або Як парканом укріплюють берег
У матеріалі «Спіраль нахабства на палях чиновницької сліпоти» (див. «Голос України» від 31 травня 2013 року) ми звертали увагу на те, що працівники прокуратури та відповідних контролюючих органів не реагують на порушення земельного та містобудівного законодавства, яке дозволяють собі так звані фермери, зокрема із СТ «Дімекс», у прибережній смузі в районі першого шлюзу осокорківської дамби.
Відповідь на цю публікацію з Дніпровської екологічної прокуратури, відверто кажучи, спантеличила не менше, ніж приватизація берега спритними «дімексами». В результаті «безкомпромісної» перевірки ця сама прокуратура з’ясувала, що Бориспільський міжрайонний прокурор свого часу встановив факт самочинного будівництва паркану та споруд СТ «Дімекс» і навіть подавав позовну заяву про знесення цих об’єктів та приведення земельної ділянки у попередній стан. Але, сказавши «а», позивач не наважився перейти до логічного «б»: Господарський суд Київської області, наголошується у відповіді за підписом заступника Дніпровського екологічного прокурора, старшого радника юстиції О. Черепахи, у задоволенні позову відмовив і... «зазначене рішення оскаржено не було та набрало законної сили». Тобто які претензії в «Голосу України» до прокурорів-екологів, як кажуть в Одесі, «перестаньте робити нам нерви».
А чому не було оскаржено: забракло відваги виконати свій обов’язок до кінця, не хотілось відволікатися від важливіших справ на «дрібниці» або якісь інші не передбачені законодавством чи, точніше, передбачені, але з «негативним» знаком причини завадили міжрайонній прокуратурі оскаржити рішення суду? Очевидно, пан Черепаха, «розглядаючи в межах компетенції» звернення редакції, не перейнявся дивною «гальмівною смугою» у цій справі.
Далі — ще цікавіше. У відповіді екологічних охоронців зазначається, що підставою для такого «веселого вердикту» господарської «феміди» стала наявність у СТ «Дімекс» дозволу на виконання будівельних робіт у водоохоронній зоні з елементами берегоукріплення та благоустрою прибережної захисної смуги Канівського водосховища, виданого Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю. Тут знову постає запитання: якщо в Дніпровській екологічній прокуратурі не потрудилися звірити звернення редакції з фактичним «берегоукріпленням та благоустроєм» на місці, то чому не ознайомилися бодай з матеріалами судової справи? Можливо, тоді було б легше з’ясувати, яка саме підстава стала фундаментом для узаконення будівництва в забороненій зоні.
Принаймні відповідь «Голосу України» тоді б трохи менше нагадувала набір пустопорожніх абзаців...
Ще один висновок з «перевірки» підштовхнув нас узагалі до припущення, що в екологічній прокуратурі зібралися шанувальники «вірменського радіо». Там, як в анекдоті, або не побачили «знайомих літер» (що дивно, звичайно. Начебто диплом про вищу освіту видається людині, яка вже має атестат про закінчення середньої школи, а тут таке враження, що на зорі учнівства хтось обмежився «першим дзвоником»), або пан Черепаха не має звички не тільки читати газети, а й ті писульки, які йому підсовують не зіпсовані процесом мислення виконавці.
Як кажуть юристи, обґрунтовуємо припущення. У відповіді, підписаній шановним заступником, сказано: «Твердження щодо використання земель біля садового товариства «Дімекс» працівниками Генеральної прокуратури України та обмеження ними доступу до води в ході перевірки не знайшли свого підтвердження». Ну як тут не згадати Шолома Алейхема? Спеціально для декого з інтелектуалів пояснюємо: був такий письменник (письменник — людина, яка пише книжки. Втім, не актуальна тематика, з читанням, як зрозуміли, в когось проблеми). Так ось, він у таких випадках, як наш, любив повторювати відоме прислів’я: «Де маєток (маєтки — це такі «хатинки» у заповідних зонах, яких не помічають стражі закону), а де повінь (повінь — це такі стихійні явища, на боротьбу з якими щоразу виділяють з держбюджету великі кошти, але вони, як правило, укріпляють чиїсь маєтки. Що, до речі, також не дуже цікавить органи прокуратури)». Тепер переходимо до нашого прикладу: у матеріалі ми згадували парадоксальну ситуацію: фермери-«окупанти» загородили берег Дніпра від власників сусідніх садових ділянок, серед яких є і дачі працівників Генпрокуратури. Тобто і їм, працівникам, не вільно поплавати в річці після «відпочинку» на грядках. Приходить посланець «щита і меча», а «мирний садовод» назад завертає: тут, каже, пляж не про вашу честь... Хіба не парадокс? А ви нам про груші з верби...
А тепер про рішення суду, яке набрало законної сили. Колегія суду встановила, що Гнідинська сільська рада передала СТ «Дімекс» у довгострокову оренду земельну ділянку під розширення садівницького товариства без права — тут увага! — будівництва за рахунок земель державної власності (до таких і належить водоохоронна зона). Однак таке застереження «садоводи» знехтували і, як класичний Калитка, вирішили, що «вся земля «Дімекса». Одне слово, де хочемо, там і будуємо. На порушення зобов’язань, під які СТ давали землю в оренду, звернула увагу Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Київській області: вона склала протокол про адміністративне правопорушення та наклала 700 гривень штрафу на голову правління СТ «Дімекс» за будівництво споруд і фундаментів для огорожі без дозволу на виконання будівельних робіт та погодженої проектної документації. Це було в жовтні 2010 року. Приблизно тоді, після звернення «Голосу України», Бориспільський міжрайонний прокурор також звернув увагу на самочинне будівництво і звернувся до суду з позовом, у якому обґрунтовував причини знесення «лівих» об’єктів. Але в «Дімексі», очевидно, так «любили природу», що вирішили її оберігати від стороннього ока до «останнього патрона» своїх охоронців і до захриплого завивання собак. Під цим прикриттям вони спокійно втілювали свої будівельні задуми в життя і, даруйте, чхати хотіли на протоколи і штрафи. Тим паче що ніхто сильно й не переймався, аби зупинити їхню атаку на берег Дніпра.
Звівши споруди з належною інфраструктурою, замовили — знову увага! — під уже готове будівництво проект у ТОВ «Укрдніпропроект» і там, звичайно, завдання виконали. У 2011-му, рівно через рік після фіксації «лівих» об’єктів, вони раптом змінюють статус. Так з’являється у цій справі хитра колізія: будівлі відповідають проекту чи, правильніше, проект відповідає будівлям, але насправді він не узгоджується із забороною щось будувати у водоохоронній зоні. На жаль, суд чомусь не звернув уваги на цю хитромудру комбінацію і не дав оцінки засадничому факту — нехтуванню умов оренди. Адже Київський науково-дослідний інститут судових експертиз визнав будівлі й огорожу такими, що не відповідають робочому проекту та дозволу на виконання робіт, який подавався «Дімексу» для благоустрою прибережної зони (читай: будівництва тіньових парасольок та навісів). Проте суд установив, що (тут цитата): «Водночас будівля та огорожа відповідають наданому на дослідження робочому проекту, що розроблений ТОВ «Укрдніпропроект» за завданням... «Дімекс»... (?!!! — Авт.)». Чому компетентні та об’єктивні судді віддали перевагу не висновку судової експертизи «Про порушення первісного проекту і дозволу на будівельні роботи», а виконавцям завдання «садоводів», можна лише здогадуватися...
«Закривши питання» проектом, кмітливі орендарі швидко приватизували свій «садівничий інвентар» — будинки, лазню, альтанки, вольєр і навіть вигрібні ями та бетонну огорожу, котрою, як уже сказано, відсікли Дніпро від усіх довколишніх рибалок і садоводів. До речі, право власності на об’єкти, по суті, перетворило орендарів на повноцінних господарів землі. Винаймали її на 49 років, а віддадуть хіба що після другого Пришестя, якщо, звісно, і тоді не домовляться з якимось архангелом. Тим паче що земля під будівлями, що є приватною власністю, вже є приватною землею.
Отже, суд протиріч не побачив. Прокуратура не засумнівалась у праві власності «Дімекса» на паркан, захисники екології недочули, хто обмежив до води доступ. Фермери-садоводи нахабно конвертували «без права» на «право». І в підсумку — «жодних порушень»?
А звідки їм узятися, якщо у чиновників, суддів і прокурорів проблеми не тільки з абеткою, а й з арифметикою. Якщо від будинку до води не сто дозволених метрів, а від сили двадцять чи двадцять п’ять, то як треба рахувати, щоб вийшло вп’ятеро більше? І що, підозрюємо, рахують за те, що «підвів окомір» чи «вийшов із ладу» механізм справедливого судочинства і прокурорського нагляду? Зрештою, якби хтось з тих, хто «здійснює перевірки і встановлює висновки» з пальця, справді приїхав на місце і відміряв віддаль від «архітектурних шедеврів» «Дімекса» до води, він емпіричним методом дійшов би простої логіки — порушення законодавства є. Але відписки плодити легше...
Втім, можливо, ми помиляємося, і в цій історії «все законно, як у прокурора за пазухою» (народний афоризм). Що ж... Якщо під благоустроєм прибережної захисної смуги мають на увазі споруди, з вікон яких, образно кажучи, можна плювати у воду; якщо «залишки життєдіяльності» фермерів та їхніх гостей (принаймні два роки тому присипана піском труба «газувала» просто в Дніпро) — це і є обіцяні тіньові парасольки та навіси для всіх довколишніх дачників; якщо глухий височенний паркан найліпше укріплює берег, тоді ми справді кажемо «пас». «Благоустрій» вийшов «шикарний», мов на канарському пляжі. І «берегоукріплення» не підвело — надійний бар’єр для наївняків, котрі щиро повірили, що доступ до води їм гарантований Конституцією. Втім, у ній сказано і про обов’язки інших «героїв» нашої оповіді. Але між виконанням Основного Закону і їхніми діями — така само стіна, як між володіннями «Дімекса» і неелітними товариствами...
За крайнім зліва деревом тече Дніпро. Не треба бути експертом, щоб оцінити, що від об’єктів «благоустрою» «Дімекса» до Дніпра не буде 100 метрів водоохоронної території.
Фото Сергія ДЕМСЬКОГО.
МІж Іншим
7 серпня 2013 року у Верховній Раді України зареєстровано проект закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення безперешкодного доступу громадян до узбережжя водних об’єктів для загального водокористування, поданого народним депутатом Русланом Марцінковим. Можливо, його ухвалення позбавить «благоустроїтелів» бажання будувати паркани на узбережжі.
Технологія обману, або Гра в наперстки з правосуддям
КОМЕНТАР ЮРИСТА
Проаналізувавши судове рішення, за допомогою якого було привласнено шматок дніпровського берега, а також документи контролюючих органів, можна констатувати — вся процедура «узаконення» є більш ніж сумнівною. Розглянемо «юридичний бік» цієї історії.
У 2007 році, орендувавши земельну ділянку поблизу Дніпра (зверніть увагу — не сам берег, оскільки це суперечить законодавству, а територію неподалік), «Дімекс» звернувся до Архбудінспекції по дозвіл здійснити на орендованій ділянці певні будівельні роботи. Для цього замовив проект у приватної фірми, назвемо її умовно «Проект №1» (як здогадується читач, у цій історії будуть й інші проекти, але про це згодом). Згідно з проектом, окрім власних будівельних потреб, «Дімекс» зголосився здійснити благоустрій земель загального користування — берега Дніпра, укріпити його та розмістити навіси-бесідки та парасольки від сонця для комфортного відпочинку всіх охочих.
Зрозуміло, що для таких благих намірів Архбудінспекція дозволу не пошкодувала, і «Дімекс» розпочав будівництво. Насамперед компанія відгородила берег Дніпра від «всіх охочих» височенним парканом, а вже за ним, повністю нехтуючи узгодженим проектом, почала будувати все, що душі заманеться — сауну, вольєр для тварин, будинок охорони, плавальний басейн.
Саме в цей час «Голос України» вперше звертається до прокуратури з проханням перевірити законність цього будівництва. Перевірку проводять спільно з Архбудінспекцією, і за її результатами встановлюють, що будівництво таки здійснюється з порушенням законодавства та всупереч узгодженому проекту. На керівника «Дімекса» накладають штраф у розмірі 1700 гривень, прокуратура звертається до суду з вимогою знести самовільнозбудовані споруди.
Нині, дивлячись на ситуацію збоку, складається враження, що суд не став неприємним сюрпризом для «Дімекса». Саме цей суд і допоміг їм остаточно легалізуватися на дніпровському березі.
Розгляд справи починається наприкінці 2010 року та триває понад два роки. Левову частку часу було витрачено на отримання висновку Київського науково-дослідного інституту судових експертиз щодо відповідності того, що набудував «Дімекс», та узгодженого проекту, примірник якого лежить в Архбудінспекції.
Тричі, з грудня 2010 року по грудень 2012-го, експерт звертався до суду та просив надати документи для проведення експертизи, однак «Дімекс» документи не надавав та, схоже, всіма способами затягував процес. Цей час був потрібен, щоб замовити новий проект. Тепер вже перед проектантами ставилося просте завдання — відобразити на папері все те, що збудовано — сауну, вольєр, басейн тощо. Тут і з’являється «Проект №2». Понад те, наші герої примудряються в період затягування судового розгляду узгодити «Проект №2» в районній адміністрації, санстанції та управлінні водних ресурсів.
Після дворічного судового зволікання на стіл до експерта потрапляють два проекти: «Проект №1» — благоустрій прибережної території з парасольками та навісами та «Проект №2» — з басейном та сауною. Судовий експерт, не кривлячи душею, дає простий висновок: те, що набудував «Дімекс», не відповідає «Проекту №1», натомість цілком відповідає «Проекту №2». На підставі цього висновку Господарський суд Київської області ухвалює рішення — «Дімекс» будував законно, будови знаходяться поза межами природоохоронної території, а у вимогах прокурора про знесення — відмовити.
Прокуратурі позиція суду здалась такою переконливою, що не виникає навіть гадки оскаржити її до апеляційної інстанції.
Що ж, на відміну від прокурорських працівників, у редакції, як і в будь-якого уважного читача, виникає кілька логічних запитань до нашої правоохоронної системи та вітчизняного правосуддя.
Перше — Архбудінспекція видає дозвіл на виконання будівельних робіт. Суть робіт — встановлення «парасольок та навісів», натомість замість них в експлуатацію приймаються капітальні споруди. Питання: в який момент було замінено проекти? І чи могло це статися без відома чиновників Архбудінспекції?
Друге — на момент початку судового розгляду та призначення експертизи в природі існує лише «Проект №1», і те, що «Дімекс» будував не за проектом, є більш ніж очевидним. Однак процес затягується більш як на два роки — рівно стільки потрібно «Дімексу», щоб на світ з’явився «Проект №2». Питання: чого чекав суд і чому спрямував на експертизу документ, якого на момент подачі позову не було в природі?
Третє — якщо подивитися на супутникову карту Google, де є масштабна лінійка, то від Дніпра до найближчої споруди не буде і 25 метрів. У цьому може переконатися кожен охочий. При цьому, «Проект №2» було успішно узгоджено в трьох державних інстанціях — районній адміністрації, санстанції та управлінні водних ресурсів. Під проектом стоять підписи відповідальних державних службовців. Та як таке взагалі можливо, якщо «Дімекс» будував не на своїй землі, а в прибережній захисній смузі, де будівництво прямо заборонено двома кодексами — Земельним та Водним?
І насамкінець, чому ані суд, ані прокуратура не дали оцінку простому факту — «Дімекс» перекрив доступ до води та захопив берег у власне одноособове користування. Оце і є «благоустрій»? Це також було здійснено в рамках законодавства?
Питання видаються доволі логічними, та, на жаль, не зрозуміло кому нині їх ставити? Судове рішення набрало законної сили, а прокуратура офіційно визнала свою некомпетентність.
Ярослав ГРУЩИНСЬКИЙ.
