Неконсервний сезон настав для підприємств переробної промисловості

На перший погляд, проблема може видатися не такою вже й гострою. У магазинах такі продукти не в дефіциті. А вже як заглянути у погріб до тієї ж гіпотетичної господині, то якості та асортименту зможуть позаздрити найкращі супермаркети. Можна, звичайно, поговорити про те, наскільки доступними для небагатих покупців є заморські консервовані делікатеси. І про те, що братися за заготовки українські родини нерідко змушує бажання зекономити.

Але погляньмо на проблему й з другого боку. Консервовані продукти завжди були і є прибутковою справою і для аграріїв, і для виробничників всього світу. Недарма вони активно борються за дедалі нові ринки збуту. І першим свідченням того є те, що мариновані овочі, навіть такі традиційні, як помідори, огірки, перець та баклажани, потрапляють і до нашої торгівельної мережі з-за морів та океанів, хоча ми й самі могли б ділитись цим товаром з усім світом. От тільки в цьому суперництві за споживачів українці не мають чим похвалитися. І це при тому, що така справа традиційна для нас.

Ще й дотепер в Олешині, селі буквально на околиці обласного центру, з гордістю розповідають, як свого часу добірні перероблені овочі з тамтешнього господарства доставляли ледь не до кремлівської їдальні. А кам’янчани хвалилися, що їхнім зеленим горошком ласувала сама англійська королева. Навряд чи тепер перевіриш достовірність цього, але в тому, що продукція була найвищої якості, можна не сумніватися. Та й будь-який завод продтоварів чи консервний, а їх було по кілька у кожному районі, мав свою «родзинку». І це враховуючи те, що переважна їх більшість працювала на місцевій сировині. Тобто, навколишні господарства десятками тонн звозили туди городину та фрукти. Але все це тепер у минулому. І важко сказати, що загинуло першим — городництво чи переробка.

Тепер овочівництво не в пошані у великих аграрних компаній, що надають перевагу олійним та зерновим культурам. Від 95 до 99 відсотків овочів та картоплі вирощується на городах і присадибних та дачних ділянках. І досить успішно. Торік в області зібрано понад 159 тисяч тонн картоплі та 22,5 тисячі тонн овочів. Це середньостатистичний показник, що тримається роками.

Тепер згадаймо кількість законсервованої продукції — вона у сотні разів менша. Зрозуміло, далеко не все, зібране на грядці, має йти на переробку. Але що більше, то вищий рівень ефективності галузі. На жаль, останнім похвалитись важко.

Найбільша проблема навіть не в тім, щоб виростити. Якщо не справляється новітня техніка потужних агрохолдингів, то це з успіхом роблять руки та сапки селян. Але що потім робити із вирощеним урожаєм?

Свого часу на державному рівні обіцяли збудувати розгалужену систему заготівлі та зберігання овочів (овочесховищ). Певні наміри були і на Хмельниччині. В деяких районах навіть говорили про те, що в людей масово скуповуватимуть огірки для соління. І ті охоче засіяли ними свої грядки. Перші кроки зробили. Однак масштабного розвитку ця ідея так і не набула.

Навіть такі заготівники, що міняли картоплю на кавуни чи олію, тепер дедалі рідше з’являються у селах. Про системну заготівлю продукції взагалі говорити не доводиться.

Як розповів заступник голови ОДА з аграрних питань Володимир Галищук, тільки за останні п’ять років на Хмельниччині припинило роботу майже чотири сотні заготпунктів та магазинів споживчої кооперації, що традиційно займалися закупівлею продукції у селян. Так само зникло майже сімдесят промислових цехів, що переробляли ці продукти. Нехай більшості з них не вдавалось вийти на широкі ринки збуту, і товар продавався переважно у райцентрах. Проте подібні невеличкі цехи давали роботу тисячам людей, що трудяться на своїх земельних ділянках.

Утім, роботи та турбот в останніх не поменшало й тепер. Однак заробітки від такої праці звелись до мінімуму. А ще буває й так, що плоди цієї праці йдуть у ями з гноєм — нікуди подіти торішні запаси.

Переробні заводи, що залишились в області, тепер можна перерахувати на пальцях однієї руки. Влада не приховує: навіть їх потужності використовуються приблизно на третину.

Директору Сатанівського консервного заводу Володимиру Гуменному, який пропрацював в галузі майже чотири десятиліття, є з чим порівнювати нинішню ситуацію. Адже були часи, коли в краї працювало майже два десятки досить потужних консервних заводів. Тепер — одиниці.

У тому, що сатанівське підприємство досі серед діючих, чимала заслуга керівника, котрий зумів і зберегти виробничі потужності, і налагодити постачання сировини для підприємства та знайти ринки збуту своєї продукції.

П’ять років тому підприємство оголосило про закупівлю у населення огірків. Спочатку відгукнулись одиниці. Але вже торік майже дев’яносто господарів поставило сюди 480 тонн огірків. Нинішнього року очікують ще більше постачальників. Тож ефективність такої співпраці очевидна.

Є ще інший факт: за сезон це само підприємство переробляє близько 1,2 тисячі тонн зеленого горошку. За нього платить аграріям близько п’яти мільйонів гривень. Тож загалом культуру можна вважати вигідною для вирощування. Але при цьому практично вся сировина надходить із Тернопільської, а то й Полтавської областей. Невже на місці виростити горошок та отримати за нього гроші нікому?

Без сумніву, знайшлися б охочі. Але біда в тім, що колишні ланцюжки, що з’єднували всіх партнерів від поля до прилавка магазинів, розірвано. А відновити їх самотужки невеликому підприємству, дрібним фермерам і господарствам, що могли б робити поставки для нього, досить важко. Кожен опиняється у колі своїх проблем, і вийти за його межі не може.

Лише декому, як от сатанівському консервному, вдається втримувати старі або налагоджувати нові контакти. Але навіть це не вселяє в керівника особливого оптимізму.

— Поки що не бачу гарної перспективи ані для нашого підприємства, ані для галузі загалом, — сказав на одній із зустрічей з аграріями директор. — Усі сили, насамперед фінансові, спрямовані на те, щоб зберегти виробництво. А на розвиток вже не вистачає. Галузь, на жаль, не привертає уваги інвесторів. Вона на довгі роки зупинилася у своєму розвитку. Тепер навіть справжніх фахівців-харчовиків знайти важко, все тримається переважно на колишніх кадрах.

І це при тім, що завод вперто бореться за життя, намагається продавати свою продукцію не тільки по всій Україні, а й торує торгівельні шляхи до Греції та Ізраїлю. Та чи надовго вистачить цієї затятості?

 Ось селяни, що готові вирощувати городину і продавати її за досить низькими цінами. Ось виробники, що вміють виготовляти консерви найкращої якості. І теж за помірними цінами. А ось український споживач, котрому пропонується якщо не імпортна, то досить дорога вітчизняна продукція. З’єднати всіх разом не вдається. Тож в результаті одні залишаються без заробітків, інші — без перспективи. А останні вкотре засукають рукава, поспішають на свої земельні ділянки, щоб виростити помідори і огірочки, капусту і перці, баклажани і кабачки, і потім все це законсервувати. Для економіки зиску жодного. Зате родина цілу зиму сита.

Хмельницький.