. Як відомо, на Чернігівщині він був особливо активним. Проте в останні дні січня 1943 року Олексія Федорова та Володимира Дружиніна — керівників Чернігівського партизанського з’єднання — було викликано до Москви. Тоді прийняли рішення розділити Чернігівське партизанське з’єднання на дві частини. Перебували вони у Москві аж до 5 березня. Отже, коли Корюківка палала у вогні, очільників партизанського руху не було на місці.
Що сталося, то сталося, історію не можна повернути. Однак все одно виникає запитання: чому сім тисяч мирних громадян Корюківки, а це переважно жінки і діти, адже понад п’ять тисяч корюківчан-чоловіків у цей час несли службу на фронтах, не були захищені від страшного лиха своєю Батьківщиною, своєю Комуністичною партією, своїм партизанським з’єднанням.
ТИМ ЧАСОМ
Земляки-корюківчани у столиці розгорнули акцію з пошуку істини в історичних, дослідницьких архівах та інших вірогідних джерелах щодо причин знищення людей і містечка. Таким чином вдалося відшукати важливі документи про Корюківку довоєнної і повоєнної пори. Зокрема, відтворено неповний список знищених корюківчан. Тож автор подає у книзі цей перелік, і тепер корюківчани можуть відшукати імена своїх пращурів та порубані і спалені гілки свого родоводу. Цілий розділ автор приділив і сторінкам журналістських і наукових досліджень на цю скорботну тему.
Та, на жаль, навіть усі ці свідчення очевидців, документи, і просто страшні цифри не змогли переконати гідно вшанувати пам’ять про безневинно убієнних корюківчан, а разом із ними і сотні тисяч інших мирних жителів нашої країни, що були розстріляні або живцем спалені у горнилі страшної війни. Уже протягом десятиріч громадськість порушує питання про будівництво обеліска всім спаленим селам, однак віз і нині там. Дуже активно долучається до цього і наша газета. Проте навіть сумна 70-річна дата, яку відзначали цієї весни, не змогла переконати чиновників виділити потрібні на це кошти. Тож все так і залишилося гарним проектом.
