Не «Петрівка, 38», але теж на слуху! Вулиця з такою символічною назвою «червоною ниткою» проходить через усю Врадіївку. А в самому центрі селища, на площі навпроти райунівермагу, розташовується практично весь тутешній «силовий комплекс»: прокуратура, міліція, ДАІ. Епіцентр недавніх подій має адресу — вул. Героїв Врадіївщини, 122.
Це був не штурм
— Я закінчив військове училище й чітко знаю, що таке штурм — і в теорії, і на практиці. Ось дивіться самі.
Ми знову й знову уважно переглядаємо кадри тієї вже історичної ночі на площі перед райвідділком. Валентин — колишній офіцер, він аналізує «врадіївську ніч» зі своєї, професійної точки зору. І відео про це в нього ціла добірка: тоді ще мало журналістів доїхало із професійними камерами, усе більше знімали самі врадіївці, на мобілки, зате з найрізноманітніших ракурсів. І багато чого чудово видно на цих випадкових кадрах.
Чітко видно, наприклад, підбурювачів у тісному людському кільці. Місцеві кажуть: це або бандити, або міліцейські «стукачі» — причому, одне другого не виключає. Кілька людей вочевидь підігрівали тих, що зібралися. Кілька — і їх досить багато — навпаки, намагалися напоумити гарячі голови, зупинити, не дати увірватися до райвідділку, де в цей час ховався Д. і били двох хлопців, випадково вихоплених з юрби.
Зупинили. Адже лише один крок на територію міліції — і в тієї з’явилося б законне право захищатися «по-дорослому». На той момент у Врадієвку вже були стягнуті значні сили «Беркута». Врадіївка Лідія розповідає, що поруч, на території сільгосптехніки, з вечора стояли два автобуси із приїжджими «беркутятами»:
— Вони не пускали наших дівчат корів подоїти. Так і залишилися корови до ранку недоєні.
Бійці «Беркута» були й у дворі райвідділку, чекали команди атакувати. Отоді б уже справді пролилася кров. Кому потрібна була бійня у Врадіївці? А те, що її планували, в селищі ніхто не сумнівається. Провокації почалися ще раніше, біля будівлі суду, а вже на площі перед райвідділком їх було більш, ніж достатньо.
Хто приніс на площу пляшки із запальною сумішшю? Люди не планували воювати, і коли вже зовсім допекло, почали шпурляти у вікна, двері, ворота те, що потрапляло під руки: каміння, яйця... Але ж хтось спеціально зробив «коктейль Молотова» — готувався...
Багато запитань, але врадіївці хочуть розібратися в них самі. Не те, щоб вони не вірили у торжество закону й справедливості. Триває слідство, буде відкритий суд — і це правильно. Але й самим розслаблятися ніяк не можна. До речі, у документальних кадрах «врадіївської ночі» не видно п’яних, і очевидці в один голос говорять: не було п’яних на площі. І політиків не було — це вони потім уже понаїхали...
До речі, ще деталь. Після багатолюдного «штурму» уціліли клумби перед райвідділком, їх не витоптали, там і нині буйно цвітуть петунії.
За що його так?
Багато запитань. Але найзагадковіше для мене і, мабуть, для всіх: чому так вигороджували Д.? Із самого початку й, у принципі, дотепер. Хто він такий, щоб солідні дядьки, при великих чинах і погонах, готові були заради нього ризикувати не тільки кар’єрою, а й навіть самою свободою? Та хоч би чий він був хрещеник, кум, сват, брат — не варте воно того. Кажете, вони захищають не Д., а систему? Можливо, але інстинкт самозбереження однаково мав би бути сильнішим... Але ж якби його затримали відразу, разом із двома спільниками, не було б у Врадіївці бунту. Чому його тоді не затримали?
«Нахабний, підлий, розумово недорозвинений»... — так в один голос характеризують Д. всі, хто знає його з дитинства. І це — тільки найм’якші визначення. Однокласники згадують, як силою й погрозами Д.-підліток «вибивав» із учителів позитивні оцінки. Як, кажуть, на іспиті з історії, щоб витягнути його хоча б на «трієчку», запитали: «Назви столицю України», — і Д. назвав: «Миколаїв»...
Усі дуже здивувалися, коли він вступив до школи міліції і навіть якось її закінчив. Потім, уже коли служив у райвідділку, не дивувалися й воліли не зв’язуватися. Розповідають, що Д. почувався абсолютно безкарним, мало не хазяїном селища.
А ті, кому «не пощастило» зіштовхнутися з ним «по службі», згадують просто страшні речі: як бив і катував з насолодою садиста, як вибивав зізнання.
Не тільки гучну справу Ірини К. пов’язують у Врадіївці з іменем Д., а й два попередні, дуже схожі за почерком зґвалтування й убивства дівчат. Недарма всі три злочини об’єднані нині в одне провадження, і, сподіватимемося, слідство і суд назвуть і покарають справжніх злочинців.
За моїми відомостями, спочатку цілий штат «піарників» обласного УВС працював на те, щоб придумати складну версію: в Ірини К., мовляв, був мотив, щоб обмовити Д. Версія тоді не склалася. Але спроби обілити колишнього капітана тривають досі.
Місцеві жителі занепокоєні: за їх словами, у селищі підшукують «двійника» Д., щоб звалити провину на нього. Одна з них, Наталя, розповідає, що днями якісь правоохоронці, котрі відрекомендувалися співробітниками СБУ, прийшли з обшуком до Олександра — племінника її подруги. Шукали, нібито, вкрадені у потерпілої речі: золотий ланцюжок і т. д. Але в жіночі речі й прикраси навіть не заглядали — рилися тільки в речах Олександра, оглядали автомобіль. Зажадали і забрали шорти, в яких він був «того дня», чохол від керма, рушник із засохлою крапелькою крові — Сашко подряпав руку, коли ремонтував машину.
Спочатку пояснювали свій прихід тим, що Олександр, нібито, дружить із підозрюваним Р. — вони, до речі, ледь знайомі, — але йдучи, кинули дивну фразу: а ти, мовляв, як думав, що тільки менти за все відповідатимуть? Хлопець тепер боїться, щоб речі його куди-небудь не підкинули. Двійник — не двійник, але Д. він зовні справді нагадує...
Тоді постає природне запитання: а що це за люди, які нібито відрекомендувалися співробітниками спецслужби?
Чому ж Д. донині переконаний у тому, що він не тільки вийде на волю, а й повернеться працювати в міліцію, і все в нього буде як і раніше? Ось запитання, на яке я поки що не знаю відповіді. Зате знаю однозначно: як і раніше, у Врадіївці вже нічого не буде. Мешканці селища цього не допустять.
За новими дверима
Райвідділок міліції після екстреного ремонту як новенький. Тут замінили двері й вікна, полагодили ворота. Міліція працює, і роботи в неї багато.
— Ми несемо службу у звичному режимі, але з посиленою увагою, — так визначає обстановку тимчасово виконуючий обов’язки начальника Врадіївського РВВС підполковник міліції Валерій Коба (на знімку).
Не можна сказати, що тут, після тієї пам’ятної ночі, поменшало правопорушень. Як були, так і залишилися звичні для сільської місцевості п’яні бійки, молодіжні розборки, дрібні крадіжки. Але роботи реально дуже багато — побувавши на прийомі у керівництва МВС, врадіївці залишили близько сотні заяв за старими і новими справами, кожна з яких вимагає об’єктивного розгляду.
— Наше головне завдання нині, — вважає Валерій Коба, — відновити довіру до міліції.
Завдання не з легких. І не тільки тому, що довіра до міліції у врадіївців неабияк похитнулася. Працювати правоохоронцям сьогодні доводиться напружено, але в сильно скороченому складі.
Так, ніхто із врадіївців у цей непростий момент не прийшов і не сказав: я хочу допомогти міліції, я хочу тут працювати. Це цілком можна зрозуміти. Але й ненависті до міліції в цілому ніхто із тих, з ким я розмовляла, не висловлював. Немає протистояння, про яке так багато пишуть засоби масової інформації. Є сильне бажання, щоб усе таємне стало явним, і тоді можна буде спокійно жити далі. Бажання, я сподіваюся, обопільне — як у всіх «цивільних» врадіївців, так і в міліції.
ДО РЕЧІ
Як написала газета «Сегодня», представниця прес-служби СБУ Лада Сафонова на запит видання відповіла: «Ми не проводили розслідування у цій справі, ми не задіяні й це не наша компетенція. У Миколаївському УСБУ кореспондентові газети «Сегодня» сказали те саме.
