Першими в Білому слоні оселяться рятувальники

В Іванів день просто неба, яке було щільно затягнуто хмарами, на горі Піп Іван було підписану угоду про співробітництво між університетом та управлінням Державної служби з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області. Бурхливі оплески й буквально на хвилину розбуджене ними яскраве сонце засвідчили цей історичний момент.

До речі, підкоряти Попа Івана в Купальське свято стало доброю традицією всіх (включаючи «Голос України»), хто бере активну участь у проекті відродження Білого слона. Цього року в наші дружні лави влилися ще й рятувальники...

Восьма ранку. Прикордонна застава. Проїжджаємо шлагбаум. Попереду — мальовнича галявина лісництва біля підніжжя гори. На журналістів і польську делегацію з нетерпінням чекають десь півсотні іванофранківців — викладачі університету, студенти, архітектори, будівельники, представники обласної адміністрації та еменесники (як усі продовжують їх називати за старою пам’яттю).

— Ну що? Знайшла цвіт папороті, Іванно? — сміються старі друзі. Відповідаю, мовляв, звісно! Інакше, навіщо б сюди із самого Києва їхала!

Атмосфера перед сходженням завжди неповторна. Усміхнені жінки у вінках з гірських квітів. Солідні науковці з юнацьким запалом в очах. Захоплена молодь. Із нових облич — люди у формі і з раціями. Їхні суворі розмови й відточені дії дисонують із райдужним настроєм і розслабленістю цивільних. Від цього ще веселіше. Утім, сьогодні командують парадом рятувальники, і всі з цікавістю підкоряються їхнім наказам: «Піднімаємося пішки! Уночі в горах пройшов сильний дощ. Машини не проїдуть! Дуже небезпечно».

Частина тих, хто зібрався на галявині, бадьоро крокує у бік схилу. Хочуть першими штурмувати найважчу, початкову третину шляху до полонини Веснарка. Далі — вже не така стомлююча прогулянка лісом повз озеро Маричайка, а потім ще один підступний і нелегкий підйом — скелястий серпантин, що веде до самої обсерваторії на вершині. Лише три-чотири години — і тренована людина вже біля мети. На машині підйом займає стільки само часу...

Але не поспішаю за всіма «бігти» на Веснарку. Знаю: в горах рішення так само мінливі, як і погода. Так і є. На колеса ГАЗ-66 військові починають одягати «ланці» (ланцюги). Це шанс для екстремальнішого, ніж піший, підйому на гору! Минає деякий час і, тримаючись руками й ногами (а ще точніше, практично зубами) за дерев’яні борти, лавки й залізні поручні, ми починаємо повільний і мало не вертикальний в’їзд на Попа Івана.

Буквально за декілька хвилин вантажівка глухне й... котиться назад. З такою кількістю людей машина не візьме складну ділянку: під колесами — бруд і слизькі величезні валуни. А з обох боків — практично прірви.

Доки ми пішки видряпуємося нагору (принагідно збираючи білі гриби), наш ГАЗ тихесенько долає небезпечне місце. І всі любителі гострих відчуттів знову в кузові.

Вище починається не менш «весела» їзда.

«Лівий бік!.. Правий бік!.. Центр!.. Лівий бік!.. Усі — лягай! Лягай!!!», — директор музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України Роман Чмелик, повиснувши на поперечині в кінці кузова, професійно виконує роль того, хто дивиться вперед. Його команди оберігають усіх від величезних лап смерек, які нещадно хлещуть по головах екстремалів, які засіли в ГАЗ-66.

Регіт. Зойкання. Одна, вирвана з м’ясом залізна поперечина, падає на голову... Слава Богу, всі живі. «Добре, що лавки прибито!», — сміються мої попутники.

А гірський пейзаж, який відкривається з наших місць, такої краси, що можна витерпіти що завгодно. Навіть шмагання гілками з рясним посипанням голками!

Що вище, то дедалі холодніше й хмарніше. А на самій вершині нас і зовсім огорнув грузлий молочний туман. Натомість не було шквального вітру й дощу, таких характерних у Купальське свято для Попа Івана...

«Ми присутні під час історичного моменту, — заявив в інтерв’ю «Голосу України» після підписання угоди із Прикарпатським університетом керівник управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Івано-Франківській області Володимир Чернецький (на знімку ліворуч). — Насамперед тут потрібно відродити життя! Щоб обсерваторія приносила користь як у науковому плані, так і в плані забезпечення безпеки туристів».

Як розповів наш співрозмовник, в їхньому відомстві є спеціальна пошукова частина. Тепер гірські рятувальники матимуть свій пост просто на вершині гори Піп Іван: «Це дасть змогу скоротити час прибуття наших людей до місць необхідної допомоги з нинішніх трьох-чотирьох годин до максимум однієї години!». Крім того, тут розміщуватиметься й усе необхідне устаткування, що також для еменесників важливо. А ще в їхніх планах — організація тут першого в Україні центру підготовки гірських рятувальників і гідів-провідників.

«Ця подія має особливе значення не тільки для продовження й реалізації цього проекту, а й з огляду на ті зміни, які можуть статися на туристичній карті Прикарпаття. Адже перебування тут постійно діючого рятувального загону не просто забезпечує безпеку туристів, а й демонструє серйозний європейський підхід до розвитку туристичного руху в регіоні», — вважає ректор Прикарпатського університету імені В. Стефаника Ігор Цепенда (на знімку праворуч).

Він також підкреслив, що на сьогодні це буде один з найвище розташованих рятувальних загонів в Європі. «Створення метеостаціонару, сейсмостанції потребує постійного перебування тут (включаючи складний зимовий період) фахівців, науковців, яким також може бути необхідна допомога будь-якої хвилини», — додав ректор в інтерв’ю нашій газеті, пояснивши, що вже цього року Прикарпатський університет планує створити умови для роботи загону в стінах відроджуваної ними обсерваторії.

Ще кілька років тому ідея відновити астрономічну обсерваторію видавалася доволі віртуальною. Як якийсь прожект віддаленого майбутнього. Однак нині, на думку народного депутата України Василя Гладія, «ми бачимо реальні кроки, які вже зроблено».

«Як я знаю, 2015 року планується завершення реалізації цього проекту. Дуже важливо, що громадськість і керівництво області не стоять осторонь. Це чудовий приклад співробітництва між Україною та Польщею, між Прикарпатським і Варшавським університетами», — заявив народний депутат в інтерв’ю «Голосу України». Він однозначно впевнений в успіху університетських задумів і пообіцяв зі свого боку максимальну підтримку, адже «будівництво століття» відбувається на його виборчому окрузі.

«Сьогодні наші польські гості бачать конкретний результат», — особливо підкреслив Василь Гладій.

І це справді так. Після протокольного заходу всі дружно вирушили інспектувати проведені восени в обсерваторії масштабні будівельні роботи. Зокрема, подивитися, як перезимував вкритий міддю новий дах.

Побаченим усі залишилися задоволені.

«Ідеться не лише про те, що потрібно відновити цей об’єкт, щоб повернути його до життя, щоб він слугував науковцям, щоб слугував туристам, а насамперед, щоб він був центром забезпечення безпеки життєдіяльності в цьому регіоні», — підкреслив в інтерв’ю «Голосу України» координатор проекту, директор студії Східної Європи Варшавського університету Ян Маліцький.

«Це перспективний проект з точки зору європейськості. З точки зору нашої євроінтеграції», — своєю чергою відзначив депутат обласної ради Ігор Олійник. Що стосується подальших короткострокових будівельних завдань на об’єкті, то, як пояснив депутат, із першочергових — завершення робіт, пов’язаних із дахом. Зокрема, встановлення громовідводів. Далі буде проведено заходи, спрямовані на захист стін. Ну й, звісно, облаштують приміщення для життєдіяльності рятувальників.

Інтерв’ю записано. Знімки зроблено. Вантажимося в ГАЗ-66, що став рідним. Кілька годин нахилів за командою «спалах праворуч, спалах ліворуч». Потім короткий відпочинок. Традиційна зупинка дорогою назад для любителів скупатися в десятиградусній воді гірського озера Маричайка. Ще одна невелика пригода наприкінці спуску: колеса вантажівки, що зісковзнули з колії, знову зависли над прірвою. Ну й, власне, все. За 20 хвилин ми благополучно приземлилися на місці старту нашої експедиції.

 

Що сказати?! Є якась неймовірно магічна сила в цій горі. І в цих людях (на знімку вгорі), які, долаючи терни, на 100 відсотків упевнені, що незабаром побачать зірки. І не просто так. А через окуляр телескопа відновленої ними астрономічної обсерваторії на вершині Попа Івана.