Ще не з’їли старої, а вже на порозі нова. Як бути? 
Питання актуальне для більшості селянських родин. Бо саме вони вирощують на своїх городах левову частку картоплі, моркви, буряків... Їдять самі, везуть на базари, годують скотину, а таки не встигають спорожнити льохи до нового врожаю. І тільки-но на грядках з’являється молода картопля, стару починають вивозити в ями з перегноєм. Це повторюється вже кілька років. А вийти із зачарованого кола неприбуткової праці люди не можуть. То, може, варто трохи зменшити картопляні апетити?
Щоб город бур’яном не заріс
— Мамо, он сусід міг би вам раз на тиждень банку молока приносити. А то картопля є, а до неї ще б кисляку, — так моя знайома починає розмову із домашніми. — А ми б отой город, що за селом, комусь віддали, нехай би там траву посіяв.
— Яку траву? Він мені за рік таких бур’янів розведе! Хто потім сапатиме?
— Та ми ж картоплі стільки не з’їдаємо. І свині не тримаємо. А всю весну та літо сади, сапай, підгортай, з жуками воюй... Мені ж із Хмельницького до вас доїхати — це сто кілометрів, дорога стільки забирає, що той мішок картоплі вже золотим стає.
Розмова так нічим не закінчується. Мовляв, нехай ще цього року викопаємо ту картоплю, а там видно буде.
Можна не сумніватись, що подібні діалоги майже слово в слово відбуваються в різних селах у тисячах родин. Чому ж так важко зменшити картопляні поля? Невже й справді спрацьовує анекдотична жадібність, що примушує українця ще й на межі посадити бурячки?
Думається, проблема глибша. Сьогодні в області 260 тисяч гектарів обробляється саме населенням. Це — чверть усієї ріллі. І якщо на орендованих землях працює переважно техніка великих агрокомпаній, то на городах тяжко трудяться самі землевласники.
Тож, здавалося б, селянин інвестору не конкурент. Особливо, що стосується зернових та олійних культур. Хоча навіть при цьому люди примудряються вирощувати на своїх ділянках до тринадцяти відсотків від загального врожаю зернових. А що стосується овочів та картоплі, то тут особлива ситуація. Те, що тяжко й невигідно великим господарствам, тягнуть на своїх плечах люди.
Не так звичка, як безвихідь
У тому, що спрацьовує вироблена десятиліттями звичка засаджувати город бульбою, теж можна не сумніватись. Але і в неї є свої причини. Якщо не садити картоплю, то що кинути в ріллю? Хоч би якою цінною валютою на світових ринках вважалось збіжжя, селянин не буде від нього ні ситим, ні багатим. На базар з мішком зерна не поїдеш. Та й худобі все не згодуєш. А картопля і в господарстві згодиться, і до столу, і чи не найголовніший товар на продаж. Щоправда, з останнім стає дедалі важче, бо картопляна валюта падає в ціні.
У виграші той, хто виростить, а головне — зуміє продати ранній врожай. Але подільські картоплярі не встигають за регіонами з комфортнішим кліматом. Максимум, що можуть заробити, це вісім—дев’ять гривень за кілограм молодих бульб. О цій порі про таку ціну вже не варто й мріяти. Три-чотири гривні за кілограм — найбільше, що вторгуєш. І з кожним днем ціна падає. Мінімуму вона досягне під час масового збирання врожаю. Тоді закупники дають в селах менше гривні. Минулими роками господарі шкодували віддавати тяжко вирощений врожай за копійки. Як буде тепер, важко сказати. Бо вже вкотре багатьом селянам доводиться просто викидати залишки картоплі на поля. Тож нехай хоч сотня, а таки буде в кишені.
Хмельницька область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
ФАКТ
Щороку в приватних господарствах України вирощують від 22 до 26 мільйонів тонн картоплі. З них близько семи мільйонів тонн не вдається спожити чи переробити, бульби просто згнивають.
ВИХІД ІЗ ГЛУХОГО КУТА
Для директора Хмельницької державної сільськогосподарської дослідної станції Інституту кормів та сільського господарства Поділля НААН Миколи Сучека картопля — особлива тема. Адже на станції здавна займаються вирощуванням елітного насіння:
— Багато хто й уявити не може, яка це клопітна праця — виростити її з пробірки. Догляд і умови для крихітних рослин мають бути ідеальні. Не кажу вже про те, скільки разів треба пересадити, поки бульба опиниться в полі. Так ми отримуємо кращу еліту. А потім продаємо її по... три гривні за кілограм. Це ціна, що не відповідає жодним затратам.
Тут же розповідає про типову для супермаркетів картину: ось єгипетська картопля — вісім гривень за кілограм, ось українська — за шість. Несправедливо, бо наш товар нічим не гірший від імпортного. Але й така ціна для селян, як і для дослідної станції, тільки мрія. Бо на прилавки супермаркетів їхній бульбі не пробитись.
Найпростіше звалити вину на власників магазинів, мовляв, перекривають шлях вітчизняному виробникові. Та насправді це не так. Інколи вони йдуть на експеримент, виставляють на продаж продукцію місцевих господарств. Але непривабливий вигляд брудних овочів не може компенсувати навіть значно нижча ціна. Покупці готові платити більше за якісніший товар. А хто шукає дешевого, йде на базар.
Туди ж їдуть і селяни. Хто на електричках, хто на маршрутках, хто на стареньких авто везе свій мішечок із картоплею. Робота важка, торгівля не дуже жвава, заробітки невеликі. Але є кілька невідворотних факторів, що змушують це робити. Насамперед, більшість господарів просто не допустять, щоб город заріс бур’яном. А обрати перспективнішу культуру не дає як багатовікова традиція, так і сучасний сільськогосподарський ринок.
— Але не треба думати, що виходу немає, — переконує Микола Сучек. — Якщо єгиптяни навчились мити, фасувати і просувати на чужі ринки свою продукцію, то хіба цю науку не може освоїти український селянин. Чому б і у нас не з’явитися таким торговим маркам, як «Картопля-стар» чи щось таке? Це не жарт, а єдиний можливий шлях для виживання сільських трударів. Тільки об’єднуючись, створюючи невеликі господарства, вперто проштовхуючи свій товар на ринку, вони зможуть отримати прибутки. Бо інакше є два варіанти: або з мішком на плечах на стихійний міський базар, або одразу картоплю із льоху — на гній.