Україна вшанувала 17-ту річницю Конституції. Для молодої держави Основний Закон, прийнятий Верховною Радою України 28 червня 1996 року, став символом консолідації українського народу в розбудові країни як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної та правової. Таке ставлення до Конституції відповідає загальносвітовим тенденціям утвердження конституцій як найбільш шанованих і важливих правових цінностей сучасності. Адже лише держава, що має досконалу демократичну конституцію отримує стабільність розвитку своєї внутрішньої політики і визнання на міжнародній арені.

Загальне національне свято

На сьогодні у світі діє понад 170 конституцій. Більшість із них ознаменували успіхи державного будівництва та правотворення, здобутки в розвитку доктрини конституціоналізму, а в низці країн унормували перемоги в революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно для більш як 40 зарубіжних держав день прийняття конституції став одним із найбільш важливих загальнонаціональних свят.

День конституції є загальнонаціональним святом для датчан, норвежців, поляків, словаків, японців та ін. У США це свято було офіційно визнано лише 10 років тому, хоча американці відзначають цей день упродовж понад півстоліття.

Утверджуються відповідні традиції святкування дня Конституції і в Україні. Так, декілька років поспіль Президент України у супроводі Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, інших державних діячів і політиків, а також діячів науки і культури врочисто покладає квіти до пам’ятників фундаторів ідей української державності Тарасу Шевченку та Михайлу Грушевському в Києві.

До того ж святкування Дня Конституції України, за ініціативи вищого керівництва держави, набуває дедалі масовішого й водночас просвітницького характеру. Так, пунктом першим Указу Президента від 26 лютого 2013 року №93 Кабінету Міністрів України було доручено забезпечити реалізацію заходів з відзначення 17-ї річниці Конституції України, а саме: проведення в містах Києві та Севастополі, обласних центрах, інших населених пунктах урочистих заходів за участю представників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, громадськості, діячів науки і культури; покладання квітів до пам’ятників видатним діячам українського державотворення в усіх населених пунктах; проведення за участю Конституційної Асамблеї науково-практичних конференцій, присвячених історії вітчизняного конституційного права та напрямів удосконалення Основного Закону; здійснення в закладах культури, військових частинах, закладах для дітей та молоді інформаційно-просвітницьких заходів (лекцій, круглих столів, демонстрацій фільмів, виставок фото- та архівних документів тощо), спрямованих на роз’яснення значення норм Конституції у становленні демократичної держави, на формування правової культури тощо.

У ці дні політики, державні діячі, науковці та експерти традиційно звертаються до питань теорії та історії Основного Закону, а іще більше до проблем його реалізації та модернізації в непростих умовах сьогодення. При цьому за останній рік дискусії про минуле, сучасне і майбутнє нашої Конституції набули нового змістовного звучання в контексті роботи Конституційної Асамблеї. Це підтверджує і зміст проекту Концепції внесення змін до Основного Закону, прийнятого за основу на пленарному засіданні Конституційної Асамблеї, яке відбулося 21 червня 2013 року.

Спиратися на історію

Водночас удосконалення Конституції України, попри нагальність цього процесу для вітчизняного державотворення та правотворення, повинно мати системний характер, спиратися на історію становлення та розвитку конституцій і конституціоналізму на українських землях, на кращі взірці конституційної реформи в зарубіжних країнах, насамперед у державах—учасницях ЄС, та рівною мірою у пострадянських і постсоціалістичних країнах Європи, на усвідомлення конституції як універсальної цивілізаційної цінності, що утверджує права і свободи людини, демократію та верховенство права. До того ж Конституція України має стати визначальним складником національної ідеї, відтвореної у відповідній державницькій ідеології, правовій культурі та правовому вихованні. Саме Основний Закон, на наше переконання, має подолати поширений у суспільстві правовий нігілізм, сформувати цінності, що спроможні об’єднати український народ у непростих сучасних політико-правових і соціально-економічних реаліях.

Зовні такі цінності можуть проявлятися в різних формах. Проте вони завжди матимуть ознаки національного ідеалу, але головне, щоб вони були не лише зрозумілі, об’єднувальні, сприйнятні, внутрішньо та зовнішньо об’єктивовані, а й щоб мали практичну реалізацію передусім у діях органів публічної влади щодо побудови громадянського суспільства насамперед. Українські національні цінності повинні ґрунтуватися на всіх притаманних суспільству соціально-політичних чинниках, котрі безпосередньо чи опосередковано впливають на свідомість як окремих громадян, так і нації загалом. Вони покликані сприяти оновленню країни, зміцненню нації та забезпеченню добробуту громадян.

Беззаперечним є й те, що модернізація Основного Закону не може переслідувати інтереси та цілі окремих політичних та інших соціальних груп, бути «правилами гри» для одного чи декількох лідерів громадської думки. Адже Конституція України, як і конституції та конституційні акти інших держав, встановлює основи конституційного ладу, визначає мету та завдання розвитку держави і громадянського суспільства, внормовує правила, форми і межі їх взаємодії, утверджує правові механізми діяльності відомої тріади «людина—суспільство—держава», створює належні умови для розвитку України як європейської держави.

Шістнадцятий президент США А. Лінкольн під час свого виступу в Інституті Купера 27 лютого 1860 року запально виголосив, що системою правління, за якою живуть американці, є Конституція Сполучених Штатів Америки. Переконаний, що той день, коли такі слова про Конституцію України будуть щиро говорити не лише політики і державні діячі, а й пересічні громадяни, стане днем її тріумфу, гордістю українського народу.

Звісно, переважна більшість пересічних громадян переймаються питанням, що ж являє собою Конституція України, у чому полягають її визначальні ознаки, якими є пріоритетні шляхи і напрями її реалізації? Як відомо, категорія «Конституція України» є досить поширеною не лише в науці конституційного права, й у повсякденному вжитку. При цьому вона виникла задовго до зародження самого конституціоналізму та конституційного права.

Вважається, що латинське слово «cons-tіtutіo» спочатку вживалося в заголовку офіційних документів Стародавнього Риму часів Принципату та Домінату: «Rem Publіcum Constіtuere...» — «Римський народ встановлює...». Пізніше дієслово «встановлює» трансформується в іменник «устрій, лад», що й дав початок численним стародавнім «конституціям» («конституції Юстиніана», «Конституція Афін», або «Афінська Політія»). За критичних умов у Римській республіці право видавати установчі акти, що змінювали суспільний і державний лад, надавалося диктаторам, яких іще називали «конституцієдавцями». Теперішнього значення термін «конституція» почав набувати лише в XVІІ столітті, що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великій Британії, Франції, Бельгії та інших тогочасних країнах Європи та Америці.

«Суспільний договір»

Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди таких мислителів XVІ—XІX століть, як Вільям Блекстоун, Гуго Гроцій, Абат Дайсі, Вільгельм Лейбніц, Шарль-Луї Монтеск’є, Джон Локк, Томас Пейн, Самуель Пуфендорф, Жан-Жак Руссо та ін. Власне, і сам термін «конституція» був відроджений Шарлем-Луї Монтеск’є у главі «Про конституцію Англії» його відомої роботи «Про дух законів» (1748 р.), а пізніше сприйнятий Жаном-Жаком Руссо і використаний ним у роботі «Проект конституції для Корсики» (1778 р.). Ще раніше Жан-Жак Руссо у своїй відомій роботі «Про суспільний договір» (1762 р.) ототожнив конституцію з основним законом. Здобутки названих та інших мислителів знайшли своє відображення в перших конституціях — Конституції США 1787 року, Конституції Польщі 1791 року, Конституції Франції 1791 року та інших тогочасних конституціях і конституційних актах.

Слід мати на увазі й те, що вітчизняна теорія та практика творення конституцій є однією з найдавніших в Європі. Зокрема, це Конституція Пилипа Орлика 1710 року — «Пункти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня п’ятого дня у Бендерах», або ж «Бендерські конституції 1710 року». Цей документ був укладений понад 300 літ тому вихованцем Києво-Могилянської академії Пилипом Орликом і козацькою старшиною у вигнанні. У його підготовці також брали участь відомі представники тогочасних військових кіл і духовенства Андрій Войнаровський, Григорій Герцик, Кость Гордієнко та ін.

Конституція гетьмана Пилипа Орлика 1710 року, на думку багатьох сучасних правознавців, так і не була втілена на практиці, оскільки в державі, формально утвореній за Прутським (1711 р.) та турецько-українським (1711—1712 рр.) договорами й яка проіснувала до 1714 року, присутність козацтва була фрагментарною й лише у формі військових експедицій. Інші українські дослідники переконані, що цей важливий політико-правовий документ був чинною Конституцією Правобережної України в 1711—1714 роках.

Свідомо уникаючи дискусій про дієвість Конституції Пилипа Орлика 1710 року, відзначимо, що вплив конституційних ідей та ідеалів, закладених у ній, був надзвичайно важливий для розвитку не лише української, а й усієї європейської конституційно-правової думки. До того ж, 

як писав Ілько Борщак у роботі «Великий мазепинець Григор Орлик» (Нью-Йорк, 1972), завдяки Вольтеру, що отримав від Пилипа Орлика через його сина Григора матеріали про роль українців на чолі з гетьманом Іваном Мазепою у війні Росії та Швеції, а також про «Вольності Війська Запорозького» 1710 року, вся Європа дізналася про те, що «Україна завжди прагнула свободи».

Подальший розвиток конституцій і практики їх реалізації наповнював їх новими політико-правовими сенсами і властивостями. На початку XX століття в Європі набуло популярності визначення конституції Георга Еллінека, який вважав, що конституція є сукупністю правоположень, що визначають вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлення функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також принципові положення індивіду щодо державної влади. Хоча вже Веймарська конституція 1919 року утвердила, поряд з ідеями народного суверенітету, республіканства, парламентської демократії та федералізму, такі важливі конституційні цінності, як конституційний статус суспільства та особи. У подальшому названі цінності отримали своє поширення в більшості конституцій Європи.

Сучасні вітчизняні правники по-різному визначають поняття конституції. Так, крилатим став вислів одного з фундаторів конституціоналізму, першого Голови Конституційного Суду України Л. Юзькова про те, що над Конститу-цією — лише Бог.

Система актів

Автор першого в Україні посібника з конституційного права України В. Мелащенко писав, що конституція — це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади та місцевого само-врядування, механізм їх здійснення, закріплюють права й свободи людини і громадянина. Інший відомий правознавець Ю. Тодика пропонував розуміти під Конституцією України єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу людини, територіальний устрій держави. В. Шаповал слушно стверджує, що 

конституція — це насамперед система обмежень державної влади у вигляді встановлених в основному законі прав і свобод індивіда, а також гарантій реалізації цих прав і свобод. 

Існує й безліч інших, нерідко і доволі оригінальних, визначень Конституції України.

Узагальнюючи найбільш поширені погляди учених-конституціоналістів, можна стверджувати, що Конституція України — це єдиний наділений найвищою юридичною силою правовий акт, через який український народ і держава реалізують свою установчу владу й визначають засади правового статусу людини, насамперед її права та свободи, а також правові основи організації та здійснення публічної влади в Україні, загальні принципи взаємодії держави і громадянського суспільства. Тобто Конституція України є Основним Законом для людини, суспільства та держави в Україні.

Сутність, зміст та інші правові властивості Конституції України розкриваються в її ознаках. Так, за своєю сутністю Конституція є правовим втіленням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного права на самовизначення, втіленням історичних традицій вітчизняного державотворення і правотворення. Водночас Конституція України є й результатом реалізації державного суверенітету, який втілює повновладдя Української держави у сфері владних повноважень. Так, нині чинна Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року Верховною Радою України від імені українського народу. Зазначене свідчить, що Основний Закон є втіленням консолідованої політичної волі українського народу та Української держави.

До того ж за своєю сутністю Конституція України є втіленням найбільш прогресивних ідей українського та зарубіжного конституціоналізму, а також прагнень нашої країни до євроінтеграції, інсталяції в чинне законодавство міжнародних стандартів у сфері прав і свобод людини, утвердження демократії та верховенства права.

За своїм змістом Конституція України є універсальним правовим інструментарієм, за допомогою якого народ і держава встановлюють та регулюють найважливіші суспільні відносини у всіх сферах суспільного та державного ладу України. Насамперед ідеться про конституційно-правове регулювання основ конституційного ладу, правового статусу людини і громадянина, засад здійснення безпосереднього народовладдя, принципів організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого само-

врядування, а також правового захисту Конституції України. Водночас предмет правового регулювання Конституції України, охоплюючи широке коло суспільних відносин, позбавлений абстрактності. І хоча норми Основного Закону мають відомий вплив на предмет правового регулювання інших галузей права, їх цілеспрямований вплив припадає саме на унормування конституційних правовідносин.

За своєю юридичною силою Конституція України є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел права України. Норми Основного Закону, навіть ті із них, які складаються лише із диспозиції (норми-принципи, норми-завдання, норми-дефініції), мають імперативний характер. Невиконання чи неналежне виконання цих норм тягне за собою юридичну, в тому числі й конституційно-правову відповідальність. Спеціальний правовий захист Основного Закону здійснюється в нашій країні Конституційним Судом України.

Легітимізація

Також відзначимо, що конституції мають особливий порядок легітимізації — спосіб і форма їх прийняття та модернізації не повинні викликати жодних сумнівів. Світовій практиці відомо багато способів затвердження конституцій і внесення до них змін — шляхом прийняття установчими зібраннями чи конституантами (Бельгія, Італія, Латвія, Норвегія, Португалія), октроюванням (Канада, Кувейт, Саудівська Аравія), парламентом (Австрія, Грузія, Данія, Ісландія, Македонія, Словаччина, Фінляндія, Чехія, Швеція), референдумом (Азербайджан, Андорра, Білорусь, Вірменія, Ірландія, Естонія, Литва, Росія, Франція, Швейцарія) тощо. Але в кожному окремо взятому випадку успіх легітимізації конституцій визначається очікуваннями їх у суспільстві. Навіть конституції ФРН і Японії, прийняті після Другої світової війни за активної участі окупаційних військ і антифашистської та антимілітаристської інтелігенції цих країн, виявились очікуваними німецьким і японським народами, що й засвідчує їх ефективну дієвість упродовж понад півстоліття.

Конституція України також має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, унормований у Розділі XІІІ «Внесення змін до Конституції України», що є важливою нормативно-правовою гарантією її чинності. Дещо довільне тлумачення відповідних юридичних процедур у грудні 2004 року мало неоднозначні правові наслідки для національного державотворення та правотворення в 2005—2010 роках. Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року №20-рп у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України, пункти 2 і 3 мотивувальної частини якого встановлюють, що Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 

8 грудня 2004 року є неконституційним і втратив чинність з дня прийняття цього Рішення, а на органи державної влади покладено обов’язок щодо його невідкладного виконання стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом «Про внесення змін до Конституції України» №2222 від 8 грудня 2004 року.

Легітимна процедура внесення змін до Основного Закону унеможливлює його миттєві, експресивні зміни. Відповідно до розділу XІІІ Конституції України, цей порядок є диференційованим залежно від важливості розділів Конституції, які підлягають змінам, і має здійснюватися поступово — протягом кількох сесій парламенту або за участі як парламенту, так і народу — шляхом проведення всеукраїнського референдуму (розділи І, ІІІ, XІІІ Конституції України).

Генезис конституціоналізму доводить, що будь-які, навіть найдосконаліші конституції, приречені на своє вдосконалення та оновлення. 

Не є винятком із цього правила й Конституція України. Історія розроблення, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін має наступну найбільш узагальнену періодизацію: перший період (1991—1996 рр.) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції та прийняттям Конституції України 1996 року; другий період (1996—2004 рр.) став періодом реалізації Конституції України 1996 року; третій період (2004—2010 рр.) позначився процесом внесення змін і доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007—2010 років і пошуком легітимних шляхів удосконалення розбалансованого Основного Закону; четвертий період (2010 рік — донині) ознаменувався визнанням 30 вересня 2010 року Конституційним Судом України неконституційним Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року та поверненням чинності Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, а також започаткуванням роботи Конституційної Асамблеї в 2012 році та напрацюванням нею змін до Конституції України. Кожному із зазначених періодів історії Конституції України 1996 року властиві особливості та специфіка. Зупинимося на останньому періоді, пов’язаному з модернізацією Конституції України.

Як відомо, з метою на-працювання пропозицій щодо змін до Конституції України на основі узагальнення практики реалізації Основного Закону України, з урахуванням досягнень та тенденцій розвитку сучасного конституціоналізму, забезпечення залучення в установленому порядку до такої роботи провідних учених, представників громадянського суспільства і різних політичних сил, міжнародних експертів Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія), експертів інших міжнародних установ та організацій Президент України видав 17 травня 2012 року Указ №328 «Про Конституційну Асамблею», яким визначив завдання Конституційної Асамблеї, Положення про Конституційну Асамблею та її персональний склад.

Відповідно до змісту цього указу, Конституційна Асамблея стала спеціальним допоміжним органом при Президентові України, утвореним з метою підготовки законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України. Її завданнями є: узагальнення практики реалізації Конституції України, пропозицій і рекомендацій щодо її вдосконалення з урахуванням досягнень і тенденцій сучасного конституціоналізму; підготовка та схвалення Концепції внесення змін до Конституції України, подання її Президентові України; підготовка на основі Концепції внесення змін до Конституції України законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України та попереднє його (їх) схвалення; організація громадського, а також фахового, в тому числі за участю міжнародних експертів, зокрема експертів Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія), обговорення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України; доопрацювання за результатами громадського і фахового обговорення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України; схвалення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України та подання Президентові України для внесення на розгляд Верховної Ради України відповідно до розділу XІІІ Конституції України.

Упродовж року своєї роботи Конституційна Асамблея напрацювала Концепцію внесення змін до Конституції України, винесену 21 червня поточного року на четверте пленарне засідання асамблеї. На основі напрацювань комісій з питань конституційного ладу та порядку прийняття і введення в дію змін до Конституції України; з питань прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; з питань здійснення народовладдя; з питань організації державної влади; з питань правосуддя; з питань правоохоронної діяльності та з питань адміністративно-територіального устрою і місцевого самоврядування, узагальнених Бюро Конституційної Асамблеї, на розгляд було винесено текст концепції модернізації Основного Закону в складі загальнометодологічних підходів до формування цієї концепції та, власне, пропозицій щодо оновлення преамбули і розділів Конституції України. До окремих із них хотілося б привернути увагу.

Насамперед слід погодитися з положеннями Концепції про те, що 

оновлений Основний Закон України має грунтуватися на положеннях чинної Конституції України, розвивати і конкретизувати їх. 

Сама ж Концепція має враховувати передусім досвід реалізації чинної Конституції України, а також впроваджувати кращі сучасні досягнення європейського конституційного доробку.

Закономірним є й положення Концепції про те, що внормуванню підлягають засади європейських інтеграційних прагнень Української держави. Реформована Конституція України має відповідати загальновизнаним міжнародним стандартам, принципам та вимогам міжнародно-правових документів у сфері прав людини, а також максимально враховувати рекомендації і висновки Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія), Парламентської Асамблеї Ради Європи, досягнення і тенденції сучасного конституціоналізму.

Автори Концепції зійшлися на думці про необхідність збереження чинної преамбули Конституції України. Водночас очевидною постала й необхідність доповнити перелік політико-правових орієнтирів, визначених у ній, положеннями, пов’язаними зі зміцненням соборності та єдності України й констатацією Української держави як частини світової та європейської спільноти, із прагненням розвивати екологічну державу, громадянське суспільство.

Щодо Розділу І «Загальні засади» Конституції України, Концепція передбачає його конкретизацію та систематизацію. Так, назву цього розділу пропонується викласти у редакції «Засади конституційного ладу», а логіка його нормативного викладу передбачається така: а) загальне визначення України як держави (незалежність, суверенітет, держава унітарна, територіально цілісна, демократична, правова, соціальна, державна символіка); б) базові цінності, на які орієнтується конституційний лад України (цілі та головний обов’язок держави); в) доктринальні положення засад конституційного ладу за структурою стосунків «людина—суспільство—держава» (народовладдя, республіка, громадянство, засади організації публічної влади і правової системи); г) інституційні положення засад конституційного ладу (політичні, економічні, соціальні, екологічні, національно-культурні, гуманітарні); д) інституційні положення щодо гарантій цілісності та захисту конституційного ладу України (оборона, національна і державна безпека, стабільність і захист Конституції України).

У Розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» необхідно забезпечити зниження рівня абстрактності, декларативності у відповідних конституційних формулюваннях, замінити політико-декларативний виклад деяких статей максимально можливим нормативно-правовим. Концепція також загострює увагу на необхідності знайти можливість для повнішого відображення колективних прав людей, тобто прав певних соціальних груп, зокрема, національних меншин, дітей, людей з обмеженими можливостями, іноземців та осіб без громадянства.

Водночас при закріпленні всіх прав і свобод (особливо економічних, соціальних, культурних) Концепція вважає за необхідне схарактеризувати позитивні обов’язки держави щодо забезпечення кожного з них. Окрім того, у розділах ІІІ—XV чинної Конституції України потрібно визначити більш конкретно функціональні обов’язки державних органів (включно й Президента України) та органів місцевого самоврядування стосовно забезпечення та захисту прав і свобод, а також можливість притягнення посадових осіб цих органів за порушення таких обов’язків не тільки до політичної, а й саме до юридичної відповідальності. Автори Концепції також настоюють на необхідності оптимізувати можливості людини звертатися до судових органів, у тому числі до Конституційного Суду України зі скаргою на неконституційність положень окремих законів.

У Розділі ІІІ Основного Закону, який пропонується перейменувати на розділ «Безпосереднє народовладдя», планується розширити перелік можливостей громадян з участі в реалізації форм безпосередньої демократії. З цією метою слід закріпити за громадянами право брати участь у висуванні кандидатів у Президенти та народні депутати, у діяльності виборчих комісій та комісій з питань проведення референдумів, здійснювати спостереження за проведенням виборів та референдумів, а також проводити агітацію в порядку, визначеному законом.

Концепція також передбачає, що в Конституції України має бути відображений баланс у застосуванні форм представницької та безпосередньої демократії шляхом закріплення неможливості застосування референдуму для припинення діяльності сформованих на виборах державних органів, заборони за рахунок референдуму не проводити передбачені законом вибори. Розвиваючи нормативне регулювання реалізації права народної ініціативи як підстави проведення всеукраїнського референдуму, вбачається доцільним усунути прогалину, яка полягає у відсутності вимоги щодо збирання необхідної кількості підписів про призначення всеукраїнського референдуму, крім областей України, в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі (частина друга статті 72 нині чинної Конституції), а також покласти на Центральну виборчу комісію та інші державні органи обов’язкову перевірку таких підписів у порядку, визначеному законом.

Розширення безпосередньої демократії

Новаторським вбачається й положення Концепції про розширення наявної системи форм безпосередньої демократії шляхом запровадження інституту народної законодавчої ініціативи, передбачивши, що законопроекти з питань, зарахованих до сфери регулювання законом, можуть бути внесені до Верховної Ради України за ініціативою певної кількості громадян України, які мають право голосу, і повинні розглядатися парламентом невідкладно.

У Розділі ІV, присвяченому Верховній Раді України, пропонується зберегти наявний статус парламенту, але конкретизувати повноваження Верховної Ради України щодо формування Кабінету Міністрів України і здійснення контролю за його діяльністю (розгляд питання про вотум довіри і вотум недовіри; заслуховування звітів окремих членів Кабінету Міністрів України та можливість висловлення їм недовіри за результатами таких звітів, що матиме наслідком їх відставку).

Концепція також пропонує механізм подолання вето глави держави. Так, вето Президента України може бути подолано не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо Президент України не промульговує закон у 15-денний строк, такий закон набуває чинності після завершення зазначеного строку.

Окрема увага в Концепції приділяється модернізації конституційно-правового статусу народного депутата України. Так, пропонується обмежити недоторканність народних депутатів України винятково обсягом, визначеним Конституцією України, що означає неможливість розширення обсягу недоторканності в законах. У Конституції України, на думку авторів Концепції, необхідно також установити, що депутат не може бути затриманий або заарештований без згоди парламенту до винесення обвинувального вироку щодо нього, за винятком затримання на місці злочину

Відповідна увага в Концепції приділяється й удосконаленню Розділу V «Президент України». Положення цього розділу мають містити застереження стосовно того, що одна й та само особа не може бути Президентом України понад два строки підряд. Положення мають діяти щодо конкретної особи незалежно від факту внесення в період її президентства змін до Конституції України. При цьому повноваження Президента України мають бути зосереджені насамперед у сферах: національної безпеки та зовнішньої політики; дотримання Конституції; участі у формуванні Кабінету Міністрів України.

Ключовими питаннями Концепції є питання, пов’язані з формуванням Кабінету Міністрів України. Автори Концепції переконані, що формування Кабінету Міністрів України має базуватися на тому, що вирішальна роль у цьому процесі належатиме Верховній Раді України і буде нею здійснюватися за процедурою конструктивного вотуму. А припинення повноважень Кабінету Міністрів України, відправлення уряду або окремих його членів у відставку має також належати до дискретних повноважень Верховної Ради України.

До того ж взаємовідносини Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України забезпечуватимуться шляхом підтримки більшістю народних депутатів України Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Така підтримка матиме вияв в одночасному формуванні Кабінету Міністрів України і схваленні Програми його діяльності.

Серйозні зміни в Концепції пропонуються щодо Розділу VІІ «Судова влада». З цією метою планується вилучити з Конституції України положення про обрання суддів безстроково Верховною Радою України, у такий спосіб врахувавши рекомендації Венеціанської комісії про необхідність усунення парламенту як політичного органу від процедури призначення та обрання суддів. Натомість повноваження щодо призначення суддів на посади та звільнення їх із посад, а також переведення суддів мають здійснюватися на підставі та згідно з поданням Вищої ради юстиції Президентом України. Також такі акти Президента України мають скріплюватися Головою Вищої Ради юстиції. До того ж пропонується підвищити мінімальний вік (із 25 до 30 років), а також мінімальний стаж у галузі права (із 3 до 5 років) для кандидата на посаду судді.

Концепція містить і низку інших новацій, які неможливо висвітлити в межах однієї публікації. Вони стосуються забезпечення механізмів реалізації правозахисного потенціалу органів прокуратури, вдосконалення статусу Конституційного Суду України і запровадження інституту конституційної скарги, оптимізації територіального устрою України та системи місцевого самоврядування.

Вище зазначені та інші новели Концепції внесення змін до Конституції України, за рішенням Конституційної Асамблеї від 21 червня 2013 року, будуть доопрацьовуватися членами асамблеї до 15 вересня цього року, а потім — узагальнені в наступній редакції відповідної концепції. Очевидно, що до їх обговорення залучатимуться численні вітчизняні та зарубіжні експерти. Запрошуємо до цієї дискусії й наших читачів.

Валентин КОВАЛЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, член Конституційної Асамблеї.

Перший період (1991—1996 рр.) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції та прийняттям Конституції України 1996 року.

Другий період (1996—2004 рр.) став періодом реалізації Конституції України 1996 року.

ТреІій період (2004—2010 рр.) позначився процесом внесення змін і доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007—2010 років і пошуком легітимних шляхів удосконалення розбалансованого Основного Закону.

Четвертий період (2010 рік — донині) ознаменувався визнанням 30 вересня 2010 року Конституційним Судом України неконституційним Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року та поверненням чинності Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, а також започаткуванням роботи Конституційної Асамблеї в 2012 році та напрацюванням нею змін до Конституції України.