Як їй живеться на самоті?
У колись квітучому селі Лідівка, що в Малинському районі, мешкає незвичайна жінка — Ганна Орехівська — одна у своєму будинку, одна на своїй вулиці, одна у своєму селі. Її дім ховає від людського ока матінка-природа, тому відшукати його непросто, власне, як і саме село.
Вирушили ми рано-вранці легковим автомобілем. Від районного центру шлях був ще більш-менш стерпним. Дорогою до Ганни Орехівської, у Слобідці, ми зустріли якогось чоловіка і поцікавилися, чи можна проїхати до Лідівки, на що він здивовано відповів:
— Чому ж не можна? Дорога — після дощу, але вчора кум конем проїжджав.
Грейдер якщо і ходив тут колись, то багато років тому. Довелося йти пішки, минаючи напівзруйновані порожні хати. Чужих єдина мешканка села побачила відразу, але не поспішала виходити з подвір’я. Та й не дивно: хто ж знає, кого може принести у ці забуті місця.
Ганна Орехівська — людина дуже скромна, обережна, тому важко зав’язати з нею розмову одразу, з перших хвилин знайомства. Але це — лише захисна реакція. Коли вона переконується, що людина з добром прийшла, відразу змінюється, й очі, які щойно оцінювали тебе, стають ласкавими, добрими.
Ганна Іллівна давно пристосувалася до життя на самоті. Жартує, що самотність теж має свої плюси — ні з ким не посваришся. За її словами, Лідівку й раніше назвати великим селом можна було тільки з натяжкою. Найбільша кількість мешканців, які тут проживали, — близько 100 осіб. Та й це було ще у 70-ті роки минулого століття.
Колись у селі були початкова школа, магазин та ферма.
— Квітучі сади, вибілені хати, пофарбовані паркани... На величезних луках, що нині заростають лісом, паслися корови, заготовлялося сіно, завжди були потрібні робочі руки, — згадує бабця.
Але незабаром благополуччя закінчилося і почалася справжня розруха. Ферма не пережила перебудови і канула в Лету, а разом з нею роз’їхалися-розбіглися у пошуках кращої долі хлопці і дівчата.
— Коли виїхала молодь і один за одним вимерли сусіди — Лідівка наша закінчилася, — каже Ганна Орехівська.
Ганна Іллівна добре пам’ятає кожного жителя рідного села. З сумом дивиться на похилені дахи будинків і розбиті вікна.
— Хто змалку звик жити на землі й у тиші, того в місто нічим не заманиш, — каже моя співрозмовниця. — Що я робитиму на тих «поверхах»? І дітям заважати не хочу.
Тут, серед порожніх будинків і зарослих травою городів, їй набагато краще. Від самотності бабцю Ганну рятує телевізор. Каже, що раніше дивилася серіали, а тепер — лише новини, щоб знати, що у світі робиться. Через проблеми зі здоров’ям вона вже не тримає великого господарства. На подвір’ї бігають кілька курочок та вірний пес-охоронець Барс.
— Раніше були у мене і свині, і корова. А зараз сил на це все немає, — зітхає старенька. — Цілий вік тяжко працювала... А пенсію людську так і не заробила.
Ганна Іллівна закінчила на «відмінно» чотири класи початкової школи. Але так склалося, що у повоєнні роки їй довелося навчатися разом із меншими дітьми.
— Я дуже соромилася, що старша за інших учнів, тому й залишила навчання.
А разом із цим поховала Ганна Іллівна свої плани та мрії і в десятирічному віці пішла працювати. І сапкою у полі, і скиртувала, і молотаркою молотила...
— Сільська доля така, що на смуток і сльози часу не залишається, — каже бабця. — Устала до сонечка, лягла при зірках, а справ наче й не меншає.
— А не страшно посеред поля одній-однісінькій? — запитую.
— Що ви, кого тут боятися? — знизує плечима Ганна Іллівна. — У вас, у місті, — набагато страшніше. Хіба що біда — дикі кабани картоплю на городі риють. Немає спасіння від них.
— А ще якась звірина заходить у село?
— Узимку та восени, коли немає що їсти, прибігають різні звірі. Якось у двір таке забігло, що і Барс мій перелякався, і я.
— Чупакабра? — жартую.
— Та ні. Чупакабру я по телевізору бачила. А цей звір здоровий, кудлатий, із дуже гарним хутром. А ніс у нього такий, як палець. Забігло і почало штахети на паркані гризти. А потім втекло. Дивина та й годі.
Бабця розповідає, що взимку не так страшно, як теплої пори року. Бо коли снігом замете, до Лідівки навіть пішки не дістатися. А якщо когось занесло у порожнє село — на снігу видно сліди.
Але зима приносить останній жительці Лідівки чимало клопотів. У завірюху сюди важко дістатися дітям старенької, які привозять матері хліб та інші продукти.
— Зять одягає спеціальне взуття, закутується і йде. Буває так замете, що снігу — по пояс. Доводиться жувати сухарі...
Що буде завтра, бабця Ганна не загадує, але точно знає: життя змусить людей повернутися в село. Принаймні, вона в це вірить.
— А що робити, коли не вірити, як тоді жити? — питає старенька. На жаль, такі, як Ганна Іллівна, на собі відчули, що таке неперспективне, приречене село.
І скільки їх — порожніх, холодних, покинутих, але таких рідних, де із завидною стійкістю живуть лише один-двоє стареньких. Поживуть ще трохи і згодом теж відійдуть. А хто поховає останнього?
Фото Михайла П’ЄХА.
Та не розкаже нікому, про що вона думала довгими зимовими вечорами, коли будинок за будинком порожнів, коли проводила земляків на кладовище. Чекати конкретної допомоги від держави не доводилося, радіє, що діти, які живуть у Києві, не залишають її — щотижня навідуються. Як не намагалися вони забрати матір у цивілізовану столицю, не вийшло — тільки тут, у рідній оселі, вона вирішила доживати свого віку. Переживає, що розкрадуть її хату — залишиться без вікон та дверей. А колись вона ж так важко будувала її.
