Судова практика вимагає коригування адміністративного та кримінального процесів

Сьогодні наше процесуальне законодавство не передбачає права на оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності в касаційному порядку та позбавляє права на перегляд справи Верховним Судом України. При цьому не враховано, що в Україні щорічно судами притягується до адміністративної відповідальності близько мільйона осіб, а апеляційними судами скасовується близько 10 тис. судових рішень, а також те, що тисячі громадян законодавчо, всупереч вимогам Конституції України, позбавлені можливості звернутися по захист своїх прав до суду касаційної інстанції та до Верховного Суду України.

Законодавством більшості країн, які ратифікували міжнародні правові акти з питань захисту прав людей, передбачено порядок касаційного оскарження судових рішень у справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, це передбачено в процесуальних законах Німеччини і Росії.

Відсутність відповідних норм в українському законодавстві створює ситуацію, за якої громадяни та службові особи, яких притягнуто судами до адміністративної відповідальності, мають право оскаржувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій до міжнародного суду, але не до національного суду касаційної інстанції.

Статтями 303, 335 Цивільного процесуального кодексу України встановлено межі розгляду справ апеляційним судом та судом касаційної інстанції. Зокрема, вони мають право проводити перевірку справ лише в межах скарг. Суду касаційної інстанції заборонено вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одного доказу над іншим.

Статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України, ст. 435 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року судам касаційної інстанції також заборонено вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одного доказу над іншим. 

Виходить парадоксальна ситуація. Як можна перевірити законність вироків, постанов, ухвал судів першої та апеляційної інстанцій, не перевіряючи наявність, допустимість та достовірність доказів, перевагу одних доказів над іншими, правильність їх оцінки судами першої та апеляційної інстанції? Адже від доказів, їх належної оцінки в основному залежить кваліфікація злочинів, законність судових рішень. 

Законодавство розвинених країн зобов’язує суди апеляційних та касаційних інстанцій, без будь-яких обмежень, керуватись принципами законності та захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Зокрема, відповідно до Кримінального процесуального кодексу Німеччини, межами розгляду кримінальних справ в апеляційній та касаційній інстанціях є законність вироку.

Наявність штучно створених меж розгляду справ та надуманих підстав для скасування вищестоящими судами вироків, постанов, ухвал не сприяє своєчасному виявленню та скасуванню незаконних судових рішень, поновленню прав громадян та призводить до збільшення числа звернень до Європейського суду.

За Цивільним процесуальним кодексом України докази мають бути подані до або під час попереднього засідання у справі, а якщо таке засідання не проводилось — до початку розгляду справи по суті. В іншому випадку докази приймаються, якщо сторона доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин. Тобто у разі наявності фактичних доказів, необхідність подачі яких на погляд сторони була необов’язковою, або якщо сторона просто своєчасно не згадала про них, їх можна приєднати до справи тільки за згодою суду. Зазначена обставина, за відсутності переліку поважних причин, які дають право на долучення доказів, дає можливість суду їх безпідставно відхиляти, що не сприяє справедливому і неупередженому вирішенню справ.

Щодо компетенції Верховного Суду, який є вищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції. Вона не відповідає його статусу. Так, Верховний Суд України має право переглядати заяви про перегляд справ чомусь тільки після їх допуску до розгляду судами касаційних інстанцій, з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом. Тобто, коли суди касаційної інстанції порушили норми процесуального права, оскаржити їхні дії можна не у ВСУ, а в Європейському суді.

Оскільки абсолютно подібних справ, обставин, доказів, судових рішень, як і людей, фактично не буває, ВСУ зобов’язаний, знайшовши хоч одну відмінність у фактичних обставинах справ, відмовити у перегляді справи.

Це може перетворити Верховний Суд — найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції — на орган, який не перевіряє законність судових рішень без будь-яких обмежень, а шукає відмінності у судових рішеннях для того, щоб відмовити у розгляді справи.

За деякими відомостями, в Україні щорічно не виконується від 40 до 80 відсотків судових рішень, хоча відповідно до ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України, а їх невиконання тягне за собою відповідальність, установлену законом. Тільки 2012 року, за даними виконавчої служби, не виконано близько 3 млн. рішень судів. Ця цифра не відображає реальної  ситуації, оскільки при цьому не враховано невиконані рішення судів, у яких сторони не отримали виконавчі листи. Це значна кількість громадян, на користь яких суди постановили рішення про передбачені законом виплати як дітям війни, учасникам бойових дій, потерпілим внаслідок аварії на ЧАЕС. Тобто не виконується значна частина обов’язкових для виконання рішення судів, які набули законної сили, оскільки Кабінет Міністрів не виділив для цього кошти.

Це стало можливим тому, що Конституційний Суд України у рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, незважаючи на вимоги Конституції, узаконив можливість здійснення державою соціальних витрат (потерпілим внаслідок аварії на ЧАЕС, учасникам бойових дій в Афганістані, дітям війни та іншим) не лише на підставі законів, а й підзаконних актів, зокрема постанов Кабінету Міністрів України. Таке рішення невідворотно веде до порушення Конституції і до домінування підзаконних актів над законами.