Двадцять два роки України засвідчили провал (або й відсутність) її економічної політики. Він особливо проявився під час розгортання світової економічної кризи. Чому так сталося і як виправити ситуацію? На жаль, моїх зусиль і зусиль моїх однодумців з Соціалістичної партії раніше не вистачило. Може, зараз, коли Україна стоїть на краю економічної прірви, більшість українців зрозуміють нас і підтримають. Тим більше, що пропозиції, наведені в посланні Президента, позитивних змін не забезпечують.
Олександр Мороз
Криза, якій не видно кінця
Йде шостий рік нинішньої світової економічної кризи, яка охопила весь світ і за часом та наслідками перевершила «Велику депресію» 1929—1932 років у США. Водночас економічній кризі судилося стати поворотним пунктом в економічному розвитку США.
Треба згадати, що передувало «Великій депресії». Як відомо, на початку 20-х років минулого століття під тиском власників великих підприємств і банків США були прийняті закони ліберального спрямування економічних відносин у державі. Саме відтоді почала пришвидшено зростати капіталістична експлуатація праці, наслідком чого стало бурхливе зростання соціальної напруги в суспільстві. Це призвело до масових страйків і спротиву федеральним військам, які під час заворушень були введені у великі міста, поліція не могла впоратися з невдоволеними.
У 20-ті роки на світовому ринку зростав попит на американські товари. Відповідно, зростали виробництво й експорт товарів. Зростаючий прибуток корпорацій затуманював очі їх власникам, вони прагнули ще більших прибутків, не зупиняючись ні перед чим. Їх гнала жадоба. Усе відбувалося за класичною схемою, змодельованою свого часу в «Капіталі» Маркса.
Тим часом платоспроможний попит американців зменшувався, а разом з ним — й імпорт продукції. Показники того періоду вражають: експорт товарів із США перевищував імпорт на 82%. Подібний дисбаланс експорту і імпорту — не благо для людей. На експорті прискорено зростають доходи великих капіталістів, натомість поглиблюється матеріальне розшарування населення, зростає соціальна напруга.
Державний бюджет США тих років, хоча і зростав, але ще швидше зростали незадоволені потреби бідних людей. Це було побічним, але важливим додатком до чинників «Великої депресії». На цьому тлі до влади прийшов Франклін Рузвельт, якого пізніше, попри навіть Конституцію, обирали президентом чотири рази.
Рузвельт діяв жорстко, обмежуючи апетити великого капіталу, представники якого (це принципово відрізняється від того, що є в нинішній Україні) з розумінням поставилися до кроків, запропонованих президентом. Той наполіг на запровадженні законів, що змінили пріоритети розвитку. Ними стали зростання обсягів споживання населення, регулювання економіки, розвиток малого та середнього бізнесу. У подальшому це і стало опорою, генератором розвитку економіки. Саме на підставі цих законів, до речі, з тих часів і до нинішньої пори в США можна зареєструвати новий малий бізнес за 40—60 хвилин.
Треба пам’ятати, що і тепер тільки малий та середній бізнес — той якір, що не дає змогу кризі «змити» економіку в багатьох країнах. Він тримає її на плаву, попри спад виробництва на великих підприємствах. Адже на початку нинішньої кризи підтримка урядом банків та великих корпорацій призвела тільки до зростання їх обігових коштів і прибутку. (Власне, криза, як рукотворне явище, і має на меті збагачення сильних за рахунок інших, за рахунок більшості населення).
Від підтримки банків майже сто років тому економіка США не отримала імпульсу зростання. Вичерпавши попередні важелі, Федеральна резервна система пішла на «фінансове пом’якшення» (друкування нічим не забезпечених доларів). А це, як відомо, також призводить до інфляції і перерозподілу доданої вартості на користь багатіїв. Українці теж нещодавно повторили цей шлях.
Тому висловлювання представників попередньої і нинішньої влади України щодо нашого світлого майбутнього не мають під собою підґрунтя. У кризових умовах соціальна напруга зростає, перерозподіл багатств набуває ознак злочинства. Як свідчать дані міжнародних економічних установ, у 2011 році співвідношення 10% багатих та 10% бідних громадян у всьому світі становило 15:1. Водночас в Україні воно було 40:1, а беручи до уваги реальність останніх років (галопування цін і тарифів, відставання від них зарплат і пенсій, поява нових супербагатіїв), це співвідношення стало ще неприроднішим, ще загрозливішим.
Уже одне це свідчить, що зусиллями влади наша країна перетворена на «рай» для багатіїв, в якому десяток родин володіють 85—90% колишньої загальнодержавної власності, що була створена багатьма поколіннями наших попередників.
За таких умов розраховувати на успішний розвиток економіки України не можна. Таку думку поділяє більшість народу, який закономірно не довіряє авторитарному режиму влади, продовжувачу ліберальної політики.
У політекономічному сенсі йдеться про невідворотний крах світової політики зростання експлуатації праці. Проаналізуймо динаміку узагальнювальних показників. У 1991 році співвідношення доходів багатих і бідних у світі становило 8:1, у 2000-му — 10:1, у 2010 році — 15:1. Це і є головним наслідком світової економічної кризи. Але криза не виникає на порожньому місці. У неї є потужні корені. Основні причини неупереджено (як безпартійний) розібрав по елементах у науково-популярній книжці керівник Центру економічних досліджень Соціалістичної партії України Марко Олівенський. У книзі доведено, що нинішня криза є завершенням фази монополістичного капіталізму у всьому світі. В тому числі і в Україні.
Яскравим прикладом активного (читай: рабського) зростання експлуатації праці на теренах України є нинішнє масове звільнення з роботи працівників Криворізького металургійного комбінату («Арселор-Міттал Кривий Ріг»). З 56 тисяч працівників комбінату під час його розрекламованого продажу новому власнику у 2005 році (до речі, половину виручки від реалізації комбінату — понад 10 млрд. гривень досі не знайшли, «загубилися») наразі залишилася 31 тисяча осіб, яких також незаконно збираються скорочувати і далі. При цьому значна частина робітників працює за двох, трьох, а на деяких ділянках за сімох. І це без підвищення платні.
Той, хто хоч раз побував на металургійному виробництві, знає: інтенсивність праці там надвисока, а умови праці — шкідливі. Вони подібні до шахтарських. І хто говорить про можливе збурення всього гірничо-металургійного комплексу України, не дуже помиляється.
Між іншим, пригадаймо, як широко пропагувався у теленовинах продаж «Криворіжсталі» новому власникові. Здійснювалася приватизація підприємства, тільки-но повернутого державі судом за наполяганням фракції СПУ, за позовом соціалістки В. Семенюк. Ні, владі не потрібен був у власності держави найсучасніший комбінат. Він потрібен був новому власнику, котрий (вдумайтеся!) дотепер близько п’яти разів з прибутку покрив затрати на купівлю, зокрема за рахунок перегляду умов приватизації з незаконного дозволу уряду. Можливо, треба давати хоч тепер оцінку тим, хто так «працював». Це ж не забавки, не школярські помилки. Це свідоме злочинство!
Про намагання влади протягти через парламент Закон «Про працю», у проекті якого була передбачена можливість 48-годинного робочого тижня не хочеться і говорити. Адже прийняття цієї норми повертало б українське суспільство в XІX сторіччя. Але провладні, отже, пробізнесові політичні сили, внесли цю норму до проекту закону! Це яскраве свідчення того, на кого працює парламент, влада взагалі. На великий капітал і себе особисто, бо з доходів олігархів частка «обламується» і чиновникам.
Нинішня криза не закінчиться доти, допоки суспільству не допоможуть зрозуміти безвихідь монополістично-капіталістичного способу виробництва. Автор згаданої книжки довів це математично, історично, логічно, спираючись на закони природи і роботи видатних учених всього світу: математика Карла Гаусса, економіста Карла Маркса, фізика Сергія Капиці, нашого сучасника — інженера та економіста Михайла Павловського. Соціалісти України підтримують таку точку зору.
Логіка розвитку суспільства й економіки
Суспільство розвивається з розвитком виробничих сил. Зміна соціально-економічного устрою — це поступовий процес. Такої зміни не можна досягти одним ударом, як це пропонують деякі політики, або вимагаючи «повернути країну народу». Що конкретно означають подібні беззмістовні гасла, вони з обережності не пояснюють.
На відміну від різноманітних (лівих і хтозна-яких) радикалів, соціалісти вважають за необхідне поступовий, але прискорений перехід від монополістичного капіталізму спочатку до «соціалізованого капіталізму» на кшталт Німеччини та країн Північної Європи, в яких вищезгаданий показник на рівні норми (6:1). Норми, бо вона була доведена Карлом Гауссом ще 200 років тому.
І нехай не обурюються ортодоксальні ревнителі соціалізму виразом «соціалізований капіталізм». Від радянської, з багатьма ознаками соціалістичної системи ми за 20 років «злетіли» в прірву початку капіталістичної формації. Так стрімко, бо деградація суспільних відносин — реакційний процес, а він і межі не має, і протікає в багато разів швидше, ніж прогресивний процес розвитку до соціалізму, до суспільства соціальної справедливості.
Українські соціалісти із самого початку створення СПУ (1991 р.) враховували небезпеку і допустимі показники матеріального розшарування суспільства. У проекті нової програми партії ми звертаємо увагу на цю надзвичайно важливу інтегральну характеристику суспільного життя. Ми сподіваємося, що нашими союзниками в боротьбі за нормальні співвідношення доходів багатих і бідних буде малий і середній бізнес, більшість найманих працівників, пенсіонерів, інших верств, що користуються бюджетним фінансуванням.
Наразі всі вони зубожіють від наслідків керівництва нещодавніх влад і так само нинішньої влади, яка є своєрідним координатором бізнес-проекту великого олігархічного капіталу. Політично він об’єднаний під гучною, але по своїй суті невідповідною назвою Партії регіонів, організації, яка і є власне владою.
У світі існують різні типи партій. Вирізняється завжди тип — партії багатіїв-монополістів та їхніх політичних наймитів, які підгодовуються великим капіталом прямо чи опосередковано — шляхом отримання «хлібних» посад. Інший тип — партії людей праці — найманих працівників, працівників малого і середнього бізнесу, які у конкурентній боротьбі здешевлюють вартість товарів та послуг. Ідеологічно ці партії протилежні, зокрема й щодо розв’язання проблем розвитку, у нашому випадку, — економіки України. Розбіжності передусім стосуються бачення моделі економічного розвитку.
Нав’язана Україні модель економічного розвитку примножила масштаби проблем, викликаних розвалом СРСР. Під руїнами того розвалу, зокрема, опинилася наукова система раціонального розміщення виробничих сил, за яку радянський математик академік Леонід Канторович отримав Ленінську та Нобелівську премії з економіки.
Розвал призвів до уламкового характеру всіх економік незалежних країн колишнього СРСР. Розуміючи це, ще у 1993 році Соціалістична партія України підтримала пропозицію групи українських економістів щодо розгортання роботи з диверсифікації національної економіки. Але голос соціалістів потонув у хорі голосів представників інших політичних сил, одні з яких, називаючись націонал-патріотами, тупо переймалися потребою зламати попередній лад. Інші вже тоді бачили себе і своїх родичів власниками «прихватизованих» чи просто брутально захоплених державних підприємств та установ, створених поколіннями українців.
Тодішня влада почала масштабний перерозподіл власності під завісою пустопорожнього галасу з гучною назвою «Шляхом радикальних економічних реформ». Чим це закінчилося, відомо: масштабним «дерибаном» власності. Зараз він завершується. Про те, що і скільки вкрадено, знає вся країна, бо повсюди наслідки грабунку видно, хоч статистика того не відображає. Але не забуваймо: власність, майно, фонди — це певним чином трансформована додаткова експлуатація праці. З другого боку, це надбання всього народу.
Вочевидь розуміючи, що вкрай ослаблену економіку України зразка 90-х років (а зараз ще й роздерту між кількома приховано ворогуючими між собою кланами багатіїв) можна послабити ще більше, Україні фактично нав’язано сценарій її входження до глобального ринку шляхом відкриття своїх економічних кордонів при знищенні системи, що недавно називалася народногосподарським комплексом. А оскільки в структурі економічного потенціалу України і раніше переважали сировинні або напівсировині галузі (металургія, хімія, енергетика, будівельні матеріали, зерно тощо), то кінцевим наслідком такої політики стало перетворення нашої країни на «бананову» республіку, відверто кажучи, на колонію.
Що сталося? Основний експорт України так і залишився сировинним, з малою часткою доданої вартості. Натомість в імпортних товарах розвинених країн частка доданої вартості значна, а в ній якраз — зарплата, бюджети та пенсійні фонди інших — не нашої — країн. Так йшов мало помічений громадою потужний грабунок України, який з корисливих міркувань підтримувався олігархічною владою.
Чи, може, олігархи та керівники держави на чолі з президентами цього не розуміли? Як не розуміли, то гріш їм ціна. Та, видно, розуміли.
Адже першим, що вони почали хапати, були підприємства сировинної промисловості, продукція яких, зокрема у вигляді природних ресурсів, покладів, належить (за Конституцією) усьому народові. А цю продукцію майже задарма (із символічною рентною платою) привласнили можновладці та наступники бандитів, до яких «тихенько» перейшла основна власність української громади.
Зараз вони — «добропорядні» громадяни, деякі з них є спонсорами, меценатами, благодійниками. І є владою!
Але здирники ніколи не стануть добропорядними громадянами. Їхні дорогі костюми, білосніжні сорочки та імпортні краватки не змінять їхньої природи. З точки зору звичайного громадянина, вони назавжди залишаться хижаками, які з корисливих міркувань фактично продали економічну незалежність України, навзамін прикупили собі владу та холуїв — наймитів з деяких партій.
Це теж один з головних чинників хибного шляху розвитку української економіки. Він — суто суб’єктивного характеру, наслідок дій так званої політичної та економічної «еліти». Її характерною ознакою є бажання продавати все і всіх задля свого збагачення.
Називати ініціаторів такої політики за прізвищами немає потреби. Ви їх знаєте, та й паперу шкода, адже їх чимало. Але всіх їх об’єднує відчуття небезпеки, бо їх діяння не забуті. Саме тому вони гуртуються один біля одного. Так зазвичай робить великий капітал, прагнучи зберегти і примножити свої статки. Його представникам здається, що створене становище — вічне, а вони — вічні взагалі. Та проти них дедалі частіше постають не тільки люди, проти них уже повстала природа, частиною якої і є економіка. За математичними розрахунками, економічна криза, принаймні в Україні, триватиме не менше 60—120 років.
То чи варто мовчки чекати на закінчення кризи при нинішній владі або її наступниках? Адже криза для них — обставина, що є перешкодою темпам збагачення. А для більшості людей криза — лихо, неможливість звести кінці з кінцями. То чи не краще змінити політику влади (і її саму) заради скорочення терміну кризи? І головне. Чи не час уже нам усім усвідомити, що Україні ніхто, жоден союз держав не допоможе, окрім нас самих?!
А коли так, то треба забути про «переваги» для України на теренах глобального ринку разом зі значно потужнішими державами. Там є переваги, та не для всіх, для слабких країн переваги — як сир у мишоловці.
В умовах глобалізації і тривалої кризи слід будувати свою самодостатню економіку, яка протистоятиме ефекту доміно під час хвиль світової економічної кризи.
Це відомий шлях. Його пройшли важкою працею народу та відповідальних урядів Німеччина, Австрія, Туреччина, Ізраїль, Китай, В’єтнам та інші країни. Вони не керувалися примарними надіями на те, що їм хтось допоможе. Вони самі вибороли своє місце під сонцем. Зауважу: уряди там становили прихильники партій, що обстоювали не ліберальну, а соціальну політику.
Ті самі ліберальні граблі
За останні сто років людство вже кілька разів наступало на ліберальні граблі розвитку економіки. «Ринок усе виправить», — волали ліберали різних країн. Уперше Рузвельту та його наступникам знадобилися 38 років (1933—1971 рр.), допоки вони не перетворили США на суспільство споживання. Насамперед, споживання товарів власного виробництва.
Наразі США теж виходитимуть з кризи щонайменше 30—60 років (можливо, з короткими перервами), допоки американці не зрозуміють: ера ліберальної економіки все одно «почине в бозі». Це складний процес, ним мусить перейнятися все населення.
Упродовж цього процесу неодноразово поставатиме питання, хто саме може управляти економікою вирівнювання доходів багатих і бідних людей до їх природного співвідношення «за Гауссом»? Адже такі люди повинні мати відповідний світогляд. В Україні, наприклад, жоден з президентів не мав такого світогляду. Кожен з них розглядав свою перемогу на виборах як коштовний приз, але не як необхідність сумлінно працювати на благо рідної країни та її людей.
Мабуть, не випадково жоден з президентів не виступив з економічною програмою, яку б підтримала більшість населення. Та людей і в розрахунок не брали, маючи їх, вибачте, за дурнів, обіцяючи їм на словах блага, яких за п’ять років важко досягти навіть в умовах зростання економіки, і ніяк — в умовах кризи. Ілюстрації до сказаного — усі послання президентів.
Нинішня ситуація в Україні значно гірша, ніж у США періоду «Великої депресії». Покращення життя більшості американців тоді (а тим паче основної маси українців зараз) пов’язане з необхідністю почати перерозподіл суспільного багатства на користь бідних. Іншого варіанта немає в природі! Це вже зрозуміли керівники деяких розвинених країн, економісти і навіть два десятки мільярдерів США на чолі з Уорреном Баффетом.
Докладніше про це можна прочитати в книжці Марка Олівенського «Загальна криза капіталізму (світова економічна криза) триватиме 60—120 років. Що робити?». Вона обговорена в багатьох колективах, рекомендована як творчий додаток до програмних засад Соціалістичної партії.
Україна — одна з небагатьох країн, в якій маневрування в так званій ринковій економіці набуло широкого розповсюдження. У багатьох випадках воно покладено на так звані «Національні комісії з регулювання....». Ці комісії, які існують нібито самі собою, не підпорядковані жодному державному органу (законодавчому чи виконавчому). Формально вони уособлюють якусь дивну гілку влади, що не прописана в Конституції і жодному законі України. Саме ці комісії вирішують питання регулювання тарифів та цін на державних і деяких приватних(?) підприємствах. Узяти, наприклад, колишній Укртелеком, приватну компанію, яка через низку інших приватних, в тому числі офшорних, компаній належить кінцевому власнику. Під час кризи Національна комісія з регулювання зв’язку України тричі підвищувала тарифи на отримання послуг міського зв’язку. У 2011 році — вдвічі, у 2012-му — на 10%, у квітні 2013 року — на 7%. Загалом — у 2,35 разу. Для якої компанії та її власника так різко підвищувалися тарифи чи ціни? Та ще в час кризи, виручаючи приватну компанію за рахунок населення.
Підвищення цін та тарифів веде до зростання прибутків власника компанії і, непропорційно, — податкових відрахувань з прибутку до державного бюджету. Виходить, ось так, непрозорим, непрямим способом, утаємниченим навіть від законодавців, формується держбюджет. Подібне спостерігається щодо компаній — власників обленерго, газових та інших транзитерів. Посилаючись одне на одного, вони підвищують тарифи. А розраховуються за них люди. Своїми злиднями.
Отак керують економікою України. Таким чином є дві схеми управління економікою держави: легальна і нелегальна.
Хто програє від цього? Пересічні громадяни. Адже саме з їхніх кишень незаконно витягують гроші. А на тлі цього процесу влада «героїчно» тримає старі тарифи на газ, електроенергію тощо. І не тому, що дбає про людей, а тому, що нікуди підвищувати, бо люди не платитимуть — нема з чого.
Не треба бути професором економіки, щоб зрозуміти: такий підхід — суто адміністративний. То як прізвище того адміністратора, котрий дав утаємничений наказ підвищити тарифи? А як не дав наказу, то дозволив здирство. Подумаймо разом над цим нескладним запитанням.
А ось інші приклади ініціатив народних депутатів та чиновників. Податок на обмін валют, введення зборів на гастролі іноземних виконавців в Україні, збір за першу реєстрацію транспортного засобу, туристичний збір тощо. Схоже, незабаром можна чекати на пропозиції щодо встановлення податку на користування повітрям.
Так влада маневрує в економіці, ніби управляє нею. Хто страждає від цього? Тільки не влада. Вона лише багатіє, бо в Україні влада і бізнес — одне й те саме. А владу обирали ми спільно. Виходить, і жалітися немає на кого.
Підтримати малий і середній бізнес
Її треба вивчати, а не займатися часто пустою балаканиною в парламенті або на телевізійних шоу, стимулюючи раз за разом процес маневрування задля наповнення доходної частини держбюджету податками та зборами.
«Науковців», яким дисертації писали спритники, котрі самі не мають нормальної освіти, у законодавчій та виконавчій владі, — хоч греблю гати. На Хрещатику, 46 (у дворі) навіть є відповідна «контора». Про це явище іще років тридцять тому було створено художній кінофільм «Піна».
Чимало провладних економістів з науковими ступенями, які не мають ані досвіду, ані уявлення про економічну географію, структуру економіки, інтереси, рушійні сили, шляхи і методи розвитку країни тощо, скористалися послугами тих самих спритників, дехто з них згодом навіть опинився в еміграції. (Щоправда, на їхні «консультації» там попиту немає).
З прагматичної точки зору (вона якраз і є науковою) необхідно придивитися до США. Там при владі науковців майже немає. І країну називають одноповерховою. Чому? Бо основне населення і значна частина промисловості розміщені в невеликих містах та селищах.
Тому там частка малого та середнього бізнесу значна. Наприкінці 90-х років її експорт становив 52% всього експорту країни. Саме цей бізнес годує, одягає, робить різні вироби, винаходи та відкриття, оберігає майно та громадян, робить багато іншого для людей і країни, яка, як відомо, не є бідною.
Америка взагалі створена малим бізнесом, що з часом став середнім, а частина його — і великим. Це природна закономірність. Усе починається з малого. З філософії однакового підходу до природи і економіки виросла Америка, так вона і стала наймогутнішою державою світу.
Звичайно, США — не свята країна, і світова криза — її лихе породження. Але як вона дбає про себе! А чому? Не в останню, мабуть, чергу і тому, що влада там відображає інтерес не тільки великого капіталу (як у нас). Хто в Америці виграє президентські та парламентські вибори? Той претендент, який спирається на середній клас, уособлений, передусім представниками малого та середнього бізнесу.
Хто приводив до влади, особливо вдруге, Президента Л. Кучму? Чиновники, які претендували на вигоду від влади, великий бізнес в особі його керівників, яким, у разі його поразки, погрожували «оргвисновками», зокрема звільненням з роботи, закриттям підприємств, іншими карами. Усе це відомо.
Хто згодом і зараз підтримує лінію влади, Президента зокрема, навіть попри протиріччя в Партії регіонів? Великий бізнес, який на наступних виборах агітуватиме залежних і натякатиме їм на негативні наслідки програшу їхнього кандидата. Орієнтуватиме адміністрації на використання незаконного арсеналу «боротьби». Хоч це і повтор ситуації, але він для олігархату звичний.
А ще одна з причин того — на великому підприємстві провести потрібні для перемоги заходи неважко: там працює багато залежних від власників, значить, і від влади, людей, яких «обробляють» платні, часто іноземні політтехнологи.
У такому разі малому та середньому бізнесу розраховувати на зміну державної політики у сфері економічних відносин в Україні не доводиться. Це також відчує на собі абсолютна більшість пенсіонерів та людей, які отримують бюджетну допомогу.
Аналіз економічної ситуації у світі засвідчує необхідність докорінної зміни економічної політики, яка передбачає підтримку саме малого та середнього бізнесу, зокрема за рахунок збільшення податків для великого бізнесу.
Це — завдання для всіх, хто домагається влади. Завдання для громадян, від яких залежить вибір.
