Запитання нериторичне. Перманентна неліквідність Держказначейства цього року збіглася з гучними обіцянками знизити з наступного ставки так званих прибуткових податків (на прибуток підприємств і з доходів громадян). Зменшити податкове навантаження на оплату праці треба було давно.

Менші податки: за і проти

Міністерство доходів і зборів ще у червні запропонувало обговорити дуже корисний і дискусійний варіант податкового законодавства. Корисний — тому що, відколи набрав чинності Податковий кодекс, став очевидний перегин в оподаткуванні праці на тлі оподаткування капіталу. Курс на зниження податкового навантаження на працю став не лише бажаним, а вже необхідним, бо він веде до виходу з бюджетної кризи. Просто кажучи, зниження ставки на доходи фізосіб (ПДФО) має сприяти збільшенню доходів домогосподарств і платоспроможному попиту, а це в свою чергу — розвиткові виробництва та зростанню реальних доходів населення і, зрештою, -примноженню податкових зборів.

Дискусійний варіант — тому що йдеться про інтереси усіх підприємств і громадян. На думку фахівців, знижувати податкове навантаження на оплату праці — конче треба. Запитання у який спосіб і коли саме? Тому що для того, щоб знижувати податкові ставки, потрібен бюджетний резерв.

На додачу до очікуваних 16 відсотків податку на прибуток підприємств (норма Податкового кодексу), пропонується знизити ставку ПДВ -до 9 відсотків. Компенсувати втрати доходів бюджету за одним із сценаріїв мав новий податок з обороту в 2 відсотки. Без компенсаторів не обійтися: наша економіка надміру залежна від кон’юнктури цін на сировинний експорт, яка зараз не гарантує стабільних прибутків. До того ж зниження ставки податку на прибуток до 19 відсотків цього року вже спричинило втрати бюджету щонайменше на 5 мільярдів гривень.

Арифметично прогнозні розрахунки можуть дати бажаний результат, однак цінність такого компенсатора, як податок з обороту, сумнівна. По-перше, його пропонують стягувати з тієї ж бази, що й ПДВ — з обсягу реалізації продукції, а це означає наражати бізнес на подвійне оподаткування. По-друге, запровадження вексельного обігу виказує наміри скористатися борговими паперами в ході компенсації боргів з ПДВ. По-третє, саме по собі адміністрування нового податку з доходів обіцяє колосальні організаційні видатки і державі, і підприємствам. Не дивно, що проти таких податкових нововведень виступив передусім великий бізнес, а згодом — експерти МВФ і, власне, низка міністерств і відомств.

Радикальна стрижка — як варіант. Не більше

Ще гучніший розголос викликали пропозиції щодо ставок ПДФО. Спершу його пропонували не справляти з того, хто одержує менше 18 тисяч гривень на рік. Чому б ні — середній дохід українця був вищий ще три роки тому, коли його, власне, і охрестили посереднім доходом. Зрештою, від цієї ідеї відмовилися.

Найпродуктивнішим з огляду на потребу розширювати податкову базу для збереження доходів бюджету, поза сумнівом, є оподаткування громадян з річним доходом до 3 мільйонів гривень (від 1,5 до 250 тисяч гривень на місяць). За ставкою 10 відсотків замість теперішніх 15—17 . Такий варіант зрівнює у податкових зобов’язаннях левову частину платників. І що важливіше — заохотить роботодавців відмовлятися від «сірих» схем виплати зарплати, бо ставка ПДФО майже наздоганяє вартість переведення безготівкових грошей у готівку. Відповідно легальна заробітна плата принаймні бюджетників має зрости як мінімум на 5 відсотків. Чого краще, більше «білих» зарплат — більше відрахувань до Пенсійного фонду. Але це лише за умови, якщо мати стабільний ринок праці — позитивну динаміку створення робочих місць, помірний рівень безробіття, заробітні плати, які дають змогу не тільки перебиватися від авансу до зарплати, а й накопичувати. Усього цього немає — виробництво не виходить з кризи, споживання зменшується. Тож чи не варто зі зниженням ставок прибуткових податків зачекати до кращих часів?

Про серйозність намірів свідчить і запропоноване зниження ставки єдиного внеску, який сплачує роботодавець з фонду оплати праці, до 18 відсотків, майже удвічі. Ось тут Пенсійний фонд одразу заперечив, бо на кону стоїть вже 90 мільярдів гривень його доходів. Навіть 3-відсотковий збір з купівлі-продажу іноземної валюти та інші «протитіньові» заходи не перекривають таких втрат. Не дивно, що разом з Пенсійним фондом проти такої радикальної стрижки виступили одразу кілька міністерств і Федерація профспілок. У липні уряд так і не розглянув податкові плани відомства Олександра Клименка, що може означати лише одне: сім разів ще не відміряли.

Розподіляй і владарюй — не принцип

Помірковані ставки так званих прибуткових податків ще не гарантують помірного податкового навантаження, яке є базовим критерієм ефективності податкової системи. Ця реформа, як ніяка інша, не терпить кавалерійських наскоків, у чому нас мав переконати досвід написання Податкового кодексу. Упродовж останніх п’яти років фіскальне навантаження на бізнес і громадян зростало переважно за рахунок непрямих податків — ПДВ та акцизів. Це логічно, але це вимагало адекватної лібералізації податкового навантаження на працю з боку державного управління, чим ми повсякчас гребуємо. І тим само мимоволі консервуємо продуктивність праці, а в сухому залишку — бідність, міграцію робочої сили, безробіття.

Помірковані ставки податків — чудово, але не менш важливо як їх адмініструвати. І яка ціна такого адміністрування. Хіба секрет, що левова частка податків у першому кварталі збиралася наперед? Що штучно затримане відшкодування ПДВ експортерам фактично кредитує бюджет?

Однак важливо усвідомити, що принцип «розділяй і владарюй» в податковій системі не діє.

Важливо, як позиціонувати прибуткові податки: як автономний перерозподіл доходів громадян і прибутків підприємств чи, як скріплений регулювальною та фіскальною функціями, інструмент управління економічними процесами. Проілюструю вплив податкового навантаження порівнянням нашого досвіду з європейським. Якщо дивитися на податкове навантаження країни як на частку податкових надходжень у валовому внутрішньому продукті, то воно значно помірніше, ніж, приміром, у Швеції, Бельгії чи Франції. До 2010-го у нас податкове навантаження сягало 22—24 відсотків від ВВП, тоді як у вищевказаних країнах — 45—50 відсотків. Але це не означає, що ми мали ліберальнішу податкову систему. У Швеції через видатки бюджету платникам повертали понад 75 відсотків сплачених податків, а в Україні — менше 30! І вже 2012 року частка податків разом з соціальними зборами в Україні зросла до 39,1 відсотка (оцінка МВФ). Отже, можна зробити принаймні два очевидні висновки.

Перший: не варто шукати єдиного пропорційного рівня податкового навантаження, для кожної країни це інструмент внутрішнього користування, якість якого залежить від рівня соціально-економічного розвитку і фінансової політики. У Бельгії чи Франції ставки податків значно вищі за наші, бо вони прагнуть захистити свою промисловість від економічного спаду на європейському континенті. Взагалі країни з таким високим рівнем добробуту, як у Швеції, можуть собі дозволити і адекватний рівень податкового навантаження. Другий: для проведення в життя до такої міри радикальних змін у податковій сфері, потрібна політична воля , цілеспрямована політика з подолання бідності через створення робочих місць, міцні бюджетні тили.

Якщо доходи в тіні, то надходження — не світять

Усе, зрештою, залежить від статків європейців і українців. Скажу точніше: від створення умов, які сприяють громадянам заробляти більше для своїх сімей, сплачуючи оптимальні ставки податків. Які ставки податків вважати оптимальними економісти і науковці сперечаються десятиліттями, але, повторюсь, універсального рецепту не існує. Мені особисто імпонує застереження американського економіста А. Лаффера про застосування граничної ставки вилучень до бюджету. Не тому, що це 30 відсотків, а тому що вказується межа, за якою постає загроза заощадженням населення, інвестиціям, що, зрештою, тягне за собою невиправданий перерозподіл загального національного продукту.

Я згадав про це, бо в неоптимальному оподаткуванні ризиків більше, ніж доволі, головний — втеча бізнесу у тінь. Так, 2011 стрімко зросло податкове навантаження на бізнес. Це обумовлювали різними причинами, але вочевидь головно через різке зростання тіньового сектору економіки. Задовго до того Міністерство фінансів заявляло, що в «тіні» перебуває близько третини економіки, експерти наполягали на 70—80 відсотках і були ближчі до істини. А бізнес у тіні — то Пенсійний фонд з дефіцитом, підприємства — зі збитками, бюджет без доходів, країна — з бідними. На той час за межею бідності перебувало близько 14 мільйонів чоловік, з них 11,5 мільйона — пенсіонери (дані Держстату). Коли доходи в тіні, бюджетові не бачити податкових надходжень.

Сплачувати заробітні плати по-білому роботодавцям було невигідно через надмірний податковий тиск на працю: загальне податкове навантаження сягало 34 відсотків, а середнє значення ПДФО поступалося лише ПДВ. Податок з доходів громадян не виконував свої прямі функції — не формував адекватні доходи; не стимулював адекватно зростання продуктивності праці; не сприяв вирівнюванню нерівності між багатими і бідними платниками податків.

Мало того, фактично надходження від ПДФО забезпечували місцеві органи самоврядування, які одержували у своє розпорядження мізерну частку загальнодержавного «пирога». Навіть з долученням міжбюджетних трансфертів, місцевим органам влади не вистачало коштів на фінансування найнеобхідніших витрат. Цього року ситуація повторилася.

Податковий кодекс, переважна частина якого набрала чинності 2011 року, мав змінити ситуацію на краще, однак штовхнув економіку ще далі у тінь. Згадайте, саме тоді на ринку нафтопродуктів розлилося десятки тисяч тонн контрабандного бензину від «Лівели», саме тоді кожен другий коментар експертів скріплювало словосполучення «корупційний податок».

Паралелі пригнічують

По суті, на ринку праці ми залишили граблі, на які ризикуємо наступити знову. Податковій системі взагалі, і прибутковим податкам зокрема, бракує системного підходу: рівномірного поєднання фіскальних та регулюючих функцій, принципів нейтральності, паритетності, пропорційності у прийнятті рішень, які стосуються об’єктів оподаткування, адміністрування та податкових пільг. Як на мене, то податкова пільга має право на снування лише в умовах економічної кризи, на короткий термін і під суворим бухгалтерським контролем.

За оцінками експертів, тіньовими операціями зараз послуговується до 75 відсотків представників малого та середнього бізнесу, мало не кожне друге підприємство прагне оптимізувати податкове навантаження. Борги у заробітній платі не зменшуються, рівень безробіття також. Але відмінності між нинішнім і позаминулим роком — це найвагоміший аргумент за невідкладне зниження податкового навантаження. Бо втомившись говорити про корупційний податок, судячи з соціальних опитувань, громадяни вже готові протестувати проти корупції на вулиці. Тому я впевнений, що до податкової лібералізації прибуткових податків ми повернемося вже восени.

Іншого виходу немає.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

Компетентно

Владислав Богуслаєв, почесний президент машинобудівного концерну «Мотор Січ»:

«Замість того, щоб повертати ПДВ, планують роздавати векселі, проте податок з обороту стягуватимуть регулярно. Зниження ставки ПДВ нічого не дає, оскільки держава все одно його не компенсує».

Експертна оцінка

За оцінкою PrіcewaterhouseCoopers, станом на 2013 рік, рівень податкового навантаження на підприємство в Україні становить 55 відсотків від ВВП, що значно перевищує середній регіональний показник. З них 43 відсотки — податок на заробітну плату і соціальні відрахування.