А також прийняв до розгляду ще одну заяву цієї компанії проти української держави

Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі «Агрокомплекс» проти України», за яким держава має виплатити 27 мільйонів євро компенсації, було оприлюднене 25 липня цього року, а повідомлення ЄСПЛ про прийняття до розгляду ще однієї позовної заяви «Агрокомплексу» датується 12 липня 2013 року.

«Внутрішні суди не можна вважати незалежними та неупередженими...»

Оскільки ці судові справи вже неодноразово аналізувалися на сторінках «Голосу України» (див., зокрема, статті «Спецоперація «Санація» та «Спецоперація «Санація-2», опубліковані 2—3 липня і 28—29 серпня 2002 року, та «Від «Спецоперації «Санація» до проекту «Гефес», або Чому Європейський суд став на бік «Агрокомплексу» від 27 березня 2012 року, то лише нагадаємо, що перша справа, за якою ЄСПЛ уже виніс своє рішення, триває ще з початку 90-х років. Тоді компанія «Агрокомплекс» поставила на Лисичанський НПЗ 375 тисяч тонн давальницької нафти, однак належних їй нафтопродуктів так і не отримала. Відтак у пошуках справедливості «Агрокомплекс» пройшов усіма щаблями судової системи, а не знайшовши її у стінах вітчизняної Феміди, був змушений звернутись із позовною заявою до ЄСПЛ. Додамо також, що ухвала від 25 липня 2013 року про фінансову компенсацію є наслідком раніше винесеного Євросудом рішення у справі «Агрокомплекс проти України» від 6 жовтня 2011 року.

У рішенні від 6 жовтня 2011 року Європейський суд констатував, що на початку 1990-х років компанія «Агрокомплекс» поставила на «ЛиНОС» 375 тисяч тонн нафти для переробки, однак підприємство натомість відвантажило лише незначну кількість належних компанії нафтопродуктів. Основну ж їх частину на підставі урядової телеграми, підписаної тодішнім прем’єром Леонідом Кучмою, було вилучено начебто «для державних потреб». У 1998 році, після п’ятирічної судової тяганини, Вищий арбітражний суд України (ВАСУ) встановив борг «ЛиНОСу» перед «Агрокомплексом» у розмірі 216 150 544 гривні (в натурі, у цінах 1997 року). Саме це рішення відповідно до українського законодавства стало остаточним. Однак у 2001 році, після чергового втручання в цю справу державних органів, ВАСУ зменшив суму боргу «ЛиНОСу» до 97 406 920 гривень, а 29 жовтня 2001 року Донецький апеляційний господарський суд ще раз зменшив заборгованість перед «Агрокомплексом» — до 90 983 077 гривень. У 2002 році Вищий господарський суд України (колишній ВАСУ, перейменований у 2001-му) відхилив касаційну скаргу «Агрокомплексу» на рішення від 29 жовтня 2001 року, а Верховний Суд України 26 грудня 2002 року відмовився прийняти до розгляду касаційну скаргу «Агрокомплексу» на рішення Вищого господарського суду від 16 квітня 2002 року. Як бачимо, вітчизняні суди різних інстанцій мали безліч можливостей для виправлення вочевидь незаконних рішень, а оскільки вони цього не зробили, то за справу взявся ЄСПЛ.

Щоправда, в «Агрокомплексі», коментуючи рішення ЄСПЛ про виплату 27 мільйонів євро, зазначили, що в даному разі про справедливу компенсацію все ж таки не йдеться, адже тільки прямі майнові втрати компанії на момент винесення остаточного судового рішення в Україні (1998 рік) становили понад 215 мільйонів гривень, або за тодішнім курсом — близько 100 мільйонів євро. «Отож рішення Європейського суду про присудження «Агрокомплексу» 27 мільйонів євро компенсації, що мають бути виплачені впродовж двох років, є скоріше символічним та таким, що має стимулювати українську державу до усунення значних системних проблем зі здійсненням правосуддя та неналежною захищеністю прав громадян. А досить значний розмір суми якраз і вказує на серйозність допущених державою порушень», — зазначила генеральний директор компанії «Агрокомплекс» Ірина Мірошник.

Відшкодовувати збитки мають ті, хто ухвалював незаконні рішення

Поряд з цим також доцільно запитати, чи взагалі бажає українська держава виправляти системні порушення під час здійснення судочинства? Адже, наприклад, «Голос України» ще 29 серпня 2002 року у статті «Спецоперація «Санація-2» застерігав: «Якщо судові органи України та владні органи глибоко і всебічно не розберуться в ситуації, кредитор буде змушений для відновлення справедливості звернутися на підставі статті 1 Протоколу № 1 Європейської Конвенції з прав людини до Європейського суду. І коли сьогодні ще є можливість повернутися до виконання підписаної у 1997 році та підтвердженої Арбітражним судом угоди між «Агрокомплексом» та «ЛиНОСом» і розпочати погашення боргу, то після втручання Європейського суду цей борг може лягти важким тягарем на держбюджет, бо саме держава є гарантом дотримання прав в Україні».

На жаль, тоді державні чинники знехтували це застереження, а фігуранти тієї статті у своїй відповіді, також опублікованій у «Голосі України», навіть заявляли, що позивач своїм зверненням тільки насмішить Європейський суд. Як бачимо, сьогодні державі Україна не до сміху. От тільки, схоже, розплачуватися за незаконні дії конкретних посадових осіб буде держбюджет України, а не ті, хто свідомо ухвалював вочевидь незаконні рішення та чинив тиск на суд.

У зв’язку з цим звертаємо увагу Міністерства юстиції на ст. 9 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», за яким саме це міністерство зобов’язане подавати позови про відшкодування завданих держбюджету збитків унаслідок проведення відповідних виплат за рішеннями ЄСПЛ. Тобто орган представництва, яким є Міністерство юстиції, має пред’явити відповідні позови про відшкодування збитків до конкретних осіб, чиї порушення призвели до ухвалення Європейським судом рішення у справі «Агрокомплекс» проти України».

До Європи по справедливість: дубль два

Це тим паче актуально у зв’язку з повідомленням, що 12 липня 2013 року Європейський суд прийняв до розгляду ще одну позовну заяву «Агрокомплексу», обставини якої тісно пов’язані зі справою, за якою Україна вже має сплатити 27 мільйонів євро.

Оскільки ця судова справа також детально аналізувалася на сторінках нашої газети, зокрема, у публікаціях «Від «Спецоперації «Санація» до проекту «Гефес», або Чому Європейський суд став на бік «Агрокомплексу», «Коли матеріали господарської справи стануть речовим доказом у справі кримінальній» та «Опосередковане судочинство, або Чи отримає держава акції Лисичанського нафтопереробного заводу?» (див. «Голос України», відповідно, за 27—28 березня та 1 і 15 грудня 2012 року»), то наразі нагадаємо лише основну її фабулу.

У 2010 році, коли розгляд у Європейському суді справи «Агрокомплекс» проти України» наближався до фінальної точки, в Україні по-новому закрутився ще один, не менш резонансний, започаткований 2005 року, судовий процес під умовною назвою «Гефес» проти «Агрокомплексу». В даному разі йдеться про спробу заволодіння пакетом акцій компанії «ЛиНІК» (утворена після приватизації «ЛиНОСу»), що були передані «Агрокомплексу» в рахунок боргу Лисичанського НПЗ.

Та якщо у 2005—2006 роках українські суди неодноразово зупиняли ці зазіхання на власність «Агрокомплексу» (тільки Вищий господарський суд вісім разів відхиляв касаційні скарги «Гефес Інтернейшнл» та ще шість разів аналогічні постанови виносив Верховний Суд України), то починаючи з 2010 року Київський апеляційний господарський суд, а за ним і Вищий господарський суд розгледіли «нововиявлені обставини» та взялися за перегляд остаточного рішення КАГС від 18 квітня 2006 року. У зв’язку з цим нагадаємо, що ще 2006 року Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу № 49-1814 «за фактом вчинення шахрайських дій, зловживання службовими особами ЗАТ «Гефес Інтернейшнл», ТОВ «Трансферт», Державної виконавчої служби у Голосіївському районі м. Києва за ознаками злочинів, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 2 ст. 364 КК України», котра досі так і не розслідувана до кінця, хоча згідно з чинним до 1 грудня 2012 року Кримінально-процесуальним кодексом досудове слідство мало бути завершене впродовж не більш як шести місяців, воно «триває» вже понад шість років. Відтак можемо припустити, що якби прокуратура довела цю справу до кінця, то не було б наступного перегляду остаточного судового рішення у справі «Гефес» проти «Агрокомплексу», що спричинило друге звернення «Агрокомплексу» до Європейського суду.

А як показує практика цієї європейської судової інстанції, уже сам факт прийняття позовної заяви до розгляду свідчить, що ЄСПЛ вбачає високу вірогідність порушень під час розгляду справи у національних судах.

Іншими словами, це означає, що невдовзі держава Україна може знову постати перед необхідністю здійснення чергової компенсації. Тому ще раз наголосимо: під цими судовими рішеннями, як і під попередніми, що вже визнані Європейським судом незаконними, стоять прізвища конкретних суддів. То чи не час їм поділитися з державою власним «кошторисом»?

До речі, обставини розгляду судової справи «Гефес» проти «Агрокомплексу» свідчать про те, що чимало служителів української Феміди, котрі були задіяні в процесі, чудово розуміли, що їх штовхають на ухвалення вочевидь незаконних рішень. Зокрема, на це вказує справжня «епідемія» незбагненних самовідводів суддів, особливо ж після того, як попередній генеральний директор «Агрокомплексу» Олександр Галкін (О. Галкін загинув за підозрілих обставин 10 травня 2013 року, так і не дочекавшись рішення ЄСПЛ. — Авт.) у ході судового засідання оприлюднив виявлені в матеріалах порушеної Генпрокуратурою кримінальної справи речові докази, котрі проливають світло на те, хто задумав та реалізував сценарій захоплення активів «Агрокомплексу». А саме: електронні документи, які «містять відомості щодо відновлення роботи та реорганізації підприємства «Гефес Інтернейшнл», електронне листування, документи, що містять план (схему) та кошторис операції із захоплення акцій ЗАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія», які на праві власності належать ЗАТ «НВО «Агрокомплекс», а також довідку щодо ризиків при розгляді спору між ЗАТ «Гефес Інтернейшнл» і ЗАТ «НВО «Агрокомплекс». В одному з цих документів, що має назву «Проект «Гефес», розписано детальний план шахрайської схеми, ключову роль у втіленні якої відведено суддям. Відповідно, цим планом передбачена й конкретна винагорода за організацію «потрібного» судового рішення. «Адвокати (позови, договори, нотаріат, суддя, рішення під ключ) — максимально 50 тисяч доларів, гроші під розписку бере адвокатська контора, актуємо після отримання рішення суду», — гласить кошторис «Проекту «Гефес».

Щоправда, хоч під час розгляду справи деякі судді заявляли про самовідвід, та до участі в ній залучалися інші. «У заявників є достатньо підстав вважати, що під час розгляду справи №22/188 мав місце надмірний тиск на суд з метою ухвалення рішення на користь «Гефес», про що свідчать необґрунтовані самовідводи чотирьох суддів, що є безпрецедентним випадком для судової практики України, та п’ятиразові зміни складу суду в касаційній інстанції. Очевидно, що рішення у справі №22/188 було винесене лише після того, як шляхом тиску на суд, після відводів декількох колегій, було сформовано склад колегії, що готовий ухвалити вочевидь протиправне рішення... Це призвело до виникнення великих сумнівів у законності справи та свідчить, що Україна грубо порушила параграф 1 статті 6 Конвенції», — йдеться у другій заяві «Агрокомплексу» до Європейського суду.

Зрештою, на сьогодні маємо такий комплекс рішень українських судів. 12 липня 2012 року Київський апеляційний господарський суд виніс постанову, якою задовольнив заяву «Гефес Інтернейшнл» про перегляд за нововиявленими обставинами постанови від 18 квітня 2006 року та ухвалив нову, якою залишив без змін ухвалу Господарського суду Києва від 23 грудня 2005 року про «стягнення заборгованості в сумі 92 108 895 гривень шляхом списання цінних паперів — простих іменних акцій емітента ЗАТ «ЛиНІК» з особового рахунку ЗАТ НВО «Агрокомплекс» та зарахування їх на особовий рахунок ЗАТ «Гефес Інтернейшнл». Тобто цим рішенням КАГС фактично повернув ситуацію до тієї, що у 2006 році стала причиною порушення Генпрокуратурою досі не розслідуваної кримінальної справи за фактом вчинення шахрайських дій!

Далі. 19 грудня 2012 року п’ятиразово змінена колегія Вищого господарського суду України залишила касаційну скаргу «Агрокомплексу» без задоволення, а рішення КАГС від 12 липня 2012 року без змін. Тож із тим, що насправді стоїть за так званими «нововиявленими обставинами», котрі стали причиною для скасування остаточного рішення національного суду, тепер розбиратиметься Європейський суд. А ми лише нагадаємо, що в основу цих рішень господарських судів було покладено так звану «нотаріально завірену копію договору «Про передачу права власності на нафтопродукти» від 14.03.1994 р.», котра, як неодноразово було з’ясовано в ході судових засідань, містить підроблені печатки і штампи нотаріуса, про що, зокрема, свідчать наявні в матеріалах справи листи московського нотаріуса Юрія Катіна, в яких він не тільки заперечує власну причетність до засвідчення так званої «копії договору», а й повідомляє про підробку його підпису та штампа нотаріуса.

Аналогічний висновок міститься й у листі Московської міської нотаріальної палати, котра після офіційної перевірки обставин справи стосовно начебто посвідчення московським нотаріусом «копії договору», повідомила, що під час огляду копій реєстру здійснення нотаріальних дій за період з 04.04.2005 року по 05.04.2005 року за реєстровими номерами з Ік-2066 по Ік-2104 (коли начебто засвідчувалася копія договору), записів про посвідчення нотаріусом договору про передачу права власності на нафтопродукти від 14 березня 1994 року не виявлено.

Чому вітчизняна Феміда не робить висновків?

Тож після того, як українські суди не взяли ці та безліч інших доказів до уваги, в «Агрокомплексу» не залишалося іншого шляху, як звернутися із заявою до Європейського суду, а після того, як 12 липня 2013 року її було прийнято до розгляду — чекати рішення ЄСПЛ.

Однак з огляду на обставини справи, вже сьогодні з великою вірогідністю можна припустити, що невдовзі Європейський суд винесе чергове, невтішне для України, рішення.

У цій ситуації залишається тільки дивуватися «відчайдушності» суддів, котрі, знаючи, що Європейський суд вже ухвалив одне резонансне рішення у справі «Агрокомплексу», схоже, вирішили вдруге наступити на ті само граблі. А це ще раз доводить, що до того часу, поки Міністерство юстиції відповідно до ст. 9 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не звернеться із відповідними позовами про відшкодування завданих державі збитків, вітчизняна Феміда продовжуватиме плодити судові рішення, що врешті призводитимуть до багатомільйонних втрат держбюджету та руйнуватимуть інвестиційну привабливість України. Адже відомо, що саме неспроможність за допомогою судової системи захистити свою власність є однією з найвагоміших причин, які відвертають іноземних інвесторів від України.

Фрагмент копії «Проекту «Гефес» — одного із приєднаних до кримінальної справи № 49-814 та належним чином оформлених речових доказів, який вказує на те, хто, коли та кому надсилав цей документ.

ФАКТ

Європейський суд, ухваливши 6 жовтня 2011 року рішення у справі «Агрокомплекс» проти України», одноголосно дійшов висновку, що з боку держави Україна мало місце порушення статті 6 параграфа 1 Конвенції, а саме: 

— що внутрішні суди не можна вважати незалежними та неупередженими;

— що повторний розгляд остаточного законного рішення по сумі заборгованості в цій справі базується лише на незгоді з ним державних органів влади та є порушенням принципу правової визначеності;

— що необгрунтовано довга процедура судового розгляду є порушенням принципу справедливості судового розгляду;

— що порушення статті 1 Протоколу № 1 призвело до порушення права «Агрокомплексу» на користування своєю власністю.

Саме ці порушення положень Європейської Конвенції з прав людини й стали причиною того, що 25 липня 2013 року ЄСПЛ зобов’язав Україну сплатити «Агрокомплексу» 27 мільйонів євро компенсації.

ДОВІДКОВО

У листопаді 2003 року, вже після продажу 67,41 % акцій «ЛиНОСу» компанії «ТНК-Україна», голова новоствореного комітету кредиторів ВАТ «ЛиНОС» та його керуючий санацією ВАТ «ЛиНОС» підписали мирову угоду, за якою «Агрокомплексу» в обмін на визначену рішенням Донецького апеляційного господарського суду суму боргу в розмірі 90 983 077 гривень належало отримати 90 983 077 акцій у статутному фонді новоствореної «Лисичанської нафтової інвестиційної компанії» («ЛиНІК»). І хоч «Агрокомплекс» таке рішення не задовольняло, проте ця мирова угода передбачала, що в разі відмови компанії прийняти нав’язувані акції, проблема боргу вважалася б урегульованою. Згодом саме цими, належними «Агрокомплексу», акціями спробувала заволодіти російська компанія «Гефес Інтернейшнл».