Когось може зачепити така рубрикація цих заміток... Нехай! Ужив оте — державника — свідомо. Не задля хизування чи пози, або щоб комусь сподобатися, у тому немає жодної потреби. Тим чітко означаю свою громадянську позицію, котрої тримався завжди, не раз жорстоко битий опонентами, як за щось, що бралося на кпини у часи, коли все продавалося й купувалося, — «од президентів до повій» (Микола Луків)... Мій захист та оборона національно-державного інформаційного простору, зокрема, сприймалися  мало не як палиця в колеса цивілізаційного поступу. Обзивали «державником», вкладаючи у це негативний підтекст, мовляв, не дає ринковій свободі розгулятися в інформаційній сфері. Та-кий «імідж» ліпили мені ті, хто оптом і вроздріб «дерибанив» радіочастотний ресурс та навстіж відчиняв український інформаційний простір усіляким зайдам і пройдисвітам... Довідчинялися!

Окупація

Початок окупації України стався не з анексії Криму і не із сепаратистських виступів проти нашої держави у східних областях... Окупація розпочалася, мабуть, з моменту, коли чужі гроші (можливо, й брудні) перетворилися в Україні на цілком реальні медійні проекти, котрі заполонили наш інформаційний простір. На собі відчув неприязнь окупантів, ще коли був головою парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації, а згодом очолював Державний комітет телебачення і радіомовлення України... Будь-які аргументи про загрози інформаційних воєн, в епіцентрі яких ми опинилися і програємо без продуманої інформаційної політики та захисту інформаційного суверенітету і безпеки держави, до уваги не бралися. Більш як півтора десятка надісланих за моїм підписом гострих аналітичних матеріалів до найвищих державних інститутів — Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Ради національної безпеки і оборони належного реагування не отримали. Окрім певної парламентської дії: було проведено кілька парламентських слухань, внесено зміни до низки законів і навіть прийнята у першому читанні (2003 рік!) Концепція національної інформаційної політики з найважливішою складовою — безпековою, котру мені довелося доповідати у Верховній Раді. Щоправда, після масованої обробки депутатів з боку «приватизаторів» цей надзвичайної ваги документ так і не був ухвалений остаточно. Звісно, без керма і без вітрил національний інформаційний корабель у бурхливому і штормовому морі жбурляло, наче тріску, а до наших просторів потягнулися хижі піратські зграї... Наслідки? Будь ласка! Їх бачить сьогодні кожен... «В наших кресах, як в савані, окупанти бродять п’яні... Дожилися... вашу честь...». Це — за Борисом Олійником. Сказано кілька літ тому, а припасовано, наче до нинішньої доби!..

Та й хіба могло бути якось інакше, коли політика останніх років зводилася до придушення і фактичного знищення й без того досить слабкого державного інформаційного ресурсу під розбалакування про світле суспільномовне майбутнє та до активного сприяння монополізації приватним капіталом інформаційної сфери? Навіть потужну Національну радіокомпанію України з її трьома внутрішніми програмами та розвиненим іномовленням (загалом НРКУ мовила 96 годин на добу), у складі якої є унікальний Будинок звукозапису, де працюють високого творчого ґатунку професіональні колективи, а інтелектуальний доробок компанії — художні та документальні записи обсягом понад 200 тисяч годин, загнали у глухий кут, позбавляючи законом передбаченого пріоритету на частоти та не даючи розвинути національну мережу Fm-мовлення. І коли сьогодні, в розпал війни, Українське радіо запустило в дію передавач з можливістю поширювати на Росію російськомовні програми, це сприймається, як щось особливе. Утім такою, власне, і має бути дія держави, котра прагне донести правду про себе у далекі й близькі світи.

Саме цим я керувався, коли 2003-го підписував наказ про створення всесвітньої служби «Українське телебачення і радіо» (УТР), програми якої сьогодні приймаються практично на всіх континентах. Завдяки реалізації цього проекту Україна увійшла у міжнародний інформаційний простір і, врешті, отримала можливість говорити зі світом. Певен, професіональний колектив УТР міг би це робити краще та набагато ефективніше, якби і цю компанію, й інших державних мовників рідна влада не тримала завжди у «чорному тілі». Активно заявила про себе створена тоді телекомпанія «Культура», без якої сьогодні не можна уявити національний сегмент інформаційного простору. Працює і студія «Укртелефільм», яку вдалося захистити від руйнації і посягань на приватизацію.

Усвідомивши, що нехтування національних інтересів та пріоритет приватних, власне, і є політика вищого державного керівництва, вирішив для себе: мій рубіж тут і тепер. За українське в Україні і світі боровся, як міг, отримуючи жорстку обструкцію від тих, хто передовсім мав би захистити від руйнації і посягань на національно-державні пріоритети.

В умовах повзучої окупації колегія Держкомтелерадіо провела фактичний моніторинг інформаційних загроз за прикордонним периметром усієї держави та розгляд їх на засіданнях безпосередньо на місцях: у Криму — тричі (та ще кілька важливих нарад на півострові) за участю тодішнього прем’єр-міністра автономії Сергія Куніцина та інших посадовців; у Донецьку, Луганську, Чернігові, Сумах, Одесі, Львові, Чернівцях, Ка-

м’янці-Подільському, Ужгороді, Луцьку, Житомирі та інших містах. І скрізь ухвалювали рішення на будівництво виокремлених регіональних мереж мовлення з максимальним охопленням населення та можливістю покриття прикордонних територій сусідніх країн нашими програмами. Оскільки уже на той час сусіди повноголосо звучали у нашому ефірі на Fm-каналах, то і ми намагалися забезпечити хоч якусь паритетність, хоча Нацрада впритул не бачила потреб України як держави, віддаючи перевагу у частотних присвоєннях приватникам.

Окрім того, «сканування» проблем інформаційного простору держави дало поштовх до реформування Держкомтелерадіо, доти аморфного та невпливового органу, в якому було створено департаменти як функціональні і водночас стратегічно орієнтовані структури (державної інформаційної політики; юридичний; видавничої справи; телебачення, радіо та нових інформаційних технологій, інші). У планах було заснування окремого департаменту мовної політики...

Як бачимо, у вітчизняному інформаційному просторі ще десять-дванадцять років тому створювався реальний плацдарм для потужного утвердження України в Україні і, до певної міри, у світі. У тому ж таки суціль зросійщеному Криму, приміром, вдалося здійснити динамічні зміни з утвердження мовної паритетності, зокрема, на ДТРК «Крим», де час мовлення українською та кримськотатарською поступово зайняв приблизно половину ефіру та були створені спеціальні редакції. А головне — програмна політика і в Криму, і у Севастополі була чітко державницькою: цю лінію ми вели скрізь — від підтримки українського культурного центру та україномовної газети «Кримська світлиця», активного розповсюдження українських центральних часописів через мережу поширення преси, виведення з кризи і потужного нарощування випуску книжок та газет державним видавництвом «Таврида» у Сімферополі і аж до фактичного домінування Держкомтелерадіо та Ради міністрів автономії у численних міжнародних фестивалях, телевізійних і кінофорумах, де раніше заправляли росіяни. Шкодую, що після того як мене змусили піти з посади, усі ці напрацювання почали згортатися. Тепер уже міркую, що це робилося не випадково... Адже діяли ми системно і стратегічно, а це не всім подобалося.

Певен, що коли б тоді мали бодай якусь підтримку, а не суцільну обструкцію від президента Ющенка і запізнілу доктрину інформаційної безпеки «під завісу» його каденції, яку, до того ж, ніхто не брався виконувати, ми сьогодні мали б зовсім інший вплив та результати глобального інформаційного протистояння. Принаймні точно уникнули б багатьох болісних, а то і незворотних втрат...

Саме в той час, залучивши місцеву владу, ми зробили рішучий прорив у технічному переоснащенні районних газет і друкарень — від лінотипного «середньовіччя» до сучасних комп’ютерних технологій творення місцевих видань. Цьому сприяли розроблені комітетом галузеві програми «Мала преса» та «Районне радіо і телебачення». Ми зупинили процес занепаду місцевих медіа завдяки коштам, котрі засновники зобов’язані були надавати за цими програмами, сучасне цифрове обладнання отримали практично всі обласні державні телерадіокомпанії, а розвиток мереж місцевого мовлення за короткий час сягнув понад 85% покриття території регіонів.

Разом з Національною спілкою журналістів вдалося домогтися прийняття державної програми «Журналіст», яка діяла до 2010 року. Було, зрештою, впроваджено у життя Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», за яким статус прирівняних до державних службовців надано працівникам засобів масової інформації. Заснувавши премії імені Івана Франка, Лесі Українки, В’ячеслава Чорновола, Держкомтелерадіо України надав нового стимулу творчому співтовариству, з яким завжди обстоював свободу слова та інформації, передовсім, спільно з НСЖУ, з якою було реалізовано багато спільних проектів.

Важливою перемогою на інформаційному фронті на той час стало ухвалення Верховною Радою 6 березня 2003 року Закону «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», який був розроблений Держкомтелерадіо спільно з громадськими організаціями видавничої галузі, а також заснування Державної програми «Українська книга», що сприяло справжньому прориву у цій галузі (приймав систему за статистичних 0,34 відсотка виданих на одного мешканця книг, а пішов у відставку за чотири з половиною роки, коли в Україні кількість книг за назвами зросла утричі, загальний наклад — майже уп’ятеро).

У світовий інформаційний простір тоді упевнено почало входити Національне інформаційне агентство «Укрінформ», активно співпрацюючи з головними світовими агенціями та розвиваючи систему кореспондентських пунктів у важливих європейських і світових політико-економічних центрах. На жаль, і цей виняткового значення проект до кінця не був реалізований, бо тим, у чиїх руках фінанси, було глибоко байдуже і до «Укрінформу», й до України...

Ми вели також осмислену і серйозну роботу зі створення передумов суспільного і громадського мовлення — від технічного переоснащення на цифровий формат та розвитку мереж до спільного програмування, виробництва програм і здійснення певних організаційних заходів.

Мало хто пам’ятає, а дехто і не хоче згадувати, бо не позбувся «політичної катаракти», міряючи людей примітивним шаблоном «свій—чужий», що мені довелося очолити інформаційну галузь за умов, коли із трьох повноцінних каналів державного телебачення (УТ-1, УТ-2, УТ-3) у держави залишився лише Перший із ефіром, поділеним з ТРК «Ера», а обласні державні телерадіокомпанії взагалі опинилися «на вулиці». Рятуючи, був змушений своїм наказом вивести їх на півторагодинне мовлення на добу на УТ-1 і форсовано взятися за розвиток власних мереж в областях.

Коли тепер дехто із нових очільників державної телевізії, котрих я свого часу призначав на посади керівників регіональних компаній, засуджують регіональні влади за обстоювання їхнього законного права мати канал територіальних громад, посилаючи їх «іти лісом», то мушу вгамувати оних зрозумілішою для них російською: «Окстись, боярин!». Попри лобійовані вами деякі далеко не досконалі урядові постанови, територіальні громади областей мають набагато більше прав на ОДТРК, ніж ви, бо особисто я, як Голова Держкомтелерадіо, підписав угоди практично з усіма обласними Радами і обласними державними адміністраціями на паритетне фінансування будування мереж мовлення та оснащення апаратно-студійних комплексів ОДТРК... Що й було зроблено! Відібрати у громад ці комплекси — це чистої води розбій, і робити цього не можна, бо незаконно — це раз і суперечить логіці проголошеної з найвищих владних «амвонів» так званої децентралізації влади на користь регіонів — це два... У будь-якому суді готовий свідчити на захист права територіальних громад на своє телебачення і радіо. На громадське, а не на губернаторське телебачення! — наголошую на цьому...

Допоки перебував на обороні інформаційного рубежу, попри шалений тиск і люту ненависть (дійшло до того, що на очолюване мною відомство була вчинена ртутна атака, прийом, як бачите, цілком з арсеналу окупантів, і, вочевидь, не обо- в’язково іноземних), не здав жодної позиції у державному сегменті. Понад те, активно сприяв розбудові державних і недержавних каналів мовлення, які (у чому твердо переконаний) мають посилювати сукупний потенціал країни в інформаційному просторі, надто у час особливих загроз, як це є сьогодні. Гуртуватися і спільно перемагати, а не тішити ворогів України чварами і розбратом! Несусвітня дурниця — шукати аж нині, по десятиліттях роботи в українському ефірі, ворогів серед приватних мовників, котрі працюють у правовому полі України. Така ж, нісенітниця, до речі, як і наступ на вітчизняний державний інформаційний ресурс в умовах війни.

Нагадаю, що активна спроба приватизації державного телебачення робилася ще на початку 2000-х, коли були ухвалені урядові рішення про корпоратизацію телевізійної і видавничої галузей. Потужну атаку на телебачення вдалося відбити активною парламентською роботою та за підтримки колег — журналістів, які тоді також стали на захист національно-державних інтересів. А ось видавничо-поліграфічна складова фактично пішла «під ніж» і її рештки у вигляді ДАК «Укрвидавполіграфія» в останні роки з якогось «переляку» раптом осіяли під управлінням Міносвіти, хоча це — частина інформаційного ресурсу і мала б бути у віданні Держкомтелерадіо, на який покладено здійснення інформаційної політики.

Нагадав дещо з історії боротьби за інформаційний суверенітет України, бо і нині бачу у «двигунах» інформаційної політики багатьох з тих, хто за потоком псевдодемократичних гасел маскує свою справжню суть, як за Райкіним: «Два пишемо — сім на ум пішло!». А що у них «на ум іде» — добре знаю, натерпівся...

Зате особливою любов’ ю у влади та бізнесу користувалися попередні склади Нацради з питань телебачення і радіомовлення, з її непомірно роздутими повноваженнями, яку не фальшиві патріоти справедливо нарекли «нацзрадою» за її позицію «чого зволите, пане?». Саме такий холуїзм обслуговував кланово-сімейні інтереси за рахунок і на шкоду національнодержавних, а ручне керування з відомих кабінетів завдало непоправної шкоди. Ще треба буде добре розбиратися, де подівся та хто привласнив частотний ресурс країни за ціною незрівнянно вищою за будь-які нафту, газ та руду, разом узяті. Адже від того, у чиїх руках цей ресурс, безпосередньо залежить, чи існуватиме сама держава з усіма її багатствами і людським потенціалом.

Підтвердження цього — окупований Крим, палаючий напівокупований Донбас... В обох випадках спершу відбулася окупація мізків, що сталася через виняткову любов до приватних інформаційних ресурсів та безпрецедентну відкритість вітчизняного інформаційного простору.

Україна з цією нерозумною (щоб не сказати — дурнуватою) відкритістю, коли мізки наших громадян не загиджує хіба що ледачий, мені нагадує ще донедавна гарну білесеньку хатку з квітучими ружами-мальвами на причілку та на заздрість усім доглянутим багатим садом і смарагдовим буйним городом, котру нерозумний господар вирішив залишити без огорожі, поруйнувавши і тин, і перелаз... Спершу сусідські кози вщент витоптали город та обчухрали навіть гілля у саду (точнісінько так робили чужі найманці від пера, мікрофона і телекамери і з душами багатьох наших співвітчизників, витоптуючи до чорноти усе високе і гідне та упосліджуючи непомітно, системно і затято наші цінності та чесноти). Оскільки демократичний господар обійстя на це — ані пари з вуст (борони Боже, хтось звинуватить у наступі на свободи та цінності!), по якомусь часі звідкись узялися «зелені чоловічки» та, посунувши господарів, оселилися по-хазяйськи у південній, сонячній світлиці з вікнами до мальовничого ставка. А потому «автономію» раптом оголосили члени родини, котрі мешкали у кімнаті з вікнами на схід, — побили горшки і самого газду, зламали стіну та впустили захланних сусідів з брудними чобітьми і чорними намірами. І так цей десант із гумконвою розперезався, що спасу нема! Була колись чепурна оселя... Була...

Рубіж

Не доведи Боже, аби про Україну, рідну нашу батьківщину, довелося колись говорити у минулому часі... Тож маємо пам’ятати як Отче Наш: є рубіж, за який нам відступу нема. І будь-які плачі на кшталт: «А що про нас подумають, а що про нас скажуть?..» — ніщо у порівнянні зі свободою і незалежністю нашої Вітчизни, котра оплачена такою неймовірно високою ціною минулими поколіннями і за яку сьогодні кладуть голови кращі з кращих синів України. Випростаймося! Будьмо гідними високої місії, котра випала нам...

Нехай ті, хто нас начебто підтримує, особливо в Європі, самі дадуть відповідь: а що вони реального зробили для України, окрім ритуальної «стурбованості» та досить посередніх санкцій щодо агресора? Чому так пихато і спокійно (і це навіть після величезної людської трагедії внаслідок збитого у небі Донбасу пасажирського літака) поводять себе деякі очільники європейських урядів? Чому Європарламент у багатослівній резолюції не посмів зробити головного — назвати терористичні «ДНР» та «ЛНР» саме такими, а найавторитетніша, здавалося б, безпекова інституція (ОБСЄ) виявляє цілковиту безпорадність і, даруйте, непотрібність, оскільки на її очах зруйновано базовий принцип: непорушність кордонів та стабільність континенту на основі міжнародного права? Звідки така цнотливість? Від подвійних-потрійних стандартів... Окуповані ж поки що не вони, окуповані ми. І страждань, сліз та горя народного розливаються цілі річки не в них, а в нас. Та це, як свідчить французька трагедія, до пори...

Останнім часом багато суперечок та зіткнень навколо створення міністерства інформаційної політики. Одначе, зводиться усе до спрощеного бачення майбутнього цієї поки що гіпотетичної структури. Ті, хто проти (і таких більшість у нашому професійному середовищі), стурбовані можливим наступом на свободу слова та насаджуванням цензури. Інші нагадують про окупацію та війну і вбачають у новому відомстві інституцію, покликану розгорнути контрпропагандистський медіанаступ. Тим часом, проблема — набагато глибша, а розв’язання її виходить за компетенцію, нехай би і найширшу, лише одного чи навіть кількох відомств. Адже йдеться про те, бути чи не бути Україні як державі, існуватиме чи розсіється світами український народ як спільність, народжена цією стражденною у віках землею.

По суті, час вимагає тотальної мобілізації інститутів громадянського суспільства, кожного патріотично орієнтованого громадянина та усієї об’єднаної потуги державних структур, силових, правоохоронних відомств, Збройних Сил, науки, бізнесу, релігійних організацій, одне слово, усього, що хоч якоюсь мірою причетне до утвердження та розвитку України, — на перемогу передовсім у запеклій інформаційній війні. Або мобілізація і перемога, або демобілізація і капітуляція... І те, й інше залежить від того, як ми себе зорганізуємо чи, навпаки, деморалізуємо внутрішньо, якою є наша мотивація. І в цьому запеклому протистоянні із суперником, набагато сильнішим, підступним та потужно озброєним усіма мислимими і немислимими механізмами та інструментами, багато з яких ще за мирного часу з допомогою зрадників вмонтовані в українську інформаційну систему, нам належить перемогти. Переможемо в інформаційному протиборстві — виграємо на всіх фронтах!

Така висока і благородна мета здрібнює, робить миршавими та нікчемними будь-які просторікування, викликані прагненням комфорту з того чи того боку (чи комусь, може, не відомо про грантове благополуччя декого або про припадання до ситої олігархічної годівниці іншого), то й помовчіть, плакальники, не заламуйте картинно рук, віри вам нема, — де ви і де Україна?!

І ще одне. Це сьогодні,  через смертельну загрозу зі сходу, ми часто звужуємо проблему інформаційних викликів конкретною ситуацією і конкретною географією. Тим часом усе серйозніше, і набагато. В інформаційну епоху, за тотального зіткнення економічних інтересів та наджорсткої конкуренції, більше шансів на перемогу має той, хто краще подає себе, малює позитивний образ країни, до якої інвестор заходив би з упевненістю у стабільності і прибутковості його вкладень.

Отже, фактично в умовах війни, ми повинні не тільки забезпечити ефективну комунікацію з обдуреними нашими співвітчизниками на сході і в Криму, повертаючи їх і морально, і фізично до України, вигоюючи рани усіх, кого торкнулася трагедія втрати рідних і близьких, розтоплюючи лід неприязні і недовіри на усіх теренах та поміж усіма громадами (а це, як уже зараз уявляється, — справа навіть не років, а десятиріч), і водночас маємо невідкладно формувати ефективний механізм інформаційного проникнення, якщо не сказати — експансії, скрізь, де є інтереси України. При цьому пам’ятаючи класичне: про друзів, ворогів та вічні інтереси («сноуденгейт» нагадує: у такому світі живемо — цинічному, жорстокому, гендлярському).

І навіть те, що Україна сьогодні домінує у рейтингах світових топ-новин (дехто тут, у нас, аж мліє від гордості), аж ніяк не може нас радувати. Два майдани, один з яких омитий кров’ю, втрачений півострів з мільйонами людей, війна із тисячами смертей і далеко не ясною перспективою на мир та знищуваною інфраструктурою великого промислового регіону, гуманітарна катастрофа континентального масштабу — усе це формує стійкий образ країни як «чорної діри» у самісінькому центрі Європи. Нам можуть співчувати, нас можуть навіть хвалити і запевняти у вічній підтримці (дехто уже і хвалив за ядерне роззброєння і запевняв у гарантіях безпеки в Будапешті, ціну цьому бачимо сьогодні), проте стійкий образ нестабільного регіону ще довго доведеться долати всіма засобами. Завдання це надважке, особливо зважаючи ще й на усталений імідж «заповідника» корупції.

Зрозуміло, що здолати ці виклики можна лише ціною величезних зусиль і чималих державних і не тільки державних ресурсів. Причому і зусилля, і ресурси потрібні були «ще учора» і аж ніяк не післязавтра. А враження таке, що й сьогодні, після втрат і гірких уроків, є багато охочих проблему забалакати, а не зняти її стратегічно: віднині і на десятиріччя... І ця балаканина, часто-густо поверхова, точиться навколо часткових проблем.

Якщо, скажімо, у тій же Росії, яка очевидно і конкретно нас «сдєлала» у боротьбі за уми величезної кількості наших співвітчизників, на додаток до уже відлагодженої пропагандистської машини рік тому було прийнято закон, за яким без рішення судів дозволяється блокувати сайти, котрі спонукають до екстремізму і заворушень (достатньо самого лише рішення Роскомнагляду за приписом Генпрокуратури РФ), то у нас в умовах війни ніхто й пальцем не поворухнув за таких загроз від терористів з Інтернету, в телепросторі, у гарячих точках досі хазяюють окупанти, акценти ж у дискусіях зміщуються в бік демонтажу навіть залишків державної інформаційної потуги і аж ніяк не на її посилення...

Нерідко ловлю себе на думці: а чи оці «розбудовники» насправді такі наївні, просторікуючи, що якийсь «добрий олігарх» замінить собою те, що має робити держава, чи то, може, виконується воля отаких «добрих» на тотальне усунення держави з інформаційного поля або, ще гірше, хтось з «експертів-демонтажників» закладає міну у підвалини держави як агент чужоземної спецслужби? Хтозна...

Уважно і з повагою стежив за кроками новопризначеного міністра інформації Юрія Стеця, ще коли він узявся створювати інформаційну структуру в Національній гвардії, — справа важлива і потрібна. В умовах війни такі пропагандистські підрозділи зі своїми специфічними завданнями повинні активно працювати в усіх оборонних і правоохоронних системах, чітко узгоджуючи та координуючи свої дії.

На відміну від багатьох, не побачив трагедії у призначенні міністра та в ідеї створення міністерства саме як реакції на конкретну кризову ситуацію. Але коли міністр цілком серйозно заявив, що міністерство матиме два десятки працівників (за фактом — 29) та ще й буде якось специфічно фінансуватися, мало не на пожертви, на думку спало — за Станіславським — не вірю! Краще не смішімо світ отими нещасними чотирма(!?) мільйонами гривень бюджетних призначень на Мінінформ, якими, вочевидь, маємо вмить здолати «рашатудеїзм» і так налякати армію пропагандистів Кремля, що вона вчинить перед нами «хенде хох» та почне говорити тільки і виключно правду, що чистіша снігів альпійських вершин... Як би не так! Національної ваги справи хіба так роблять? Любительством тут не обійтися... Рубіж, на якому стоїмо, маємо обороняти в інший спосіб, потужно і наступально!

Право

Перейдімо від публіцистики до правових аргументів. Бо саме на основі Конституції і законів України нарешті належить вирішити хронічно задавнену проблему інформаційних загроз і викликів, котра уже обернулася величезними втратами. І розпочати потрібно з конституційних змін.

Вчитаймося у зміст статті 17 Основного українського Закону, ч. 1: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».

Інші 6 частин цієї статті розшифровують функції держави з оборони її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, які покладаються на Збройні Сили України (ч. 2), а також щодо забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону України (ці функції покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи, організація і порядок діяльності яких визначаються Законом (ч. 3). Також цією статтею Конституції передбачено заборону використання ЗС України та інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності (ч. 4). Для здійснення функції захисту суверенітету і територіальної цілісності держави забезпечується соціальний захист військовослужбовців, а також членів їхніх сімей (ч. 5). Ч. 6 і ч. 7 ст. 17 відповідно забороняють створення і функціонування на території України будь-яких незаконних збройних формувань та розташування іноземних військових баз.

Водночас дуже важлива і відповідальна функція інформаційної безпеки, виведена у ч. 1 ст. 17 в один ряд і тотожність із захистом суверенітету і територіальної цілісності України, залишилася конституційно не вирішеною, «покинутою».

Україна програє інформаційні війни, бо у нас відсутні чітка координація, взаємодія і довіра між інститутами держави, неурядових організацій та громадянського суспільства, не вироблено єдиної стратегії інформаційної безпеки.

Це стосується й економічної безпеки, щодо якої у ст. 17 — лише згадка без визначення реальних механізмів її забезпечення. І це ще одна надзвичайної ваги проблема, яка потребує конституційно-правового та посутнісного розв’язання.

Інакше, як це є сьогодні, будемо завжди економічно вразливі і залежні як не від зовнішнього супротивника, то від внутрішнього монопольно розперезаного олігархату або від обох лих одразу (та це — тема окремого серйозного конституційного розв’язання).

Щодо власне інформаційних викликів і загроз, то саме на часі напрацювати відповідні уточнення конституційних норм і вибудувати адекватну правооснову та організаційні механізми, котрі на десятиліття утвердили б інформаційний суверенітет та безпеку держави без посягань на основоположні права і свободи людини. Фактично йдеться про конституційне партнерство громадянина, суспільства і держави у справі збереження України як «суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави» (ст. 1 Конституції України) та про «утвердження і забезпечення прав і свобод людини» (ст. 3), які можуть бути обмежені законом тільки в інтересах «національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (ст. 3).

Оскільки Мінінформ, як уже не раз заявляв його очільник, створюється на час фактичної війни, тобто буде структурою тимчасовою, а конституційний Держкомтелерадіо поступово зведений за спроможністю і ресурсами до пересічного органу управління достатньо обмеженим державним сегментом, постає нагальна потреба створення на їхньому правовому, структурному, кадровому полі нової національної організації, здатної розв’язати проблему саме конституційного партнерства громадян, суспільних та державних інститутів у боротьбі за інформаційну безпеку, у захисті суверенітету і територіальної цілісності України.

Таким органом міг би стати Національний комітет інформаційної політики та інформаційної безпеки (Нацкомінформ). Це не міністерство і не державний комітет, які є органами виконавчої влади зі своєю специфікою і підпорядкованістю і які, за означенням, не можуть ефективно інкорпорувати громадськість у змістовну реалізацію своїх повноважень. З іншого боку, це і не дискусійний клуб медіаекспертів, хоча найкращі і не ангажовані приватним чи корпоративним або чужоземним інтересом мають входити до комітету. На моє бачення, — це орган конституційної юрисдикції і надвідомчої компетенції, що має стати головним у координації діяльності усіх інститутів влади, у функціях яких передбачена інформаційно-безпекова складова у своїх сферах відповідальності, та напряму і на рівноправних засадах співпрацювати з інститутами громадянського суспільства.

Щоб цього досягти, треба конституційно розв’язати означену проблему «покинутості», незавершеності вимог ст. 17 Конституції, доповнивши її додатковою частиною такого змісту: «Інформаційна безпека України забезпечується усіма інститутами держави та громадянського суспільства. Координацію цієї діяльності здійснює Національний комітет інформаційної політики та інформаційної безпеки відповідно до Закону».

Прийнята у такій редакції ч. 8 ст. 17 Конституції чітко врегулює питання реалізації вимоги, викладеної у ч.1 цієї статті, де йдеться про забезпечення інформаційної безпеки як найважливішої функції держави, всього Українського народу. А щодо Закону, котрий створить механізм виконання норм цієї статті, то це має бути, передусім, сучасний базовий Закон України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку особи, суспільства, держави», що має встановити чіткий правовий баланс прав і свобод людини, інформаційного і громадянського суспільства та суверенних прав держави, включно із адекватними зовнішнім і внутрішнім загрозам засобами нейтралізації та протидії прямій агресії чи повзучому наступу (інформаційні війни, сепаратизм тощо). Цей Закон має також впровадити прямі механізми дії статей 10, 31, 32, 34, 40, 50 Конституції України, що стосуються різних аспектів інформаційних правовідносин.

Після внесення змін до Конституції належить ухвалити закон «Про Національний комітет інформаційної політики та інформаційної безпеки», визначивши його роль, функції, компетенцію і відповідальність, та передбачити процедуру призначення членів Національного комітету із осіб, спеціально уповноважених на це Міністерством оборони, Службою безпеки України, Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством закордонних справ України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (на рівні не нижче заступників керівників відповідних відомств), Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, керівників парламентських комітетів з проблем національної безпеки та свободи слова (за посадами), лідерів Всеукраїнських громадських організацій безпекової, правозахисної, гуманітарної та медіагалузей, а також Повноважного представника від Конституційного Суду України.

(Принагідно нагадаю, скажімо, про величезну заслугу саме Федерального Конституційного Суду Німеччини у становленні достатньо виваженої та ефективної системи суспільного мовлення у цій країні. Саме Суд активно супроводжував цей процес більш як півстоліття, ухваливши сотні важливих рішень).

Досвід Німеччини, на моє переконання, якнайкраще підходить для України у створенні системи суспільного мовлення, і його треба ефективно використати. В Україні ж про таку участь судової інстанції вищої конституційної юрисдикції у найважливіших державотворчих процесах, якими є інформаційні відносини, можна лише мріяти. У нас цим займаються переважно дилетанти, відпрацьовуючи гранти... На жаль.

Ось і тепер похапцем ухвалений закон про суспільне мовлення далеко не вирішує цілого комплексу проблем, пов’язаних із створенням системи суспільних мовників, яка потрібна Україні, а тому належить невідкладно напрацювати суттєві зміни до цього закону та виходити на фактичне створення ефективної, демократичної і конкурентоспроможної суспільної медіасистеми, здатної істотно впливати на суспільні настрої та бути взірцем об’єктивної державо- і націоформуючої журналістики (про це детальніше — в іншому матеріалі).

Ця новела Конституції виведе інформаційну складову в базову, авангардну, як це й належить в епоху інформаційного протиборства, та надасть конституційного пріоритету суверенітету й територіальній цілісності держави та основним правам і свободам людини як важливій передумові забезпечення цього суверенітету.

Окрім того, перегляду і уточнення вимагатиме значна частина базового інформаційного законодавства, зокрема, законів України «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про телекомунікації», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про державну таємницю», «Про видавничу справу», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про Національну Раду України з питань телебачення і радіомовлення», яка повинна буде узгоджувати ліцензійну діяльність щодо пріоритетів у розподілі радіочастотного ресурсу із Нацкомінформом, та багато інших законів, в т. ч. і деяких норм Конституції, Цивільного, Кримінального кодексів України та Кодексу про адміністративні правопорушення.

Належить невідкладно повернутися до Концепції Національної інформаційної політики, яку готували найкращі фахівці права, включно з науковими співробітниками Інституту держави і права ім. В. Корецького Національної академії наук України і яка була погоджена з усіма державними безпековими інституціями, пройшла парламентську процедуру підготовки та отримала схвалення Верховної Ради України у першому читанні. Треба взяти за основу цей документ, уточнити та осучаснити відповідно до набутого досвіду та існуючих політико-правових реалій і оперативно внести на затвердження українського парламенту. На розхитування часу просто вже нема!

Усе інформаційно-правове поле належить привести до європейських і міжнародних правових стандартів та вийти на прийняття Інформаційного Кодексу. Ця величезної ваги робота має, вочевидь, бути найважливішою функцією Держкомтелерадіо та Мінінформу найближчого часу, а після створення на їх базі Нацкомінформу — сферою його відповідальності, як їх правонаступника зі збереженням тих функцій, які залишаються після створення системи суспільного мовлення.

У зв’язку з цим мають бути внесені зміни і до низки інших норм Конституції. З переліку посад, зазначених у ст. 85 п. 12, треба буде вилучити посаду Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України і додати: п.12-2 «призначення на посаду і звільнення з посади за поданням Президента України Голови Національного Комітету інформаційної політики та інформаційної безпеки України». До ст. 106 додати п. 15: «Вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного Комітету інформаційної політики та інформаційної безпеки України», змінивши послідовно нумерацію наступних частин цієї статті Конституції.

Оскільки Президент України забезпечує державну незалежність та національну безпеку, то саме він має вносити до Верховної Ради цю кандидатуру на призначення.

У ст. 107 Конституції треба передбачити входження за посадою Голови Національного комітету інформаційної політики та інформаційної безпеки України до складу Ради національної безпеки і оборони України. Тим самим через цю посадову особу в РНБО буде представлятися позиція і громадянського суспільства.

Такі основні, базові пропозиції, врахування яких у Конституції України забезпечить ефективну дію правових механізмів формування і здійснення національної інформаційної політики в інтересах, на користь і за прямої та безпосередньої участі громадян, суспільства та держави.

Єднаймося і перемагаймо! За нами — Україна!

Іван ЧИЖ, експерт, народний депутат України 2—3-го скликань, Голова Держкомтелерадіо у 2002—2006 роках.