Життєдіяльність країни в умовах нового Кримінального процесуального кодексу України дає можливість і зобов’язує зробити певні науково-практичні висновки.

Загалом закон працює понад два роки. За цей час визначено низку норм, які потрібні для адаптації його до правової системи розробки та внесення певних змін і доповнень.

Правоохоронці та суди розробляють і запроваджують не досить ефективні організаційно-практичні заходи, спрямовані на забезпечення цього закону. Для пояснення вузьковідомчих недопрацювань і нездатності перебудувати правозастосовчу та виконавську практику дедалі частіше вживається риторика про необхідність проведення реформ, внесення змін до Основного Закону держави, матеріального та процесуального законодавства. Водночас залишається поза увагою обов’язок практичних юристів безумовно виконувати закон.

Безперечно, всьому можна знайти пояснення, але наявні проблеми вимагають глибокого та ґрунтовного наукового вивчення. Для цього є можливості і в системі Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, прокуратури, суду, і в інших органах, які працюють із кримінальним і кримінальним процесуальним законодавством.

Ось один із промовистих прикладів недопрацювання керівників органів правоохоронної системи.

Лише цього року суди майже у 300 випадках змушували слідчих органів внутрішніх справ реєструвати заяви громадян про злочини та розпочинати по них слідство, а прокурорами зареєстровано 8 тисяч злочинів, прихованих органами внутрішніх справ.

Хіба це можна назвати виконанням зрозумілого і доступно визначеного законодавцем порядку обліку кримінальних проявів, який запроваджено новим КПК. Закон вимагає: «Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення... зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати досудове розслідування».

Тобто за два минулі роки керівники право-охоронних органів та прокурори не домоглися, щоб ця фундаментальна норма закону виконувалася.

Можливо, про це варто було б розмірковувати заступнику міністра внутрішніх справ України В. Сакалу у своїй статті «Порядок проведення досудового розслідування потребує негайних змін», надрукованій 5 грудня 2014 року в газеті «Голос України».

Він вважає, що статус прокурора у кримінальному процесуальному законі виходить за межі встановленого в його свідомості порядку нагляду за додержанням законності на досудовому слідстві, та зазначає що за умови розширення повноважень слідчих та керівників слідчих підрозділів МВС України підвищиться якість слідства та зменшиться навантаження на них.

Тим самим робиться спроба, що межує з правовим нігілізмом, дискредитувати прокурора, забуваючи, що Кримінальним процесуальним кодексом України прокурор визначений як сторона обвинувачення.

Засмучує, що керівництво МВС України сприймає його як «керівника органу досудового розслідування з дуже широкими та не властивими прокуратурі повноваженнями».

Таке враження, що автора статті до її написання спонукали «ревнощі» до обсягу владних повноважень, а не проблеми боротьби зі злочинністю та утвердження правопорядку в державі.

На нашу думку, висловлювання керівників такого рівня про негативне ставлення до чинних законів перш за все свідчать про стійке небажання їх виконувати.

Декілька аргументів на підтвердження цієї думки.

Упродовж 2014 року спостерігається зниження загальної злочинності в державі. Якщо у І півріччі щомісяця реєструвалося в середньому понад 100 тисяч проваджень, то за листопад зареєстровано вже 88 тисяч.

Таке становище при-звело до зменшення навантаження на слідчі підрозділи.

Цьогоріч суттєво зменшилась загальна злочинність, а отже, і кількість прийнятих до провадження справ. Зокрема, злочинів зареєстровано на 27 відсотків менше, відповідно і кримінальних проваджень розслідувалося на 11 відсотків менше.

Водночас ще у 2012 році було значно збільшено слідчий апарат органів внутрішніх справ.

Здається, створено максимально сприятливі умови для підвищення продуктивності слідчих (збільшення кількості закінчених проваджень і зменшення їх залишку).

Проте статистичні дані свідчать про протилежне.

Упродовж року зменшується як кількість закінчених проваджень (із понад 80 тисяч у першому півріччі до 70 тисяч у листопаді), так і кількість спрямованих до суду обвинувальних актів (понад 11 тисяч у першому півріччі та менш як 10 тисяч у листопаді).

Порівняно з минулим роком кількість закінчених проваджень зменшилася на чверть, а спрямованих до суду обвинувальних актів — на 16 відсотків. Залишок проваджень збільшився на третину.

Зниження продуктивності при зменшенні кількості проваджень та збільшенні штату дає всі підстави констатувати відсутність дієвого впливу керівництва слідчих підрозділів усіх рівнів на роботу слідчих органів внутрішніх справ.

Якщо така організація роботи пояснюється безконтрольністю керівництва МВС України — це просто дискредитує закон. Звідси і намагання створити штучні умови для прийняття вузькокорпоративних законодавчих змін, які пропонує автор статті.

Така позиція є не тільки не державницькою, але й межує з протиправною, оскільки створює підґрунтя для почуття безкарності та зростання найбільш небезпечних проявів злочинності.

Насамкінець хотів би привернути увагу керівництва Міністерства внутрішніх справ України до значного збільшення кількості особливо тяжких правопорушень, серед них у 2,4 разу — умисних вбивств, на третину — розбоїв, зростання рецидивної та групової злочинності.

Отже, роботи — непочатий край і є про що розмірковувати, а головне — докладати максимум зусиль для наведення ладу у своїй державі.

Володимир ГУЗИР, перший заступник начальника Головного управління Генеральної прокуратури України.