У кожного з нас свої стежки-дороги в житті. Дорога професора Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Миколи Вакуленка (на знімку) вже більше як півстоліття веде його по педагогічній та науковій діяльності — п’ятдесят п’ять років!.. Вочевидь, через його руки пройшли тисячі студентів, аспірантів, викладачів, яким він з великою любов’ю і шаною допомагав знайти себе, стати на крило, відбутися як особистості, який стільки років незмінно працює у стінах своєї альма-матер. Неспішна розмова відбулася у затишній квартирі подружжя Вакуленків.
— Зізнатися, в ті повоєнні роки навіть гадки не мав, що буду викладачем в престижному столичному вищому навчальному закладі та ще й фахівцем політекономії, — розпочав співрозмовник. — Ми з дружиною — діти війни, як в народі кажуть. Були в окупації. Все могло тоді статися. Дитяча пам’ять чіпка. Пригадую, як під час Корсунь-Шевченківської битви мама забрала нас із сестричкою з кількома вузликами пожитків, тато тоді воював на фронті, — і ми вночі втікали із свого села Мирівка, що в Кагарлицькому районі Київщини до родичів у село Маківка Білоцерківського району. Я йшов за мамою, мало не попід руки провалюючись у сніг, задихаючись від того, що зустрічний сніговій заліплював лице. Таки дійшли...
А перед самим Різдвом Христовим ледь не сталося непоправне. Ми з сестричкою сиділи на печі, прислухаючись до гулу канонади. Мама із якогось збіжжя приготувала кутю і запросила нас до столу. Тільки-но ми злізли з печі й сіли за стіл, як поряд з хатою розірвався снаряд, і піч, де ми сиділи, та край хати завалилися! Мама плакала і щиро дякувала Богові за наше спасіння...
Після війни була школа. Ми з однолітками дуже хотіли вчитися, були жадібними до знань. Читали все, що до рук потрапляло.
— У нас час, певно, так не читають, — додаю від себе.
— Інтернет витісняє все надруковане. Та й наклади книг упали, особливо українських. Одне слово, успішно закінчив школу — і 1958-го року вступив до Київського інституту народного господарства. Відрадно, що після закінчення був першим студентом, який захистив дипломну роботу, до мене складали лише іспити. Вірніше, нас було шестеро, а дипломні роботи були складені у стос за алфавітом — і я виявися першим. Тодішній ректор Павло Кривень узяв мою роботу, вона стосувалася статистики, гортає, читає, я у цей час захищаюся... Завершив свій виступ і глянув на свого світлої пам’яті наукового керівника Йосипа Пасхавера, він у відповідь підбадьорливо дивився на мене. По закінченню ректор покликав мене до себе в кабінет і запропонував мені розпочати трудову діяльність в інституті. Я зніяковів, кажу: «Павле Васильовичу, мені в Міністерстві статистики, де я стажувався, вже пообіцяли посаду заступника начальника одного з відділів. Та й одружений я, житла немає. «Це я вирішу...», — відповів ректор. Отак моя доля й сталася. Був асистентом, аспірантом, старшим викладачем, доцентом, згодом став професором і працював деканом, а найбільше першим проректором. Нині — професор-консультант.
— Із багатьма ректорами працювали?
— Так. Це Олексій Короїд, Василь Загородній, Леонтій Андреєв, Степан Куценко, Юрій Пахомов. Чудові люди, фахівці своєї справи. Нині вже тривалий час працюємо з ректором Анатолієм Павленком, до речі, Героєм України. Хоча, як каже сам Анатолій Федорович, героєм він себе не вважає, бо кував йому цю відзнаку весь університет. По суті, як і мій орден Ярослава Мудрого або звання заслуженого працівника народної освіти. У мене багато різних відзнак, але найкраща моя нагорода — це дружина Євдокія. До речі, ми з нею почесні громадяни Кагарлицького району. Вона — лікар за фахом, свого часу представляла медицину всього колишнього Союзу на різних міжнародних зібраннях, однією з перших була в Чорнобилі під час трагедії...
— Колю, не про мене мова, — втручається дружина. — У мене чоловік не любить про себе розповідати, завжди киває на мене. Я дуже люблю і поважаю свого чоловіка і знаю, що за п’ятдесят п’ять років, відданих університету, він зробив вагомий внесок у розвиток економічної науки — лише наукових праць більше ста. Практично більшість свого часу він працював. Я навіть спочатку ревнувала його до роботи. Але коли чоловік відчував, що «у повітрі пахне грозою», завжди казав: «Дві хвилини помовчимо...». І ми не сварилися.
— Ну це ти вже таємниці розповідаєш, — усміхнувся чоловік.
— Миколо Івановичу, вам довелося працювати в радянській системі освіти і нинішніх ринкових умовах. Складним був перехідний процес для вашого університету?
— Професорсько-викладацьким складом було зроблено, не побоюсь цього слова, титанічну роботу. Було підготовлено й надруковано понад тисячу найменувань підручників та посібників навчально-методичного характеру, з економічної теорії, менеджменту, банківської справи тощо. За кілька років впровадили якісно нові навчальні плани і програми, які пройшли експертизу в європейських та американських університетах і відповідають міжнародним стандартам освіти. Крім того, викладачі пройшли стажування за кордоном, переймаючи передовий досвід і методику викладання. Вони стажувалися в Міжнародному валютному фонді, Європейському банку реконструкції і розвитку, вищих навчальних закладах і фірмах Австрії, Великобританії, Канади, США, Китаю, Німеччини, Франції, Італії. Не випадково КНЕУ імені Вадима Гетьмана входить до складу Міжнародної асоціації університетів, що ведуть підготовку магістрів на рівні світових стандартів. Тому випускники нашого вишу користуються попитом на вітчизняному ринку праці. Тож ми були і є базовим економічним університетом, флагманом економічної науки.
— Щодо попиту. Який цьогоріч наплив студентів до вашого закладу?
На кожну спеціальність різний. Загалом на денній формі навчатиметься близько чотирьох тисяч студентів. Це і за держзамовленням, і за контрактом.
— Вартість контракту?
— Близько п’ятнадцяти тисяч гривень за рік.
— У цьому році Міністерство освіти і науки зменшило кількість бюджетних місць у кращих вищих навчальних закладах і, навпаки, збільшило їх у тих, які не потрапляють в рейтинги. Яка ситуація в КНЕУ?
— У нас також бюджетників потіснили. Приміром, аналіз державного замовлення по направленню «міжнародна економіка» здивував. Кількість місць зменшено на чотирнадцять відсотків. Як відомо, отримання якомога більшої кількості місць державного замовлення — це мета кожного навчального закладу. Бо існують нормативи щодо кількості викладацьких ставок, які мають припадати на певну кількість студентів. Отже, чим більше студентів замовляє держава, тим більше ставок в університеті. Оскільки в більшості українських вишів наукові дослідження не проводяться, значну частину їх бюджету становлять зарплати на викладання. Тому щороку університети докладають всіх можливих зусиль для отримання місць держзамовлення. Але не хотілося б думати, що бюджетні місця визначаються відповідно до якихось особистих стосунків керівників вишів з керівництвом МОНу...
— Щодня ви вкладаєте свої знання і досвід у голови й душі нового покоління. Який він, сучасний студент?
— Як завжди, здібний. Хоча студенти різні, як і ми колись. Щоправда, нинішня молодь поінформованіша, завдяки ІТ-технологіям. Особливо це допомагає їм при написанні реферату, курсової, дипломної роботи тощо. Власне, хто хоче вчитися — обов’язково отримає в нас хорошу освіту.
— Ваші колеги по роботі, випускники називають Вас шанобливим словом Вчитель.
— Можливо, перебільшують. Хоча приємно чути. Бо в мене також були чудові наставники, які відкрили для мене світ, таємниці науки, дали, як то кажуть, путівку в життя. Загалом, сучасне освітянство тримається саме на небайдужих вихованцях. Як писала відома просвітителька Софія Русова, що посвятила себе педагогіці, «найдорожчий скарб у кожного народу — його діти, його молодь...». Тому не уявляю свого життя без студентів, рідного університету.
