На початку нинішнього року минуло 160 літ від дня народження Василя Горленка (1853—1907) — українського літературознавця, фольклориста, етнографа. Його називають першим українським культурологом, а дослідник Сергій Білокінь взагалі вважає, що українська культура ХІХ століття «не знала блискучішого есеїста, аніж Горленко». Тим часом сотні його статей, розпорошені по старих російських та українських періодичних виданнях, досі не пущені в науковий обіг. У Вікіпедії ми теж знайдемо лише досить скупі й уривчасті відомості про цього видатного діяча. З огляду на це, варто вітати появу монографії Івана Забіяки «Епістолярна спадщина Василя Горленка» (книгу тиражем 300 примірників недавно видано за сприяння Прилуцького осередку Чернігівського земляцтва в Києві). Кандидат історичних наук Іван Забіяка — земляк Горленка, родом з Ярошівки (тепер село Українське Талалаївського району Чернігівської області).
Василь Горленко походив з відомого роду прилуцьких полковників. Один з його предків був соратником Мазепи. Батько Василя особисто знав Тараса Шевченка, який в одному зі своїх листів передавав вітання «малому Горленяткові». Майбутній культуролог одержав добру освіту — спочатку в Ніжинському ліцеї, потім у паризькій Сорбонні, публікувався в знаменитій газеті «Фігаро». Мав добру спадщину — 400 десятин землі, що, на перший погляд, давало йому економічну незалежність для творчої роботи. Хоча насправді господарство з’їдало чимало часу й сил. Інколи Горленко змушений був писати термінові статті, скажімо, для «Киевской старины», під час обмолоту збіжжя, прямо в клуні. Промовистий контраст — від Парижа до клуні! А втім, інакше бути не могло, адже тоді для служби українській справі в Імперії не існувало посад, і він усе життя отак розривався між служінням своїй культурі й необхідністю вижити. Один з розділів книги Забіяки присвячено якраз біографії Горленка — наскільки ця біографія відбита в його листуванні. Це важливо, бо й досі в його життєписі можна зустріти чимало неточностей. У цьому розділі книжки подано уточнені відомості про його народження, про працю в журналі «Киевская старина» та про петербурзький період, коли він співробітничав з «Биржевыми ведомостями» і «Новым временем». Дуже цікавий третій розділ — про його участь у виданні творів та листів Пантелеймона Куліша, про взаємини з Панасом Мирним та родиною Скоропадських.
Це книжка не для розважального читання, це радше путівник для інших дослідників, які відтепер знатимуть, що в яких архівах лежить і не марнуватимуть часу на зайві пошуки. За них це зробив Іван Забіяка. Але є в книжці й деталі, цікаві не лише для науковців. Ось лише одна з таких. Свого часу Горленко намагався розгадати, хто був автором знаменитої книжки «Історія русів». Це давня дискусія, якій вже понад 200 років, і вона досі не закінчена остаточно. У Горленка була гіпотеза, що авторів у книги було двоє, він вважав, що це Василь і Григорій Полетики, батько і син. Ці висновки базувалися на інтуїції. Але тепер, коли до аналізу тексту залучаються новітні технології, було проведено комп’ютерний лінгвістичний і кількісний аналіз тексту — і виявилось, що авторів таки двоє! А це — аргумент на користь гіпотези Горленка, який жив задовго до комп’ютерів.