На Чернігівщині низка мікротопонімів засвідчує, що в заселенні краю брали участь мігранти із Сербії. Причому вони з’явилися значно раніше основної маси сербів, які у 1752—1753 роках на землях нинішньої Кіровоградщини утворили Нову Сербію (сюди було переселено близько 16 тисяч осіб), а на Луганщині — Слов’яносербію. Останні були військово-землеробськими поселеннями колишніх граничар (прикордонників), що стали непотрібними австрійській монархії.

На Козелеччині відомі невеликі поселення сербів родин Лазаревичів, Янків (х. Янки), Гайдуків та Збанацьких. Ймовірно, вони виникли ще у ХV столітті.

Краєзнавці припускають, що на хуторі Лазаревичі жили нащадки відомого сербського князя-правителя Лазаря (1329—1389), що загинув у бою з турками. У нього було за різними джерелами від восьми до дев’яти дітей. Доля їх майже невідома, але, схоже, втікаючи від турків, вони шукали прихисток у сусідніх державах, зокрема у Великому князівстві Литовському.

У Козелецькому районі був хутір Сербовщина Вовчківської волості. Є в цій окрузі також кутки Сербівка (село Борсуків), Сербовщина (село Сокирин), урочище Сербин (село Пархимів).

Вихідці із Сербії наймалися в охотницькі полки гетьманів Правобережної України в другій половині ХVІІ століття. Найпомітніші серед них були полковники Дмитрашко Райча (?—1705), Войца Сербин (?—1689). Останній навіть був на посаді генерального осавула при гетьмані Мазепі.

Певні доручення Петра І виконував із 1711 року серб Михайло Милорадович. У 1715-му його було призначено гадяцьким полковником. А ще раніше успішно розпочав комерційну, політичну, дипломатичну кар’єру при царі, гетьмані Мазепі Сава Рагузинський (1669—1738). Після поразки мазепинців він отримав у власність на Гетьманщині села Топаль, Вишеньки та Парафіївку.

Серби брали активну участь у зміщенні гетьмана Івана Самойловича, у подіях ХVІІ століття. Так, 1659 року при гетьмані Виговському була рота сербських охоронців. Високі посади в полках Гетьманщини обіймали представники сербських родів Божичів, Мигів, Новаковичів, Сербинів. Так, Митка Мигий був бунчужним (1659), Іван Сербин — лубенським полковником (1670-ті роки), Семен Новакович — сотником бориспільським, суддею полковим Переяславського полку (1724—1729), Дмитро Милютинів — седнівським сотником (1723), Іван Божич — ніжинським полковником (1742—1746), чернігівським полковником (1750—1762), Гаврило Милорадович — гадяцьким полковником (1727—1729), Петро Милорадович — чернігівським полковником (1762—1781).

Разом із впливовими сербськими родами на тиху Чернігівщину переселялися їхні слуги, а також шукачі кращої долі. Це добре видно і за вищезгаданими мікротопонімами, і за іншими, що наводимо нижче. Так, ми зафіксували кутки Сербія (село Тиниця Бахмацького району), Сербія (село Українське Талалаївського району), поле Сербинка (село Костирів Сосницького району), долину Сербину (село Бутівка Сосницького району), ліс Сербове (село Шаболтасівка Сосницького району), урочище Сербинов сад (село Рогізки Щорського району).

Особливий вклад в історію Чернігово-Сіверщини зробив перший голова Чернігівської губернської вченої архівної комісії Григорій Милорадович (1839—1905). 

Він написав та видав низку історичних праць, генеалогічних студій, опублікував чимало цінних документів про життя, побут старшинських родів.

Серед нинішніх помітних діячів сербського походження — депутат Чернігівської обласної ради Віктор Лазар, що був головою Чернігівської райдержадміністрації, а нині — голова обласної організації роботодавців.

Чернігівська область.