«Вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України...»

Зрештою, читаючи текст Декларації про державний суверенітет України, побачимо, що в ньому закріплено всі атрибути державної незалежності. Вже у преамбулі Декларації зазначається, що Верховна Рада «проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Далі встановлено, що Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення, є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя, забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території. Понад те, Декларація передбачала запровадження українського громадянства, власних Збройних Сил, формування власних банківської, включно із зовнішньоекономічним банком, цінової, фінансової, митної та податкової систем, власного державного бюджету та, за потреби, своєї грошової одиниці. У документі значилося, що УРСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими та торговельними представництвами.

Задаючись сьогодні питанням, як таке стало можливим в умовах, коли більшість у парламенті становили представники Компартії, зазначимо, що поряд із наростанням протестів в самій Україні, значний вплив на ухвалення цього рішення спричинили події в інших республіках СРСР. Гадаємо, що ключовим тут було прийняття ще 12 червня 1990 року Верховною Радою Російської Федерації Декларації про державний суверенітет Росії. А оскільки в українському парламенті ухвалення аналогічного рішення дуже активно вимагала опозиційна Народна Рада, то керівництво Верховної Ради, а на той час її очолював перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко, ухвалило рішення про розробку проекту декларації. І вже у червні 1990 року Президія Верховної Ради прийняла рішення про представлення проектів декларації.

Перше обговорення декларації відбулося 28 червня за головування на сесійному засіданні В. Івашка. Утім, на той час Сергій Дорогунцов, який представляв проект декларації, наголошував, що Україна розглядається як суверенна частина у складі Союзу РСР та що положення декларації є українською позицією під час роботи над новим союзним договором.

Однак під час наступних засідань обговорення проходило вже в дещо іншому ключі. Це пов’язано з тим, що на початку липня 1990 року близько 60 народних депутатів-комуністів на чолі з В. Івашком відбули до Москви для участі у XXVІІІ з’їзді КПРС. Скориставшись цим, представники Народної Ради посилили тиск на парламент з вимогою невідкладного розгляду та ухвалення декларації. А оскільки одночасно почали наростати протести шахтарів, то 6 липня 1990 року Верховна Рада проголосувала за відкликання з Москви В. Івашка та інших народних депутатів. У відповідь В. Івашко надіслав заяву про відставку з посади Голови Верховної Ради. Після цього на засіданнях під час ухвалення декларації головував Перший заступник глави парламенту Іван Плющ.

Постатейний розгляд проекту декларації було розпочато 11 липня та фактично завершено 13 липня. Закриваючи 13 липня засідання, головуючий Іван Плющ оголосив, що сесія продовжить роботу в понеділок, 16 липня. «За ставленням до цього документа депутатів Верховної Ради тоді можна було розділити на дві групи. Одна частина була твердо переконана, що таке рішення на часі, що ми запізнюємося з ним і обов’язково треба його приймати. Інша ж частина, хоч і не заперечувала проти цього акта зовнішньо та, може, й внутрішньо його сприймаючи, разом із тим мала синдром якогось страху перед наслідками ухвалення декларації», — згадував згодом Іван Плющ. А просто кажучи, представники комуністичної більшості боялися, чи не доведеться в майбутньому відповідати за це рішення перед судом, що значно ускладнювало роботу над текстом декларації. Саме тому, зазначив Іван Степанович, на Президії було вирішено у неділю, перед вирішальним днем, ще раз поспілкуватися з депутатами, які вагалися чи боялися.

Зранку 16 липня в сесійній залі зареєструвалися 376 народних депутатів. Головуючий, звертаючись до зали, зазначив, що Президія Верховної Ради дійшла одностайного рішення, що «обговорення проведено достатньо», тож при одностайній згоді вирішено ставити питання про ухвалення Декларації про державний суверенітет України на голосування. Президія побоювалася, що продовження дебатів може тільки віддалити Верховну Раду від ухвалення цього доленосного рішення. І тільки після того, як на табло висвітилося 355 голосів «за», І. Плющ запропонував депутатам постфактум ще раз висловитися з приводу ухвалення Декларації про державний суверенітет України.

Цього ж дня було ухвалено «Звернення Верховної Ради до українців, що проживають за межами республіки», у якому роз’яснювалася позиція щодо прийняття Декларації. «Оновлена Україна бере у цій декларації обов’язок турбуватися за долю тих синів та дочок своїх, що за тих чи інших обставин опинилися за межами своєї Батьківщини».

А на вечірньому засіданні Верховна Рада постановила вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України.