Яку імперію будував гетьман Мазепа

Чи не найбільшої критики українських істориків зазнала центральна ідея праці Т. Таїрової-Яковлевої: 

В українському, більш «академічному» за оцінкою авторки, виданні ця думка зазнала певної модифікації: «Події у Гетьманщині розгорталися на тлі глибоких змін, що відбувалися в Росії під впливом реформ Петра. Творилася імперія. Мазепа та його оточення були активно й успішно втягнуті в цей процес». Залишилося в українському варіанті і таке твердження: «Факти вперто свідчать про те, що тривалий час Мазепа тісно пов’язував власне майбутнє і майбутнє своєї вітчизни з Петром та його ідеями перетворень».

Усе, що не вписувалося в цю схему, залишалося поза увагою Т. Таїрової-Яковлевої. Так, розглядаючи так звані Московські статті, тобто угоду гетьмана з Петром восени 1689 року, дослідниця оминає дві характерні статті — 11-у й 12-у.

В 11-й гетьман висловлює побажання: «В охотных полках конных и пеших людей в розписи умалилося, і чтоб Іх Царское Величество указали те полки новыми людьми доповнить». Це побажання було задоволено повністю.

Стаття 12: «Чтоб указали Великие Государи Іх Царское Величество Новобогородицкой город доволно ратными людми із женами населить, при которых бы ратных людех із малоросійских городов жители зело охотнее на слободе селитися і разселятися». І на це він отримав дозвіл.

По-перше, добився дозволу на створення регулярної армії — атрибуту незалежної держави; по-друге, заселяючи українцями неосвоєні доти землі, Мазепа прагнув забезпечити геополітичний простір, необхідний для функціонування суверенного державного організму.

Побудові бази незалежної держави була підпорядкована і політика стосовно Правобережжя. Таїрова-Яковлева справедливо зауважує, що це питання залишається маловивченим.

Утім, деякі зрушення все-таки сталися. Передусім слід відзначити фрагмент передмови до частини ІІ «Універсалів Івана Мазепи (1687—1709)» і їх упорядників — І. Бутича і В. Ринсевича. Так, історики-архівісти чітко зазначили: 

Гетьман намагався поступово взяти під свій контроль правобережну смугу землі вздовж Дніпра, починаючи від Придніпровського Полісся та закінчуючи кордонами Запоріжжя».

І. Бутич і В. Ринсевич переконливо показали, що експансія Мазепи на Правобережжя починається буквально з перших днів його гетьманства. Так, уже 17 вересня 1687-го він видає універсал про «підтвердження дозволу київського митрополита Гедеона Святополка Четвертинського Київському Кирилівському Святотроїцькому монастирю зайняти Ржищевський монастир з наданням йому села Ячники та давніх земель Ржищевського монастиря». До того ж в універсалі було зазначено, що ці землі належать до лівобережного Переяславського полку! Але ж згідно зі статтею VІІ Вічного миру, землі на правому березі Дніпра між Стайками і Тясмином перетворювалися на незаселену нейтральну смугу і аж ніяк не могли належати до Переяславського полку.

Далі вчені констатують, що на початку XVІІІ ст. відбувається тотальне освоєння Канівщини, а з 1704 року, коли Мазепа на чолі 40-тисячного українського війська опинився на Правобережжі, гетьман переходить від «прихоплення» придніпровської території до поширення Гетьманщини вглиб Правобережжя.

Вагомий внесок у дослідження проблеми Правобережжя зробив В. Станіславський. У вступній частині до 2-го тому «Листів Івана Мазепи» історик робить важливий висновок. «Вважаємо, що у прагненні повернути під свою владу Правобережне Подніпров’я І. Мазепа став продовжувачем справи попередника на гетьманській посаді. Він виступав проти поширення польської влади на ці землі, думав про можливість нової війни з Річчю Посполитою з метою поширення своєї влади на українські терени на захід від Дніпра. У будь-якому разі правобережні подніпровські землі мали надзвичайно важливе значення для української держави.

Ще один висновок В. Станіславського: від самого початку Північної війни Правобережжя було для Москви «другорядним, порівнюючи з її власними політичними цілями». Цей висновок учений зробив на основі аналізу інструкції, що її отримав російський дипломат Василь Посніков, котрий вирушав до Польщі (грудень 1700 року). «Дипломат мав докласти зусиль для того, щоб схилити Річ Посполиту до союзу з Російською державою проти Швеції. В обмін на допомогу польських і литовських військ цар був готовий віддати українські землі, які за Вічним миром залишалися незаселеними... У разі ж непоступливості сейму, В. Посніков був уповноважений погодитися на заснування Річчю Посполитою на Правобережному Подніпров’ї своїх населених пунктів», — описує зміст інструкції В. Станіславський.

У цих невеличких, проте дуже змістовних працях окреслені основні моменти політики Мазепи щодо Правобережжя. Насамперед, він здійснював українську експансію з перших днів перебування при владі. При цьому гетьман постійно посилював тиск у цьому напрямі: від «тихої», «повзучої» експансії — до поширення Гетьманщини вглиб території, що належала Польщі. Українські історики встановили, що Правобережжя було з перших місяців Північної війни розмінною монетою Москви у торгах з Річчю Посполитою, тоді як Мазепа керувався національними інтересами свого народу й української держави.

На жаль, Т. Таїрова-Яковлева не помітила цих праць. І у неї недостатньо проявляється головна риса політики Мазепи стосовно Правобережної України — наростаюча експансія. Дослідниця починає відстежувати політико-економічний натиск Мазепи з грудня 1706 року, коли він обдарував селами Яхни і Микитинці в Корсунському повіті компанійського полковника Танського. Насправді цей процес почався за кільканадцять років до того.

Висвітлюючи політичну і збройну боротьбу за Правобережжя, науковець не акцентує уваги на відмінності у підходах до неї Мазепи й Петра І. Якщо український гетьман виборював свою рідну землю, то московський цар розглядав Правобережжя як приз для польського короля Августа ІІ в нагороду за союзництво. У результаті первинна гіпотеза дослідниці про те, що Правобережжя стало однією з причин конфлікту між Петром і Мазепою в 1708 році, не була підкріплена належними фактами й висновками і повисла у повітрі.

Оминаючи в своїй новій книзі державотворчі зусилля Мазепи, Т. Таїрова-Яковлева певною мірою заперечує саму себе. Так, у біографії гетьмана, що вийшла 2007 року в знаменитій серії «ЖЗЛ», вона абсолютно доречно зазначала: 

Згідно з логікою вченої, та квітуча Гетьманщина мала стати невід’ємною складовою Російської імперії. Та є всі підстави думати, що Мазепа міркував дещо інакше. Він не міг не усвідомлювати, що в разі успіху його зусиль щодо об’єднання всіх етнічних українських земель в єдине ціле, територія омріяної ним держави могла сягнути близько 400 тис. квадратних кілометрів.

За кількістю населення Україна на початку XVІІІ ст. не поступалася сусідам. Точні дані є за 1719 рік. Тоді загальна кількість етнічних українців за підрахунками дослідника В. О. Романцова становила майже 5740 тисяч. Водночас «Населення, розкидане по величезному простору Росії, становило наприкінці XVІІ століття всього лише 5,6 млн. чоловік», — пише доктор історичних наук, професор Євген Анісімов. Щодо Польщі, то за даними Британської енциклопедії на середину XVІІ ст. її населення дорівнювало 7 млн. осіб, з яких майже два мільйони були українці.

А тепер додамо до цих чинників «економічний бум» України тих часів, який констатує Т. Таїрова-Яковлева. І отримуємо картину самодостатнього державного організму, який за усіма геополітичними критеріями (територія, населення, економіка) мав усі підстави для повноцінного функціонування.

Хоча Мазепа й не знав категорій геополітики, він свідомо будував незалежну українську державу, активізуючи всі геополітичні чинники її існування. Зручніше зробити це було під крилом Московського царства. Тому він і не думав про повстання: з часом, досягнувши могутності своєї країни, він зміг би говорити на рівних із сильними сусідами, позаяк розбудована ним Україна ставала би повноважним суб’єктом міжнародних відносин.

Стратегічний задум гетьмана краще за інших зрозумів галицький політик і публіцист початку ХХ ст. В’ячеслав Будзиновський. «Він бунту не робив з двох причин. Перше тому, бо знав, що ще не сила України виграти бунт, а друге, що цар ще потребував козаків і тому свої «реформи» на Українї відкладав на пізнїйше. Мазепа старав ся використати сей час на се, аби скріпити сили України так, щоби в хвили, коли вже доконче треба буде зірвати з Москвою, Україна могла виграти справу. Тому то Мазепа насамперед очистив всю старшину козацьку від усяких москвофілів-зрадників. Мазепа кольонїзував пустарі України, щоби край мав густїйше населенє, більше рук до плуга і більше рук до шаблї. Мазепа будував фортеци, нїби для царя, але властиво для себе. Він виливав гармати і збирав гроші, без котрих ніяка війна неможлива. Він старав ся придбати конечних для кождої держави образованих людий, тому засновував школи, та висилав богато спосібних молодців до заграничних шкіл», — писав В. Будзиновський.

Київ.