Листоноші можуть зникнути?!

Петра Кулібабу, листоношу з села Броварі Кам’янець-Подільського району на Хмельниччині (на знімку), оминуло липневе скорочення.

Чоловік і далі запрягає свого коника, складає на віз нелегку поклажу сучасного листоноші. Тут не тільки листи та газети, а й різноманітні товари. Ті, що продаються через «Укрпошту», й ті, які просять доставити селяни в Броварі з Дерев’яного, де і сільрада, і пошта, і магазини —  хліб, крупи, цукор, сіль тощо. Петро виконує сотні доручень, не відмовляє нікому: на возі вміщається все, бо віз — не велосипед. Власне, йому й не потрібен транспортний засіб, яким «Укрпошта» забезпечує листонош. Більшість його колег теж не користуються велосипедами, на наших дорогах їх хіба що поб’єш. Та й ландшафт непідходящий: під гору витягти нелегко. А гривастий подужає все. Петро Кулібаба нічого не відає про те, скільки в центральній дирекції «Укрпошти» різноманітних департаментів. До речі, є навіть департамент торгівлі, хоч вона займає всього п’ять відсотків від усього обсягу послуг. А на плечі листоноші торгівля лягає нелегким тягарем, якщо він безкінний. Про сіно та овес для свого поштового коника Кулібаба дбає самотужки.

Дізнавшись про масові скорочення, які запланувала «Укрпошта», броварці вирішили заступитися за свого листоношу, до якого, до слова, дирекція Кам’янець-Подільського центру поштового зв’язку (ЦПЗ) №2 не має жодних зауважень. Люди написали навіть про те, що він — батько чотирьох гарних дітей, яких сам ростив після смерті дружини. Вони виросли, стали гідними людьми. Та хіба під час «оптимізації», як модно називати тепер планове зменшення кількості працівників у різних галузях, чиновники зважають на таке?!

— Ми в районі скоротили всього 15 листонош, це менше третини з усіх скорочених посад, більше звільнених — в управлінському апараті, — каже заступник начальника згаданого центру Оксана Колачова, — не можемо ми залишити людей у невеликих закинутих селах зовсім без наших послуг, навіть працюючи собі на збиток. На висілках живуть переважно пенсіонери, які не вміють, а то й бояться користуватися банкоматівською карткою, не їздять до міста через стан здоров’я. Вони звикли отримувати пенсію від листоноші, якому довіряють. Торік закрили два міські відділення, а сільського — жодного. Чимало послуг, які віддавна надавала пошта, відмирають. Люди майже перестали писати традиційні листи, вітальні листівки, бо є мобільний зв’язок, отож кореспонденції за останні п’ять років стало втричі менше. Неохоче передплачують періодичні видання, бо про новини дізнаються з телебачення, в Інтернеті. Навіть в установах та організаціях часто не знайдете центральних державних видань, як було колись. Доводиться економити, бо наш центр працює на межі збитковості. Стараємося розширити перелік послуг, робити те, чого потребують люди.

Краяни вболівають: чи впораються тепер листоноші з ширшим колом обов’язків, адже територію звільнених працівників розкинули на тих, хто лишився. Передплатники «Голосу України» звертаються до корпункту, потерпають, чи доставлятимуть їм улюблену газету щодня, а не раз-два на тиждень, як подекуди траплялося.

— Ніхто з наших листонош не був завантажений на повний робочий день, — продовжує Оксана Колачова. — Вони отримували 0,5—0,7 ставки, під час виходу на пенсію не мали необхідного страхового стажу. Тож нині працюючі — у кращому становищі. У деяких селах, щоб не закривати поштове відділення, ми зберегли одне робоче місце. Листоноша виконує ще й обов’язки оператора зв’язку, отримує додаткову зарплату, а начальника відділення скорочено. Так зробили, до прикладу, у Панівцях, на прохання людей та місцевої влади. Але хочу зауважити: хто, як не саме населення, спричинив те, що пошта сьогодні вимушена закривати свої відділення? Якби люди активніше користувалися послугами пошти, не йшлося б про згортання. Б’ють тривогу, коли вже горить, а треба визначитися самій громаді: потрібне їй відділення чи ні, й активніше передплачувати газети, відновити добру традицію листування. У світі на відправлення поштових листівок, щоденне читання газет навіть нині не зникла мода, а що ж ми?!

— Поштовиків часто звинувачують у монополізмі, дорікають, що пропоновані ними товари значно дорожчі, ніж на ринку.

— Ніхто не привезе вам під двері товар безплатно. У нас, на місцях, жодним монополізмом і не пахне, бо наші конкуренти у сфері послуг — банківські установи та приватні фірми, що займаються перевезеннями, — забрали собі «вершки» в місті, а село їх не цікавить, вони туди не хочуть. Жодних дотацій від держави пошта не отримує. На місцях, щоправда, влада йде нам назустріч, коли просимо в оренду приміщення для поштового відділення. Але ж більше ніхто цих приміщень і не просить для таких послуг. Нам його віддають за одну гривню. Колись по закону виділялися з бюджету гроші на ремонт та заміну поштових скриньок у багатоповерхівках, а новобудови обов’язково здавалися в експлуатацію з цим обладнанням. Про таке за роки незалежності ми вже й забули, хоч неодноразово зверталися до влади з листами. Понад 80 відсотків скриньок у незадовільному стані, є будинки, де їх узагалі немає. Люди кажуть, що газети, які вони передплатять, нікуди доставляти. Хтось просить залишати їх у відділенні. Але більшість передплатників не ходитиме щодня до нас за тим же «Голосом України». Отож, це проблема не тільки пошти чи населення, це проблема державного значення. Хоче держава мати грамотне, інформоване населення — має щось робити.

Останнім часом поширюються краєм чутки про заміну листонош поштовими пунктами зі скриньками, переведення пенсій на картки. «Це зі сфери фантастики», — кажуть у ЦПЗ №2. На сьогодні в Кам’янець-Подільському районі є навіть вакансії листонош. Бо ця робота — не прогулянка мальовничою місцевістю, а важка, дуже відповідальна і навіть небезпечна для життя справа. На щастя, у районі нападів на листонош, які доставляють пенсію, не зафіксовано.