У Радивилові відроджують ткацтво і створюють аналоги національного автентичного одягу та предметів домашнього вжитку, якими тут користувалися в минулих століттях.

Ідея створити Центр ткацтва належить уродженцю села Срібне Радивилівського району, а нині киянину Володимиру Дзьобаку. Три роки тому він накупив верстатів, старих і нових, відкрив майстерню в одному з приміщень меблевої фабрики і взявся навчати земляків азів ткацтва. Нині тут — справжній ремісничий центр, де пропагують і відроджують ткацтво.

— Верстати я шукав по селах, — каже Володимир Дзьобак. — Майже всі вони були законсервовані або стояли розібрані по горищах. Деякі вдалося повернути до життя, зокрема й найстаріший, йому понад сто років.

Нові ж верстати відтворили за давніми кресленнями — із вітчизняної основи та іноземного комплекту. Берди і човники довелося замовляти у Новій Зеландії. Із Франції та Китаю отримали сировину, бо в Україні потрібних ниток з льону та конопель уже немає.

Із старшого покоління у Радивилівському районі знайшлося лише кілька жінок, які більш-менш зберегли ткацькі навики, а серед молодшого — жодного спеціаліста або хоч аматора. Довелося давати оголошення в газети про набір охочих пройти курс навчання. Відгукнулося з десяток жінок, але не всім вистачило терпіння на цю клопітну роботу, хтось перейшов до шиття, вишивання та плетіння. Тепер у майстерні працюють ті, кого, як самі зізнаються, ткацтво вразило в самісіньке серце. Їх навчала киянка Олена Жолоб, яка студіювала народні ремесла в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука.

— Я навчала і водночас сама навчалася, — розповідає пані Олена, — бо в ткацтві немає меж досконалості. Щоб відродити давні узори, інколи до ниточки розбирали старі зразки і на їх основі ткали нові полотна. У цьому ремеслі найповажнішими вважаються майстри, які в своїй ткацькій техніці використовують найбільше шохтин, що визначають складність і красу тканини, її вигляд, орнамент... Колись були умільці, які могли ткати навіть на 24 шохтинах. Сьогодні більшість цих заправок і технік втрачена. Народні майстри переважно тчуть на 2—8 шохтинах. Ми вже довели цю кількість до десяти і надалі збільшуватимемо її, що має зробити вироби якіснішими та привабливішими.

— У доробку майстерні є виготовлений український старожитній одяг: крайки, андараки, запаски, намітки, — додає майстриня Наталя Пуха, — все це для наших предків було і ходовим, і доволі престижним атрибутом. Нині інтерес до цих домотканих витворів, як і до рушників, серветок, хустин, в народі повертається. Приємно, коли люд з радістю примірює щось автентичне і при цьому допитується, чиїх це рук робота.

— Увесь цикл створення полотна довготривалий та копіткий, — каже ткаля Мар’яна Олійник, яка в майстерні з першого дня. — Уявіть: щоб виготовити погонний метр полотна, треба до десяти тисяч разів прокинути човника з одного боку в другий. А ще більше часу йде на «заправку» верстата, тобто на його налаштування на загальний візерунок, де кожна ниточка мусить зайняти своє місце. І тут важливі не лише уява і талант майстра, а і його терпіння.

При майстерні цього літа відкрито музей ткацтва, експонати для якого збирали три роки. Тут і веретена, і прядки, і терлиця, і снувальниця, і різноманітні верстати. В експозиції є також предмети домашнього вжитку, старовинний одяг. Ходовий та рідкісний, як от чоловіча чемерка, яку носили два століття тому. Або полотняний жіночий костюм сторічної давності.

— Зібрана колекція, — розповідає Володимир Дзьобак, — представляє переважно південну Волинь, на цій території певні предмети побуту, ремесла зникли з ужитку раніше, ніж, скажімо, на Поліссі. Отже, кожна збережена старожитність має особливу цінність.

До ткацтва тягнуться і зовсім юні.

Ткаля Мар’яна Олійник любить виготовляти крайки.