Мабуть, кожний народ у світі має свої національні особливості та традиції волонтерського руху. Є, безперечно, вони й у нас, в українців. Ніхто ж не заперечуватиме, що серед наших співвітчизників чимало знайдеться людей, які звикли жити заради суспільного добра, намагаються своїми благородними вчинками змінити життя на краще, тих, хто заради спасіння чужого життя ризикує власним, не чекаючи за це ні моральної, ні, тим паче, матеріальної винагороди. І хоча Закон «Про волонтерство в Україні» був прийнятий Верховною Радою ще у квітні 2011 року, у нас ще й досі немає офіційно діючих на державному рівні волонтерів! Тобто коли соціологи намагаються вирахувати кількість населення, яке добровільно присвячує своє життя (або хоча б його частину) волонтерству, цей показник сягає... нуля! Між тим, приміром, у Швеції половина населення (!) не цурається доброчинних акцій і активно бере участь у різноманітних волонтерських рухах.
Так, за результатами опитування, проведеного 2009-го, 48% населення Швеції — приблизно 3 млн. осіб віком від 16 до 74 років — вважають себе добровольцями. Понад 50% віком від 16 до 85 років присвячують волонтерській діяльності щонайменше 14 годин на місяць. А в Україні? У нас волонтерський рух лише починає розвиватися завдяки відчайдухам та добровольцям. Найщиросердніших нещодавно відзначили на всеукраїнському рівні — за підсумками Національного конкурсу «Волонтер року - 2012».
— Визнання праці волонтерів — невід’ємна ознака розвиненого суспільства, — каже директор Центру волонтеріату «Добра воля» Тетяна Лисенко. — Об’єднання зусиль громадськості, влади та бізнесу дає змогу гідно відзначити їхній внесок у розбудову нашої країни. І ми щасливі, що в рамках конкурсу «Волонтер року - 2012» вдалося об’єднати гарні справи добровольців з усієї України. Їхні голоси мають почути, а працю — оцінити, адже руками цих небайдужих людей формуються справжні цінності громадянського суспільства.
За час проведення конкурсу Україна дізналася, що волонтерство настільки ж багатогранне, як і наша дійсність, і має право на існування у всіх сферах людського буття. І кожна історія, розміщена на gurt.org.ua, — це реальний спосіб покращити чи вдосконалити певну «галузь» власної самобутності.
Антоніна Рудська пропонує змінити світ, починаючи з себе
Дівчина розповіла про свою участь у проекті «Спільнота Свідомого Спілкування». Він об’єднав ініціативних людей, котрі прагнуть розвиватися, пізнавати світ і постійно розширювати горизонти власного мислення, зацікавлені в нових можливостях для самовдосконалення та пошуку однодумців.
«Мета проекту — допомогти молоді краще зрозуміти будову сучасного світу і ціннісно-орієнтований тип лідерства, осмислити власні життєві принципи та цілі крізь призму цінностей, що лежать в їх основі, розвинути навички ведення конструктивної дискусії і розуміння співрозмовника, сприяти формуванню активної життєвої позиції кожної людини щодо життя суспільства, своєї країни і світу в цілому, — розповідає Антоніна. — Семінар дає мінімум — розуміння важливих проблем сьогодення в колі зацікавлених у цьому людей. І лише своїми діями, цілеспрямованістю, бажанням впливати і змінювати учасники такого проекту здатні перетворити цей мінімум на максимум — особистий успіх та соціальне благо.
Моє волонтерство у цьому проекті розпочалося з участі в ньому як звичайної людини. А незвичний формат обговорення занурив у ті проблеми, про які у звичайному житті ти іноді навіть не замислюєшся. Згодом почали виникати ідеї щодо сфери їх застосування, я зрозуміла, як залучати до співробітництва однолітків. Одразу виникли думки про проект на всіх курсах в університеті. На сьогодні зроблено вже багато кроків для реалізації проекту у всеукраїнському форматі. Разом з однодумцями плануємо створити платформу для свідомого спілкування молоді по всій Україні.
На своїх зустрічах ми обговорювали дуже важливі питання. Такі, як природа людини, необхідність державності, взаємовідношення людина—суспільство.
Так, наприклад, обговорюючи теорію еволюції Дарвіна, учасники дискусії замислилися над питаннями війни та миру, можливостей науки, справедливості законів, ми обговорили питання природних прав людини і їх реалізації в сучасних умовах глобалізації. Цікаво було спостерігати, як молоді студенти, які спочатку не мали бажання нічого змінювати та досягати, потім почали усвідомлювати та відкрито говорити, про те, що відповідальність за майбутнє нашого суспільства лежить саме на них. Вони самостійно, можливо, не усвідомлюючи того, повільно, але впевнено почали ставати волонтерами, яким уже небайдуже, що відбувається поряд з ними, і які прагнуть змін. Головне, що вони розуміють: ці зміни залежать і від них самих...»
Ольга Зайчук: «З людини, яка не знала, чим зайнятися, я стала лідером»
«...Одного ранку ти прокинешся і не будеш знати, для чого ти живеш, — розповідає Ольга Зайчук. — Ти поставиш собі запитання — хто з людей радіє, що ти є на світі — і не знатимеш відповіді. Один такий ранок став причиною змін у моєму житті.
До цього моменту я не відчувала себе самотньою. Тепер я побачила, що мої друзі — компанія, яка не поважає мої інтереси і відкидає всіх, хто не дотримується правил «розгульного існування». Вони не знають і не бажають знати, для чого їм взагалі дається життя.
Моя робота (я — перукар) уже не задовольняла мене, з’явилася якась фізична порожнеча. І я пішла на один із благодійних концертів у пошуках розради. Організаторами були волонтери. Я помітила, що вони не такі, як усі, і знають щось таке, чого не знаю я. І це те, що робить їх щасливими. Підійшла до них, виникла розмова, яка дарувала тепло, яке я ніколи не відчувала. І я впустила його у своє життя, ставши волонтером.
Волонтерство зробило мене кращою. Ця діяльність розвиває тебе, винищує егоїзм і лінь, сприяє становленню тебе як лідера, як людини, що готова брати на себе відповідальність і вирішувати завдання, які приносять користь громаді.
Разом ми створили ГО «Центр становлення та розвитку особистості «Молодіжна нова генерація», ГО «Територія щастя» та Волинський обласний волонтерський центр «Життя на всі сто». Ми створили молодіжний клуб та школу волонтерів, яка готує молодь до соціальних проектів та благодійних акцій, розвиває творчі задатки. Свої таланти ми застосовуємо під час організації благодійних концертів, таких як «З Різдвом у серці», що проводився на завершення благодійної акції «Подаруй дітям свято». Результат — чотириста подарунків для дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених і багатодітних сімей Луцька. Усі охочі можуть приєднатися до нашої волонтерської організації, щоб змінитися, стати лідером, особистістю і вдосконалити наше місто і область.
До своїх здобутків можемо записати профілактичну роботу в школах за програмою «Життєві орієнтири» і різноманітні гуртки для дітей — клуб «Рідне серце», уроки вокалу, сучасного танцю, театрального мистецтва, брейк-дансу, а ще — арт-терапію для онкохворих дітей. Ми вже вийшли на міський рівень і співпрацюємо з міською владою та громадськими організаціями «Лучани», «Інститут політичної освіти» тощо.
Я прийшла звичайним волонтером до благодійного фонду «Добра новина», а вже сьогодні очолюю «Молодіжну нову генерацію», є організатором кількох благодійних акцій. З людини, яка не знала, чим зайнятися, я стала лідером, організувала волонтерський рух, що починає набирати обертів. Потрібно лише повірити в те, що ти можеш насправді допомогти людям та змінити світ, почавши із самого себе!»
Ганна Бен-Аруш: «Зробити перший крок допомогла мені восьмирічна донька»
«...Від своєї подруги я дізналася, що громадська організація, в якій вона працює, влаштовує на канікулах клоунотерапію для онкохворих дітей у міському реабілітаційному центрі. Але цього разу в них не вистачало грошей оплатити захід і в мене виникло бажання допомогти, піти до дітей, приділити їм увагу. Уявила, що вони чекатимуть свята, а залишаться без розваг й уваги, один на один зі своєю хворобою. І я вирішила діяти! Досвіду в таких справах у мене не було, ніколи ще не доводилося організовувати дозвілля для групи дітей різного віку, та ще й у реабілітаційному центрі. Що робити і як, чим їх зайняти?
Моїй доньці — вісім років. Я розповіла їй про свою ідею, сумніви й переживання, мовляв, а раптом не вийде?! А вона сходила у свою кімнату й принесла картон, кольоровий папір і... запропонувала свою допомогу. Тепер я була впевнена — впораюся!
Моя перша волонтерська акція збіглася за часом з канікулами й підготовкою до весняної сесії (я навчаюся на денному стаціонарі на кафедрі соціальної роботи й педагогіки). От я й вирішила залучити до неї своїх одногрупників. Призначила місце й час, залишалося лише чекати.
Того дня був сильний дощ. Ми з донькою під’їхали до поліклініки, де був центр, і, о Боже, ви уявляєте, підійшла одна моя одногрупниця, потім друга, за нею третя. Сльози навернулися на очі від радості. Дівчата відклали всі свої справи, перенесли підготовку до іспиту, двоє з них, іногородні, відклали поїздку додому до батьків! Вони прийшли, ура!
Нас радісно зустріли медсестри, допомогли розставити столи для проведення майстер-класу, діти спостерігали з побоюванням, а потім з інтересом почали слухати розповідь про свято Великодня, яке наближається, і чим ми займатимемося. Відповідали на запитання, кому скільки років, кого як звати і що вони знають про Світле Христове Воскресіння. Ми стали вирізати з кольорового паперу заготовки для квітів, декорувати вазочки, виготовляти листівки й підписувати їх. Усі один одному допомагали, раділи успіхам, усі були при ділі. Кожна дитина хотіла показати, як вона справляється із цим непростим завданням. Моя донечка старанно допомагала малечі склеювати деталі, підкидала нові ідеї для прикрас.
Час пролетів дуже швидко. Дітвора не хотіла нас відпускати й запитувала, коли ж ми прийдемо наступного разу. Попрощалися, обійнялися. У нас на обличчях були посмішки щастя й радості, неначе зупинився час, коли ми забули про свої біди, щоденну метушню, проблеми.
Ми подарували півдня свого часу, часточку свого тепла дітям, які так тяжко борються за своє здоров’я, за своє життя.
Мені цей досвід допоміг розібратися в собі, знайти сили допомагати, якось діяти, а не, дивлячись на хворих і немічних, просто жаліти їх, як це часто буває у нашому суспільстві. Тепер я знаю, що таке волонтерство, і мені подобається цим займатися...»
Олександр Войтенко: «Я отримав життя авансом, тому хочу бути корисним суспільству!»
Історія Олександра зібрала найбільше голосів та коментарів у співвітчизників. «Я народився і виріс у Києві в сім’ї простих робітників. У школі навчався погано, — зізнається Олександр, — не було бажання, і тому рано почав займатися неправильними речами: у п’ять років спробував палити, у дванадцять — вживати алкоголь, у п’ятнадцять — знав про наркотики. У 16 від мене зробила аборт 15-річна дівчина, а у 25 — я вперше опинився у в’язниці...
В Україні мало хто допомагає людям у місцях позбавлення волі та й після звільнення так само. Я пройшов через дві смерті у різних тюрмах. Проте закінчив Київський енергетичний технікум, Київський інститут водного транспорту, нині навчаюся в Українській євангельській семінарії та в Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова за спеціальністю «соціальний педагог» і веду активну громадську діяльність. Я — член громадської ради при Міністерстві соціальної політики, працюю соціальним педагогом, волонтером у Міжнародній громадській організації «Реформація» і волонтером-координатором Шевченківського району при Міжнародній громадській організації «Батьківський дім».
Для мене волонтерська діяльність — не просто хобі, це сенс мого життя, те, заради чого варто жити на цьому світі. Люди, які перебувають по той бік залізних ґрат, чекають, коли хтось відвідає їх і подарує їм надію...
Я двічі помирав, але чомусь залишився живим, і точно не для того, щоб і надалі жити так само, як жив, — у темряві. Я отримав життя авансом і не хочу його витрачати даремно або на своє жалюгідне існування. Я хочу бути корисним суспільству...»
І попри те, що за статистичними даними у нас ніхто не займається волонтерством, у країні чимало добровольців, здатних нести своє тепло і доброту тим, хто цього потребує понад усе...
Наталія БІЛОУС, Валерія ОРИЩЕНКО, студентки ВМУРоЛ «Україна».
Місце, де завжди чекають на волонтерів. Курязька колонія. Харківська область.
Волонтери займаються арт-терапією в дитячому відділенні онкогематології.
Денис Монастирський із Хмельницького (ліворуч) отримав нагороду від організаторів конкурсу «Волонтер року - 2012» як переможець у номінації «Мистецтво та культура».
Фото Валерії ОРИЩЕНКО.
