Маріупольські депутати взялися за «дитяче питання»

Чотирнадцятирічний Еммануїл Косарєв після закінчення дев’ятого класу збирається до механіко-металургійного коледжу. «Хочу бути механіком, у нас деякі діти із центру закінчили цей коледж, працюють на суднах далекого плавання», — пояснює свою мрію підліток. У нього є мати й бабуся, але через життєві обставини хлопець та п’ятеро братів і сестер — від 6 до 14 років — перебувають у міському дитячому будинку змішаного типу для дітей дошкільного і шкільного віку «Центр опіки». «Ми постійно бачимося, щовечора спілкуємося, вони весь час зі мною», — каже підліток. Статус закладу дозволяє утримувати тут дітей від народження і до 18 років. Точніше, дозволяв — бо на останній сесії міської ради ухвалено рішення, яке змінює тип і назву закладу. Тепер учень коледжу зможе перебувати в «Центрі опіки» лише на канікулах. А отже, щоденне спілкування із рідними братами й сестрами припиниться.

«Не хотіла б, щоб дитбудинок закривали. Бо таких більше немає, на жаль, — ділиться роздумами ще одна вихованка — Яна Шегай, талановита випускниця художньої школи. — Тут те ж саме, що й родина, тільки нас багато. Є «мами», які завжди допоможуть. У мене сестра Ліза, їй буде дванадцять років. Я до неї ходжу або вона до мене. Крім того, гуляємо з малюками, у яких немає братів чи сестер — водимо на прогулянку, особливо зараз, улітку, коли ми вільні від школи».

Дитячий будинок «Центр опіки» був організований 1998 року в будівлі колишнього дитсадка. Відмінність цього комунального закладу від інших полягала в тому, що тут було вирішено приймати всіх дітей, незалежно від віку. Вихованці центру ходять до звичайної школи поряд, відвідують гуртки, музичну чи художню школи. Тобто коло спілкування не обмежується стінами дитбудинку, і завдяки цьому соціалізація сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, відбувається успішніше, ніж випускників інтернатів. Для проживання вихованців, які вступили до технікумів чи вишів, центр надає дві трикімнатні квартири, придбані благодійниками. Там підлітки можуть безплатно мешкати до закінчення навчального закладу, відкладаючи щомісячну державну допомогу на придбання квартири.

«Закінчую другий курс технікуму і відкладаю допомогу на депозит. Коли вийду з дитбудинку, в мене вже буде квартира», — хвалиться Руслан Недзельський. «А в мене за два роки на депозиті накопичилися 56 тисяч гривень. Головне в житті — дах над головою. Перед тим, як піти жити на квартиру, ми тут навчаємося — прибираємо, готуємо, ґудзики пришиваємо. З одного боку, жити самостійно неважко, з другого — складно, тому що немає поруч вихователя», — підхоплює розмову Настя Шубенкова.

Ще минулої осені центр не відчував нестачі уваги влади та благодійників. «Те, що ви робите зараз, — це дуже важливо. Всі ви сьогодні — велика багатодітна родина, в якій діти отримують тепло, ласку і турботу, які вони недоотримали від своїх батьків», — цитує сайт Маріупольської міської ради слова народного депутата Олексія Бєлого, сказані під час привітання вихованців центру з 1 вересня. «Коли заходиш до цього будинку, то відчуваєш теплоту, бачиш дитячі посмішки, радісні дитячі очі. І це тепло створене завдяки турботі, насамперед, самого колективу дитячого будинку», — приєднався до привітань секретар міської ради Андрій Федай.

А вже у квітні цього року під час відвідання закладу Уповноважений Президента України у справах дитини Юрій Павленко заявив: «Сьогодні принципи роботи «Центру опіки» ніяк не можна назвати прогресивними». Ці слова стали поштовхом до змін, які сторони оцінюють по-різному. У вересні минулого року спільним наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту та Міністерства соціальної політики затверджено нове положення про дитячі будинки та загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Документ не передбачає існування таких інтернатних закладів, як дитячий будинок змішаного типу. Тому депутатам міської ради запропонували змінити статут «Центру опіки».

По-перше, дітей від народження до трьох років тепер до будинку не прийматимуть — їх розподілятимуть до будинків малюка. По-друге, незаконним визнано перебування в центрі дітей із сімей, які потрапили у складні життєві обставини. Якщо раніше таким дітям могли дати тимчасовий притулок, то тепер ними займатиметься центр соціально-психологічної реабілітації, який ще слід створити. По-третє, квартири, подаровані дитбудинку, перейдуть до комунальної власності й отримають статус соціального гуртожитку для дітей-сиріт. За рішення, яке змінює тип закладу та його статут, проголосувала більшість депутатів міської ради.

У провину «Центру опіки» поставили той факт, що іноземні усиновлювачі тут переважають над вітчизняними. Начальник служби у справах дітей Донецької обласної державної адміністрації Віра Сагайдак переконана, що це — наслідок «системної психологічної роботи з дітьми» співробітників центру. «Зараз час змінився. Ми повинні іти в ногу з часом, побороти таке ганебне явище в нашій країні, як соціальне сирітство... Дитина виходить із інтернату, але вона повністю асоціальна. Ми плодимо в інтернатах моральних уродів. Інтернати сприяють вторинному сирітству. Мами покинутих у пологових будинках дітей переважно — випускниці інтернату», — підкреслила начальник служби.

Таку позицію розділяє міський голова Юрій Хотлубей: «Справді, тривалий час «Центр опіки» був, по суті, зразком. Але змінюється ситуація, змінюються підходи. Нині суть соціальної політики зводиться до того, щоб максимально дітей відправити на сімейні форми виховання. І друге: не секрет, щоб діти все ж залишалися в Україні. Діти від народження до трьох років будуть повністю в центрі, доки не перейдуть на сімейні форми виховання чи не виростуть до старшого віку. Щодо центру для сімей, які потребують допомоги, — він теж буде там, доки не відкриємо новий. Більше того — а який резон відкривати новий? Будівля велика, місця вистачить, там окремий вхід. Спокійно в перехідний період виконаємо всі вимоги, що випливають із нової соціальної політики. Жодних крайнощів у цьому не буде».

Градоначальник дорікнув керівництву центру за «непатріотичність»: «Діти 13—14 років хвалять Англію, Італію, Францію. Не зовсім коректно стосовно України. Тобто в цій ситуації формується свідомість дітей. І за це повинні нести відповідальність і Лазаренко (директор центру Людмила Лазаренко. — Авт.), і Ліхачова (голова опікунської ради Галина Ліхачова. — Авт.). Звичайно, рівень життя в Німеччині чи Франції вищий, ніж в Україні. То що — нам усіх дітей туди відправити і так вирішувати питання? Там на вході лежить килимок із написом «Welcome». Чому російською не написати — «Добро пожаловать»?.. А хто ж забезпечуватиме пенсіонерів за такого підходу?».

У свої два з половиною року Дмитрик важить... п’ять кілограмів. У хлопчика — вроджена вада серця і нещодавно перенесена операція в центрі дитячої кардіохірургії. У дитбудинку не нарадуються післяопераційним успіхам малюка, який впевнено крокує кімнатою, тримаючись за руку лікаря чи нянечки. У хлопчика є старший брат-школяр і сестра дошкільного віку, які мешкають тут же, в «Центрі опіки», і заходять погратися. Коли заклад змінить статус, таких, як Дмитрик, передаватимуть до будинку малюка, і старші брати й сестри не бачитимуться з молодшими, зазначає заступник директора центру із навчально-виховної роботи Наталя Лащевська. «Дітей, які мають братів і сестер у центрі, — 69. Ми зруйнуємо 27 сімей, якщо розформуємо заклад», — каже педагог.

На стіні кабінету директора центру Людмили Лазаренко — десятки дипломів, грамот і подяк. Більшість із них підписані міським головою Юрієм Хотлубеєм. А на столі керівника закладу — стоси паперів. «За рік було 80 перевірок!» — пояснює господарка кабінету. Сьогодні доцільність існування закладу, яким керує відмінник освіти і кавалер ордена Княгині Ольги, поставлена під сумнів. Співрозмовниця зазначає, що депутати міської ради приймали рішення про зміну статусу закладу без... відвідання самого центру та ознайомлення з його роботою, без розгляду питання на профільній комісії, швидко, якщо не сказати — поспішно. А заборона приймати до закладу дітей до трьох років та дітей, які мають батьків, обурює директора.

«У нас дві реабілітаційні групи. Ті діти, у яких погано вдома, мають право бути там півроку, дев’ять місяців — до року. Потім повертаються до батьків, із якими ми ведемо окрему роботу. Питаємо маму: що для вас дорожче — горілка чи ваша дитина? І коли вона починає говорити про проблеми, що не може влаштуватися на роботу тощо, — тоді разом думаємо, чим допомогти. Підключали депутатів, знаходили спонсорів».

Фактично за ці роки співробітники та опікунська рада закладу виконували функцію соціальних служб: шукали житло для випускників, влаштовували на роботу «проблемних» батьків, домовлялися про перше робоче місце для колишніх вихованців. Кілька років тому іноземні благодійники подарували центру спочатку одну, а потім — другу трикімнатну квартиру — для сиріт, які залишили «Центр опіки» та вступили до навчальних закладів. Тепер ці квартири міська рада вирішила передати до комунальної власності.

Директор посилається на негативний досвід передання вихованців до прийомних сімей: «Із восьми дітей залишилися там тільки двоє чи троє. Решта пішли від нових батьків. Куди їм повертатися? Звичайно, до нас. А куди дивилися соціальні служби, коли віддавали? Хіба мало прикладів, коли дітей беруть лише заради виплат, які дає держава?»

«Із прийомної сім’ї я пішла, бо мене не помічали, ігнорували мене, заощаджували на мені. Жити там, де кожен сам по собі, неможливо. Тому я сама прийшла до дитячого будинку і написала заяву, щоб мене прийняли назад», — так розповіла свою історію «Голосу України» колишня вихованка дитбудинку Катя Богатир. Дівчинка стверджує, що, перш ніж піти, зверталася по допомогу до центру соціальних служб для молоді і служби у справах дітей. «Вони налякали мене тим, що відправлять до спеціалізованого інтернату для психічно нездорових дітей, якщо я піду із прийомної сім’ї», — заявила Катя. На початку зими нова мати віддала дівчині свої старі чоботи. Коли та поскаржилася, що взуття протікає, бо діряве, прийомний батько порадив доньці... обмотати ноги газетою, а зверху — поліетиленовим пакетом.

Ця історія зрештою завершилася хепі-ендом: опіку над сиротою оформила Катина вчителька музики. А от родина Т. із Володарського району, яка взяла на виховання із «Центру опіки» братів і сестер Вітю, Юлю й Мишка, сама відмовилася від них за кілька місяців. «Прошу вас забрати із нашої прийомної родини дітей І. у зв’язку із тим, що ми не змогли встановити контакти з Вітею в домашніх умовах. Хлопчик... усвідомлено не слухає і ображає молодшого К. Тому я не відчуваю до цієї дитини прив’язаності й любити її не зможу», — написала в заяві до районної служби у справах дітей прийомна мати Олена. Керівництво дитбудинку звинувачує соціальні служби, які недостатньо критично підходять до осіб прийомних батьків, через що ламаються дитячі долі.

За 14 років існування центру до біологічних родин повернули понад 300 дітей, ще 711 передали на сімейні форми виховання. В тому числі торік українські громадяни усиновили 15 вихованців закладу, іноземні — 19, до біологічних родин повернули 20 дітей.

«Нам дорікають, нібито ми «віддаємо» дітей іноземцям. Даруйте, але питаннями усиновлення центр не займається, це — прерогатива служб у справах дітей! — обурюється голова опікунської ради закладу, депутат міської ради Галина Ліхачова. — А звинувачувати, буцімто налаштовуємо дітей на виїзд за кордон... Це такий само абсурд, як і претензія до килимка із написом «Welcome». Одна мешканка міста вирішила допомогти дитбудинку і подарувала нам чотири придбаних на ринку китайських килимки для витирання взуття. То невже треба було не приймати подарунок тільки тому, що там написано не по-нашому?».

Галина Ліхачова — людина з репутацією «незручної» в Маріуполі. Моя співрозмовниця має великий досвід роботи на посадах в органах місцевого самоврядування. «Центр опіки» — її ідея. Парадокс, але сьогодні почесний громадянин та багаторічний секретар міської ради Маріуполя скаржиться на те, що... не може потрапити на прийом до міського голови, щоб поговорити про долю дитбудинку.

«Вирішила звернутися до Президента України Віктора Януковича, який був на відкритті нашого «Центру опіки» в 1998 році, тоді — як голова обласної державної адміністрації, — подає копію листа голова опікунської ради. — За 14 років існування центру врятовані 1308 дітей. За весь період роботи вихованці не скоїли жодного правопорушення, не зареєстровано жодної втечі. Тому що в основу діяльності покладено сімейний принцип утримання дітей від народження до повноліття. Ми просимо захистити наш дитячий будинок як одну із форм ефективної роботи із подолання сирітства».

Співрозмовниця перелічує негативні, на її думку, наслідки, які матиме зміна типу закладу: перестануть приймати дітей із родин, які опинились у складних життєвих обставинах; під одним дахом житимуть мами-одиначки та діти-сироти, що призведе до погіршення умов; сім’ї виявляться розділеними, бо найменших відправлятимуть за межі Маріуполя (будинку для малюків від народження до 3 років у місті немає). «Закон про місцеве самоврядування дає змогу створювати і утримувати заклад у тому вигляді, в якому він існував. Рішення міської ради — необдумане. Чому реформують наш центр і не беруться за інтернат і дитбудинок, які також розташовані в місті? Чому не візьмуть покинутий дитсадок металургійного комбінату і не обладнають там соціальний гуртожиток? Чи не тому, що наш центр найкраще оснащений: за ці роки ми залучили до матеріально-технічної бази та оздоровлення дітей понад 13 мільйонів спонсорських коштів? Може, комусь сподобалося відремонтоване приміщення та дві трикімнатні квартири?» — запитує депутат міської ради.

Той факт, що два інших заклади для дітей-сиріт — школу-інтернат та дитбудинок — не реорганізують одночасно із «Центром опіки», в місті пояснюють тим, що це — прерогатива області. Цікаво, що такий самий аргумент довелося почути і... в обласній службі у справах дітей. Невже інтернат не вартий першочергової уваги, адже там школярі, на відміну від «Центру опіки», перебувають у замкненому колективі роками?

Загальнодержавна політика, спрямована на впровадження сімейних форм виховання, нагадує кампанійщину, а не продуманий проект. На прикладі Маріуполя очевидно: насправді узгодженості різних відомств та чіткої концепції реорганізації закладів не існує. І чиновники, які ще вчора називали заклад «унікальним», сьогодні звинувачують його у «непрогресивності». То в якому випадку влада виявляла нещирість?

Чи багато в Маріуполі родин, готових узяти дітей на виховання? Коли родина забезпечена — це одне, але ж ми знаємо випадки, коли дітей беруть заради матеріальної вигоди, щоб отримати виплати. І тоді діти тікають, отримують моральну травму. Нехай Павленко та міністри покажуть приклад. Хоча б один міністр, чи його заступник, чи депутати... Охочих немає! Так, Президент України Віктор Янукович сказав, що діти повинні бути в сім’ї. І є такі інтернати та дитбудинки, які потрібно об’єднувати й ліквідовувати. Але те, що створене з любов’ю, із розумом, — його не можна знищувати! З кожного правила є винятки. В «Центрі опіки» за ці роки не було жодного випадку втечі дітей, тут є традиції й результати. Такий заклад ламати не можна.