Від Путивля до Карпат злидні з торбами стоять

У мого друга юності Павла Ш. — троє спадкоємців: старшим дочці та сину вже за 35, молодшій Олені — на десяток років менше. Павло з дружиною з усіх сил пнулися, щоб усім дітям дати вищу освіту. Саме після здобуття ними жаданих дипломів і почалася в їхній родині «Масляна». Куди піти, куди податися? Батьки сподівалися, що хоч у сина — випускника військового училища, яке закінчив наприкінці минулого тисячоліття, проблем з працевлаштуванням не буде. Та прогадали. Кілька років після скорочення в армії він поневірявся по всій області в пошуках пристойної роботи, розраховуючи, що диплом інженера, отриманий в училищі паралельно з військовою професією, чогось та вартує. Та де там! Завершилася його Одіссея лише через п’ять років.

Довелося натерпітися від безробітних реалій і старшій дочці, яка понад два роки блукала з дипломом ветеринара в пошуках роботи за фахом. І ось тепер стільки ж часу вся родина гуртом займається пошуком роботи для молодшої, яка по спеціальності — економіст-маркетолог...

Таких дипломовано-безробітних історій на Сумщині не злічити — їх тисячі. Причому щорічно кількість «зайвих» випускників у регіоні зростає. Останніми роками ринок праці області почав серйозно задихатися також через «перевиробництво» агрономів, механіків, зоотехніків. Девальвація цих та інших сільськогосподарських професій обумовлена насамперед оптимізацією в регіоні колишніх місцевих КСП та агрофірм, більшість з яких проковтнули потужні аграрні компанії та холдинги. Тим часом чотири сумські вищі навчальні заклади з розкиданими в багатьох районах філіями, наче ті ковалі-стахановці, продовжують кувати спеціалістів, на яких уже давно немає попиту. Як результат — питома вага непрацевлаштованої молоді серед загальної кількості безробітних, зареєстрованих у Сумському обласному центрі зайнятості, уже перевищила 45-відсотковий рубіж.

Аналогічна ситуація з працевлаштування й у сільській місцевості. А тому, щоб уникнути безробіття, сільська молодь з вірою в краще майбутнє прямує до міста. А там такий самий обвал: промислові підприємства розсипаються одне за одним, наче карткові будиночки. Вихід: без оглядки і розбору у надії на удачу штурмувати все ті самі вищі навчальні та професійно-технічні заклади. Більше, даруйте, податися нікуди. Однак чимало з них, якщо не більшість, після отримання дипломів знову лишається з розбитим коритом. Хочеш, не хочеш — після багатомісячних пошуків та блукань доводиться йти з поклоном на біржу праці чи то пак — центр зайнятості населення. А значить, роки навчання — собаці під хвіст, причому без жодного натяку на будь-яку перспективу. І разом із солідними коштами, викладеними за диплом, нерідко взятими в банках, летять за вітром усі життєві сподівання і надії молодих — світлого майбутнього держави.

Зате в Україні ще більша чудасія: куди не кинь, диво чудом поганяє. Як не ступиш, так постійно і вляпуєшся: у соціальний розквіт, медичну оптимізацію, податкову або пенсійну реформи... Та найчастіше і найгірше допікає українцям безробіття. На Сумщині, приміром, місцеві центри зайнятості за звітами щороку працевлаштовують щонайменше два укомплектовані легіони безробітних — 20 тисяч осіб. Це, підкреслюю, щонайменше. Так за останні 10 років загалом було ощасливлено близько чверті мільйона безробітних сумчан. Здавалося б, ось вам і Варка, і ось перелаз: живіть — не тужіть, працюйте, радійте і в щасті примножуйте народонаселення держави. Та ж ні. Безробітні шельми, наче їм медом намазано, плодяться, як та саранча, і стабільно тримають планку безробіття на рівні 20 тисяч. Як їх не працевлаштовуй. Це за статистикою. Скільки щасливих животіє за горизонтом, одному Господу відомо. До того ж абсолютна більшість «працевлаштованих» — каліфи на час: сезонні робітники або безробітні, місяць-два зайняті на громадських роботах, оплачуваних Фондом загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Отож цифри, які постійно оприлюднюють під звуки фанфар, можуть потішити лише недолугих. Насправді, за зібраною звідусіль інформацією, на постійні висококваліфіковані робочі місця на промислові підприємства з тяжкою бідою влаштовується 10—15 відсотків від озвучених цифр. А тому, кидати вгору шапки та кричати: «Браво-бравісимо», — сьогодні немає жодних підстав. Швидше навпаки. Тим більше, що обіцяних три роки підряд епохальних змін у нарощуванні промислового потенціалу регіону не вгледіти навіть під збільшувальним склом.

Однак дорікати за це місцевій владі язик не повертається. Адже сьогодні в області під державним прапором перебуває заледве чотири відсотки наявної промисловості. Решта, включаючи колишніх гігантів, — у приватній власності, до якої хазяї не підпускають на гарматний постріл і діють з нею, що заманеться: модернізують, оптимізують або просто роблять банкрутом.

Як відомо, невдячна робота тягнути бегемота з болота. Та ще й самотужки. Ось тому регіональні васали, які опинилися між молотом і ковадлом — реаліями і необхідністю бути у формі, на всі заставки вихваляють мудрість соціальних, економічних та інших ініціатив київських баїв та під шумок втюхують їм фільчину грамоту про нові й нові тисячі повновагомих робочих місць. Ті й раді власній мудрості. А взяти в руки калькулятор та зайнятися підрахунками — ліньки. Тож виконаємо за них цей архіскладний лік.

Ось так і живемо: одні спускають паперові ініціативи, а другі роблять вигляд, що успішно втілюють їх у життя. А творці, окрилені своєю мудрістю, відразу беруться за створення нових соціальних опусів подальшого ощасливлення народонаселення. Як результат, наприкінці червня в українських ЗМІ з’явилася чергова ініціатива про створення наступного року фінансового підґрунтя для розвитку регіонів. А чом би й ні? Однією ініціативою менше, однією більше. Ініціатив море, а коштів під них — кіт наплакав. Зате в аксакалів є усвідомлення власної значущості. Тому жодної різниці, скільки наплодять мертвих ноу-хау. Усе рівно за їх втілення ніхто відповідальності не понесе — ані за перше, ані за тисячне.

Якщо це правда (а не вірити економістам немає жодних підстав), то доблесні апологети розквіту економіки за цей час пустили за вітром 40 мільярдів доларів — суму, еквівалентну річному бюджету держави. Та з можновладних скиртувальників, як з гуски вода: знай собі, скиртують нові циркуляри...

Одне слово, всюди фарс, фарс, фарс..., звісно, на благо стражденному народові, який уже давно розчарувався і в мудрецях, і в оракулах, і бозна відколи долає райські підйоми, понатикані перед ним збавителями нації, які фактично переклали загальнодержавну проблему безробіття на плечі регіонів.

Не знаю, де як, а на Сумщині, у силу наявних можливостей і навіть більше, намагаються розв’язати її по-справжньому: і влада, і тутешня служба занятості. Остання, за серйозної підтримки обласного керівництва на чолі з Юрієм Чмирем, горбатиться над проблемою, практично не розгинаючись. Запроваджені сумчанами впродовж останнього десятиліття справжні, а не дуті ініціативи і нововведення щодо облаштування нових робочих місць та скорочення безробіття вже давно стали надбанням в усіх регіонах України.

Причому очільники області не тільки заохочують будь-які серйозні ініціативи підлеглих у цьому напрямку, а й самі постійно вносять свої. Та, як згадувалося вище, самотужки регіону складно витягти з багнюки бегемота, і вже зовсім неможливо, якщо його щосили тягне назад за хвіст можновладно-олігархічний тандем. Саме тому для виправлення становища на українському ринку праці учасники міжрегіонального круглого столу порекомендували владі і капіталу зберігати та відновлювати загальнонародне надбання — робочі місця в усіх царинах економіки, а найбільше — у промисловості. У перекладі з дипломатичної мови суть рекомендації полягає в наступному: «Досить спускати циркуляри розквіту, час і самим упрягтися у плуга». Чи почують? Хотілося б вірити.

На жаль, переважна більшість молоді вже давно не вірить ані владі, ані українським магнатам, тому після закінчення вишів і професійно-технічних бурс з торбами за плечима безперестану штурмують міжнародні поїзди, які мчать їх з усіх кінців держави — Полісся, Слобожанщини, Прикарпаття, Донбасу, Закарпаття, Таврійських степів... — на заробітки, світ за очі: на схід-захід, південь-північ. Ось воно — сучасне українське переселення народів.

Тікають від неньки повним ходом, позбавляючи сьогодні Україну бодай крихітної надії на будь-яке цивілізоване майбутнє...

Сумська область.