Кирило ОСТАПИШИН: «У мене мета була: хотів піднімати більше»

— Чоловіче «Я» — я сам можу — виявляється поганим порадником. Людина приходить у зал і каже: «Та я все знаю. У мене тут програма...» Ну, програму невідомо для кого писали, і не зрозуміло, яка там генетика. По-друге, писали для професіонала. Як можна за нею тренуватися новачкові? Є спеціальні базові програми. І то вони адаптуються під особливості конкретної людини. Ця адаптація — завдання тренера. Дехто це розуміє. Хтось відмовляється від допомоги: «Я качаю класну програму з Інтернету». А чия вона, для чого? На масу? На «сушку»? Це ж різні речі. Не може одна програма підійти всім. Іноді кажу хлопцям: «Я сам уже майстер спорту, чемпіон і тренер, але й у мене є свій тренер, без якого я не досяг би того, що маю».

Спортивні психологи не раз зазначали, що на стосунки спортсмена до тренера значною мірою впливає вік наставника. Кирилові Остапишину ще немає й тридцяти. Чоловічий контингент фітнес-клубу частенько старший, звідси й проблеми. Водночас перевага у віці не заважає чоловікам іноді виявляти слабкість.

— Від учня потрібне сильне бажання домогтися конкретного результату. І довіра до тренера, — продовжує Кирило. — А від тренера потрібне терпіння. Іноді доводиться чути: «Я хочу прес, я хочу те або це». — «Ну так давай. Роби так і так». — «Я не можу. Я втомився». Але ж якщо ти не можеш, я теж не зможу за тебе все це зробити! Якщо в мене є бажання зробити тебе сильним і гарним, а в тебе такого бажання немає, то в нас нічого не вийде.

Можна припустити, що людина, котра прийшла у тренажерний зал і заплатила чималі гроші за можливість займатися з персональним тренером, мотивована в достатньому ступені. З коштами складніше. Тільки в процесі тренувань з’ясовується, що й обсяг, й інтенсивність навантажень потрібно постійно збільшувати. Об’єктивна реальність заходить у жорстку суперечність із телевізійною рекламою, що обіцяє ті самі результати без особливих зусиль. І тут усе залежить від здатності тренера «пристосувати» індивідуальні психологічні особливості вихованця до необхідної фізичної діяльності.

На жаль, немає й не може бути відчутних віх у процесі роботи з клієнтами фітнес-клубу, тому й тримаються вони значною мірою на довірі до досвіду тренера. Один із тих,  досвіду кого можна довіряти, — Кирило Остапишин.

Цікаво, але, на відміну від більшості чемпіонів, з юних років Кирило зовсім не мріяв стати сильним. Він успішно навчався у спеціалізованій столичній школі, де профільними предметами були російський мова та література, і трішечки не дотягнув до медалі. Водночас Кирило теж трішечки не дотягнув до нормативу майстра спорту: віддавши дев’ять років плаванню, юнак був змушений залишити басейн через раптову хворобу очей. Подальше може видаватися випадковістю, але правильніше говорити навпаки — про зумовленість. Те, що хлопець подав документи саме до Київського політехнічного інституту, навряд чи було справою випадку, оскільки його батьки — інженери. КПІ, крім усього іншого, славиться своєю спортивною базою. І студентів тут — хоч-не хоч — долучають до спорту. Однак вибір, яким видом займатися, залишають за самим студентом. Чи випадково, що із двох десятків секцій Остапишин обрав саме підняття ваги? Чи тільки тому, що туди ходили друзі-однокурсники? Навряд.

Сторонній людині важко повірити, але плавання й важка атлетика — споріднені види спорту. Щоправда, тільки в психологічному плані. І в басейні, і на помості спортсмен цілком належить самому собі. Йому не можуть посприяти товариші по команді й не можуть перешкодити суперники. Його успіх — це тільки його успіх, а поразка — тільки його поразка. У боротьбі за секунди або кілограми він переборює тільки себе. Саме тому Кирило обрав не бодібілдинг, а паверліфтинг. «У мене мета була: я хотів піднімати більше», — дуже просто пояснює він.

Швидкий успіх Остапишина в новій для нього діяльності обумовлений цілковитою фізичною і психологічною готовністю до високих навантажень. Шістдесятикілограмовий підтягнутий плавець на першому тренуванні був допущений тільки до сорокакілограмової штанги, яку й вижав двічі. Але за півтора року він набрав десять кілограмів власної ваги й на чемпіонаті КПІ показав у жимі лежачи вже 120 кілограмів. Це було 2005 року, коли Кирилові виповнилося лише двадцять. Ще п’ять років наполегливих тренувань дають йому змогу виконати норматив кандидата в майстри спорту у вагової категорії до 82 кілограмів. У 2010-му на Кубку України атлет посідає друге місце в екіпірувальному дивізіоні: присідання — 250, жим — 170, тяга — 230 кілограмів.

Але найуспішнішим стає 2012 рік. Кирило виконує норматив майстра спорту й виграє чемпіонат Європи в категорії до 90 кілограмів: 300+205+260. А восени на Кубку світу в Києві перемагає із ще більш вражаючим результатом: 325+220+270.

Якщо порівняти його перший жим (40 кілограмів) і тодішню вагу (до 60) із 220 кілограмами в категорії до 90 кілограмів, то спортивний успіх Остапишина просто чудовий. Тож йому знайомі проблеми у стосунках із вихованцями-«ліфтерами», яких він тренує у клубі «Енергія-спорт». Гірше з початківцями-«білдерами» у фітнес-клубі, адже для того, хто займається, результат тут не такий очевидний. І мотивування клієнта стає головним завданням і проблемою тренера.

— Іноді місяць минає, іноді рік. Але розповідати, переконувати треба на кожному тренуванні, — ділиться Кирило Остапишин. — Й одного разу настає момент, коли твій клієнт приходить у зал і каже: «Я вчора подивився на себе в дзеркало — тут щось з’явилося, там з’явилося». Або ще варіант: «Зустріла подругу. Два місяці не бачилися. Одразу запитує: «Ти що, на фітнес ходиш?» — «Так. А як ти здогадалася?» — «Так помітно». — «Дивно, а я так по собі нічого не бачу». Це тому, що ви на себе в дзеркало щодня дивитеся. А ви запитуєте: «Де результат?». Результат є завжди, просто ми його не завжди помічаємо. Тут треба зуби стиснути й терпіти — результат буде.

 

ДОСЛІВНО

Доктор психологічних наук Ніна Стамбулова «Психологічна структура спортивної діяльності»: 

 

«Оволодіння спортивною діяльністю пов’язане з освоєнням її психологічної структури, в якій виділяють три блоки: мотивацію, кошти й результати діяльності».