Колись, ще за радянських часів, Сумщина була одним із лідерів будівельної галузі України. Мало не в кожному райцентрі тут працювали цегельні заводи, а досвід машинобудівного НВО імені Фрунзе, у складі якого функціонував будівельний трест, поширювався на весь Радянський Союз. Керівництво газети «Радянська Україна» доручило мені вивчити передовий досвід сумчан, провести на місці круглий стіл і результати опублікувати в газеті. Діставшись Сум, насамперед поселився в готелі. І з головою поринув у роботу. Щоправда, сталася одна заковика — через відсутність вільних одномісних номерів оформили мене у двомісний.
Повернувся у готель досить пізно. Бо роботи багато, а часу обмаль. Чергова на поверсі дрімала на робочому місці. «Ключі? А там вже є ваш сусід. Чуєте — вже спить...» На останню фразу я спочатку не звернув уваги. Але що ближче підходив до свого номера, то зрозумілішою ставала іронія чергової. З кількох номерів чулося хропіння, але епіцентр ревіння в стилі Кінг-Конга був за дверима мого номера. Цей рев домінував над іншими. Як сольна партія.
Світло у номері горіло. На сусідньому ліжку лежала людина-гора. Штори на вікні колихалися в такт вибуховим хвилям, які формувалися у горлянці сусіда. Спрацювало явище резонансу — заревів унітаз. У кімнаті стояв часниково-цибулинний перегар. Схоже, чоловік почав роздягатися ще від порога. Біля дверей валялися туфлі, далі — штани. Сорочка — у туалеті. Краватку і шкарпетки він так і не зняв. Не спромігся. Сил забракло.
Попри все, спробував заснути. Марна справа... Пригадав рекомендації бувалих. Мовляв, храп може зупинити свист. Спочатку просто свистів, потім почав насвистувати мелодії — «Прощання слов’янки», «Вставай, страна огромная...» Для перекриття децибелів храпу децибелів свисту не вистачало. Заспівав: «Взвейтесь кострами, синие ночи...», «Чому я не сокіл...», «Реве та стогне...» Мої пісенні потуги підтримала... компанія, яка пиячила у сусідньому номері. Тільки цього ще не вистачало. Тут своє горе у номері, а за стіною ще одне піднімає голову, себто голос. Світлова атака — клацання вимикачем — також не привела до успіху. Цікаво, що сусіду весь час щось снилося, бо через кожні десять хвилин по ходу вистави він розбірливо повторював: «Удивительно». Чому він дивувався? От ускочив, як жаба в жар.
На мій спів зреагувала чергова: «Не порушуйте правила перебування у готелі, не порушуйте спокій. Хропіння сусіда? То хвороба, природне явище...» Храп — природне явище? А пісня? За стіною «Галя вже несла воду». Чергова розповіла, що мій «співкамерник», інакше його не назвеш у цій ситуації, — постачальник з якогось підприємства у Середній Азії. Раз у квартал приїздить у відрядження. Раз у квартал його сусід по номеру не спить... А головне, що він не вірить, що хропе. Або робить вигляд. Ну, Кінг-Конгу, побачимо, що ти заспіваєш вранці...
Протягом десяти хвилин я старанно записував на диктофон храп сусіда. З різних точок кімнати, навіть з коридору.
Ой, щоб ви бачили його очі, коли вранці я продемонстрував постачальнику диктофонний запис. «Удивительно... Неужели это я...» І водить оченятами, наче злодій по ярмарку.
Сусід сам пішов до директора готелю і, продемонструвавши запис, вибив для мене й себе одномісні номери. А ввечері, щоб компенсувати мої нічні митарства, накрив стіл у ресторані. Ось така історія.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
