Пам’ятники, які ми не вибираємо

Скільки сьогодні в Одесі пам’ятників? Точно невідомо. Тому що немає їхнього реєстру. Не може бути! — скаже читач. Ще як може!

Першому одеському пам’ятнику, відлитому із бронзи, — Арману Емманюелю дю Плессі, герцогові де Рішельє (на знімку) — поталанило більше: він є пам’ятником культурної спадщини, перебуває під охороною держави, йому гарантовано бюджетне фінансування на ремонт і реставрацію.

З першим одеським пам’ятником пов’язані й перші одеські міфи. Коли інтелігентні одесити, а такі — всі жителі міста, не хочуть вживати ненормативну лексику, вони радять «подивитися на Дюка із другого люка». А сіль жарту в тому, що якщо стати праворуч від Дюка на другий люк, то сувій з рескриптом про закладення Одеси в руці герцога опиниться на рівні стегна, й у профіль виходить та сама штука, на яку й посилають.

З легенд виткано й інший пам’ятник — Пушкіну, на Приморському бульварі. 16 квітня 1889 року о 12-й годині дня пам’ятник Олександрові Пушкіну було відкрито. І буквально в перші години його життя почали народжуватися легенди.

Кажуть, що бронзовий Пушкін «відвернувся» від міської думи і «став до неї спиною» нібито через те, що вона відмовилася виділити кошти на спорудження йому пам’ятника. Утім, у ті часи міська дума розміщувалася в іншій стороні бульвару біля пам’ятника Рішельє. Тобто спиною до думи був саме пам’ятник Дюку, а Пушкін стояв до думи обличчям, а спиною до міської біржі, а вона була саме в тому будинку, де згодом розташувалася Одеська дума, міськрада.

Бронзовому Пушкіну теж пощастило — він також пам’ятник культурної спадщини, охороняється державою і йому гарантовані опіка міської влади й проведення реставрації за необхідності.

Охоронну грамоту держава виписала й іншому одеському пам’ятнику — ясновельможному князеві Михайлу Воронцову, встановленому на Соборній площі в 1863 році, і бронзовим левам у міському саду. Пам’ятник Воронцову створив відомий німецький скульптор Фрідріх Бруггер. 1936 року за наказом наркома оборони Ворошилова пам’ятник мали знищити. Тиждень намагалися його підірвати, звалити за допомогою тракторів і ланцюгів на землю. Ланцюги рвалися, трактори глохли, заряди не вибухали — пам’ятник встояв.

155 пам’ятників монументального мистецтва в Одеській області значаться в державному реєстрі пам’яток охорони культурної спадщини. В Одесі, крім перерахованих, у держреєстр внесено пам’ятник легендарному лікарю-офтальмологу Володимиру Філатову, Олександру Суворову в Ізмаїлі, пам’ятники маршалові Маліновському, Леніну, двічі Героєві Соціалістичної Праці Валентину Глушку, пам’ятник Героям-потьомкінцям, монумент пам’яті Тарасу Шевченку, Максиму Горькому та іншим видатним особистостям.

«Бюджетна парасолька» і два управління з охорони пам’яток культурної спадщини — міське й обласне — забезпечують цим монументам охорону, нагляд, щорічні огляди, прання й хімчистки.

А яка ж доля тих пам’ятників, які не вдостоїлися честі бути занесеними до державного реєстру пам’яток культурної спадщини? Як з’являються в нашому місті пам’ятники-новобудови? Хто, зрештою, визначає особистості тих людей, які застигнуть у бронзі й мармурі на одеських площах, скверах і вулицях?

1 січня 2013 року набув чинності закон України «Про регулювання містобудівної діяльності». Стаття 28 цього закону в пункті 5 визначила, що «монументальна, декоративна й ігрова скульптура» належать до малих архітектурних форм. Ця норма закону викликала шок серед скульпторів, художників, архітекторів. Фактично цим законом руйнується вся перевірена часом система створення монументальних скульптур і їхнього зведення.

У СРСР усі пам’ятники зводилися за такою схемою: 1) ухвалювалося відповідне рішення ЦК КПРС (обкому партії), Ради міністрів (облвиконкому). 2) оголошувався й проводився творчий конкурс за темою майбутнього монумента. 3) містобудівні й художні ради обговорювали, вносили зміни до проектів майбутніх пам’ятників. 4) виділялися кошти з бюджету на будівництво монументів. 5) державна комісія приймала в експлуатацію зведені пам’ятники.

Сьогодні подібний порядок створення пам’ятників і монументів, що діє в Україні з 2004 року, майже не працює. Тому що дія цього документа поширюється лише на монументальні композиції, що споруджуються за бюджетні кошти. Чинний сьогодні Бюджетний кодекс України не передбачає виділення коштів на «скульптурні прикрашення» населених пунктів.

У кожного з пам’ятників Одеси, що з’явилися за останні роки, — своя важка доля. Подарунку Ернста Невідомого Одесі — пам’ятнику «Золоте Дитя», встановленому на території Морського вокзалу — довелося пройти довгий шлях погоджень, митних процедур і транспортних пригод, перш ніж він дістався сюди. Пам’ятники Утьосову, Пушкіну, «Апельсину, що врятував Одесу», «Жені-моряку», Уточкіну, автором яких є Олександр Токарєв, були оплачені спонсорами. Пам’ятник Бабелю споруджувався за ініціативи письменника Валерія Хаїта й Всесвітнього клубу одеситів на зібрані по всьому світі благодійні внески одеситів. Їх виявилося замало, і допомога надійшла з Росії, де відливали в бронзі пам’ятник великому письменникові.

Територіальна громада Одеси майже не має права голосу під час вирішення питання про те, якій особі або події буде встановлено пам’ятник. Це вирішує влада, думка одеситів її або не цікавить або їй байдужа. Що може зробити, скажімо, міськрада в скульптурній політиці? Єдине, що може депутатський корпус, — це «узгодження місця встановлення скульптурної композиції». І все!

Настав час виносити на розсуд громадськості відповідно до Уставу міста Концепцію розвитку монументального мистецтва міста, в якій необхідно передбачити перелік пам’ятників, які буде побудовано у найближчі 25 років. Після обговорення й схвалення одеситами (а не чиновниками) цієї концепції можна буде говорити про те, що пам’ятники в нашому місті народні.

Зниження статусу монументів і пам’ятників до рівня малої архітектурної форми насправді призведе до появи на вулицях, скверах і площах міста споруд, що не прикрашають Одесу, а потворять. Відтепер кожен, у кого з’явилися «зайві гроші», може, одержавши узгодження на місце встановлення скульптури, поставити там пам’ятник улюбленій тещі або собаці. Худрада розглядати проект такої скульптури не зобов’язана, містобудівна рада — тим паче. Можна прогнозувати, що в найближчі роки Одесу поглине вал скульптурного свавілля.

У чинних Правилах благоустрою міста Одеси тему збереження й обслуговування пам’ятників, м’яко кажучи, оминули.

І все-таки — чому невеселий козацький отаман у Старобазарному сквері? Хто захистить цей пам’ятник від руйнації? Хто наведе тут порядок? Чи є хазяїн у нього і в багатьох інших одеських пам’ятників? За винятком вищезгаданих пам’ятників, що перебувають під охороною держави й пам’ятника засновникам міста Одеси, всі інші монументи — безпритульні, тому й руйнуються на очах.

2007 року на Єкатерининській площі на місці пам’ятника матросам-потьомкінцям виник пам’ятник засновникам міста.

На сьогодні велику цінність для культурної спадщини міста має не сам постамент, а його частини. Адже пам’ятник «Засновникам Одеси» являє собою скульптурну групу й перебуває на балансі музею О. В. Блещунова. Відповідно до договору з управлінням з питань охорони об’єктів культурної спадщини Одеської міськради музей Блещунова передав на зберігання предмети державної частини Музейного фонду України для їх експонування в складі скульптурної групи пам’ятника «Засновникам Одеси». Саме Йосип де Рібас, Платон Зубов, Григорій Потьомкін, а також Франц де Волан є культурною спадщиною не тільки нашого міста, а й усієї України.

Тому для збереження історичної спадщини міста управлінням з питань охорони об’єктів культурної спадщини Одеської міськради було ухвалено рішення охороняти ці дорогоцінні елементи. Кілька років поспіль Одеська міськрада проводить відкритий конкурс на охорону частин постаменту, в якому можуть брати участь вітчизняні й іноземні представники на однакових правах.

З 2010 року Державна служба охорони захищає культурну спадщину на Єкатерининській площі, адже саме ця міліцейська структура запропонувала місту вигідні умови для охорони об’єкта. Тому цілодобово Йосипа де Рібаса, Платона Зубова, Григорія Потьомкіна й Франца де Волана охороняють два міліціонери. До їх обов’язків входить попередження усіх зазіхань на монумент.

2011 року було попереджено п’ять спроб демонтувати дорогоцінні елементи пам’ятника, 2012-го — три. Усі були вчасно попередили міліціонери охорони.

У правилах благоустрою Одеси чітко прописано, що «комплекси й об’єкти монументального мистецтва є елементами благоустрою». Органи місцевого самоврядування, тобто міськрада, зобов’язані визначити балансотримача пам’ятника або скульптурної композиції. Відповідно, необхідно виділяти кошти з міського бюджету на підтримку життя монументів. Майже у всіх скульптурно-монументальних композицій міста відсутні балансотримачі, тобто вони нічийні. Чому, приміром, районні адміністрації або ЖКСи не можуть взяти їх на баланс? Тому що пам’ятники в Одесі будуються не на бюджетні, а на спонсорські кошти. І тому місцеве самоврядування, відповідно до Бюджетного кодексу, не може взяти пам’ятники на утримання й здійснювати їх експлуатацію.

От пам’ятник Бабелю, про який розповідалося раніше. Площа, що підходить до пам’ятника, лави біля монумента було побудовано на бюджетні кошти й стали місту у понад мільйон гривень. Відтепер за законом площа й лави перебуватимуть під контролем Приморської райадміністрації, а сам пам’ятник — нічийний: у нього немає ні власника, ні балансотримача. Він і не подарунок місту Одесі від Всесвітнього клубу одеситів і не має права на законне життя в місті — немає акта державної комісії про прийняття його в експлуатацію.

Пощастило, якщо так можна сказати, пам’ятникам, розташованим у парках міста. Вони, відповідно до міських правил благоустрою, перебувають під опікою комунальних підприємств. Правильні слова написані в правилах благоустрою міста Одеси про те, що «забороняється змінювати призначення пам’ятників, їхніх частин і елементів, робити написи на них без дозволу органа охорони культурної спадщини».

Як не виконуються ці вимоги документа місцевого самоврядування, добре видно з пам’ятника отаманові Головатому.