Не стомлююсь дивуватися людській психології. Ні, ми не метелики-одноденки, ми — набагато гірше. Хіба у цих тремтливих істот настільки розвинена нервова система, настільки великі можливості? Ясна річ, ні. Але в тому — їхній порятунок. Що ж може виправдати нас — таких високоінтелектуальних, освічених, здатних творити дива? Здатних, але неспроможних... Тварини кидають найслабших напризволяще — щоб не наражати на небезпеку решту зграї. А чого боїмося ми, вчиняючи так?
Ось цокотить високими підборами гарненька лялечка, прудко перебираючи ніжками. Хіба ж здатна вона припустити, що через надцять років її обличчя нагадуватиме печене яблуко, а склянку води, щоб запити ліки, можливо, підноситиме стороння людина. Ніхто на таке не сподівається. Але з багатьма це стається.
Нещодавно мені довелося побувати у будинку для людей літнього віку на Чернігівщині. Так і хочеться сказати — в сиротинці. Так навіть точніше. Що там побачила? Якщо сухо, то дідусів і бабусь, чоловік із двадцять (тут їх небагато, бо глушина). А якщо щиро, то вразили їхні очі — із запитаннями у глибині, з цікавістю і надією. Деякі світилися відвертою радістю: нова людина, щось розповість, про щось запитає, трохи забарвить каламутну одноманітність сумних старечих буднів.
Серед книг і квітів
Як живеться цим людям? По-казеному — непогано: годують добре, доглядають належно, купують, що просять. А якщо глянути серцем, то страшно! Поки не опинишся поряд — не зрозумієш.
Я розмовляла із цими старенькими (на знімку). Знайшовши зацікавленого слухача, вони ділилися своїми переживаннями так просто, по-дитячому. У кожного своя історія. Хтось потрапив сюди, бо вже не в змозі обходитися без сторонньої допомоги, а рідних немає. У когось вони є, але далеко і не можуть часто навідуватись. А одна бабуся сама прийшла до цього закладу, бо не хотіла бути тягарем для своїх дітей. Навіть не сказала їм нічого, просто оформила документи, і тепер тут. Розваги прості: телебачення, газети. У залі — полиці з книгами. Кому дозволяє зір, читають залюбки — треба ж якось заповнювати дні.
Один дідусь, наприклад, захопився кімнатними рослинами. На підвіконні в нього справжній квітник, яким він дуже пишається: запросив мене оглянути колекцію, назвав кожну рослинку, розповів, де яку взяв... Я навіть зробила кілька світлин тієї краси, чим надзвичайно потішила його. Дідусь усе вдивлявся в екран фотоапарата і дивувався: як же це — тільки клацнула, і вже видно картинку.
А ще вони всі із задоволенням згадували про самодіяльні колективи, що приїздили до них із давніми українськими піснями. Тими, яких вони самі колись співали.
І ніхто не скаржився. Що казати, все ж ніби непогано. Крім того, що ці люди неймовірно самотні, що долю їхню вирішено, а змін на краще не буде. Бо ж нікому зігріти їх щирою любов’ю.
Іти звідти було важко: огорнуло почуття провини і страшенного сорому.
Зневіра у справжньості
Можна донесхочу лаяти уряд, звинувачувати у всіх негараздах чиновників, подекуди доходячи до того, що сам Господь карає нас за наші провини. Але починати потрібно з себе. Ми — вінець творіння, ми — ті, кому дано відчувати, а відправляємо своїх батьків у будинки для літніх людей або ж узагалі забуваємо про їх існування. Адже це такий тягар — стара хвора людина, яка потребує уваги, забирає останні хвилини, вільні від заробляння грошей і неоригінальних розваг.
Нам (добре, хоч не всім!) бракує часу, а подекуди просто страшно подивитися всередину себе. Наш світ — це те, які ми. І хвороба, що вразила нині багатьох і шириться з неймовірною швидкістю, зветься просто, без мудрих латинських викрутасів, — байдужість.
Що далі, то більше втрачаємо здатність відчувати. Милосердя і співчуття тепер сприймаються або як ознака слабкості, або як розмінна монета у черговій піар-кампанії. Ми втрачаємо навіть не емоції, а віру в їхню справжність. А через те — і вміння виявляти почуття.
Звичайно, світ змінює людину. Але ж не відбирає розум! Кожен сам вирішує, що йому робити і яким бути.
Нещодавно один знайомий сказав мені: «Ти знаєш, наш світ — це ніщо інше, як дешева китайська підробка. Він не має бути таким!» Справді. Не має. Але все залежить від нас самих. Кожен може зробити свій, бодай мінімальний, внесок у майбуття. А може на все наплювати й дати мовчазну згоду на найганебніші вчинки, врешті, просто пройти повз. Звичайно, у Кримінальному кодексі нема статті «Байдужість», і покарання за неї законом не передбачено. За це «віддячує» саме життя, і дечим страшнішим за пекельні кола: самотньою старістю.
Фото автора.
