Військово-патріотична тема глибоко ввійшла у наше життя. Школярі збирають теплі речі для солдатів і кошти на шоломи, бронежилети чи іншу військову амуніцію. У позашкільних гуртках діти разом із батьками плетуть маскувальні сітки для фронту. Після багаторічної паузи отямилися: справжніх патріотів і захисників Вітчизни треба ростити змалечку. Та чи готова до цього наша школа?
З-за однієї парти — по різні боки фронту
Ізяславский НВК має вісімдесятилітню історію і певні військові традиції. У містечку довгий час дислокувалися військові частини. Діти, чиї батьки носили погони, й самі ставали на цю стежину. Директор школи Віктор Марченко розповідає, що семеро колишніх вихованців стали генералами. Раніше їх ставили дітям у приклад. Нині Віктор Васильович не знає, чи кожним з них можна пишатися. Дехто досяг дуже високих постів. Тільки не в Україні.
Ще рік тому ніхто навіть гадки не мав, що свої ж, колишні ізяславські діти, які пройшли непростий шлях до начальника академії генштабу Росії, заступника міністра оборони сусідньої країни, інших високих військових посад, колись перетворяться на ворогів. Що підлеглі, котрим вони нині дають накази, підуть проти українців. Утім, Бог їм суддя. Зате деякі імена тут згадують із справжньою любов’ю і гордістю.
Переконані, що перші уроки патріотизму їх учень Михайло Коваль отримав саме тут. Це вже потім його навчили військової майстерності, дали відповідну освіту у вищих навчальних закладах. Але свій шлях до виконувача обов’язків міністра оборони України, яким він став, мабуть, у найважчі для нашої незалежної держави часи, генерал-полковник Коваль розпочав саме із цього шкільного подвір’я.
Нині в зоні АТО воюють і вчорашні випускники школи, які ніколи не мріяли про військову кар’єру. Щось інше рухало цими хлопцями, коли взяли зброю до рук. Те, що називаємо патріотизмом.
Хоча народився і виріс на Житомирщині, але саме з цього міста 26-річний капітан Олександр Петраківський пішов воювати на схід. Командира роти 8-го окремого полку особливого призначення було поранено в голову в бою під Щастям на Луганщині. Перед тим він віддав свій шолом молодому бійцю... Після поранення Сашко впав у кому. У польовому госпіталі йому терміново було зроблено першу операцію.
Коли слухаєш такі історії, не перестаєш дивуватися: як життєві шляхи розводять не просто по різних містах і країнах, а по різні боки фронту тих, хто вчора сидів за однією партою. Виходить, з одних і тих самих уроків діти роблять зовсім різні життєві висновки.
За параграфами — суті не зрозуміти
Та чи може школа взагалі навчити любові до свої землі, людей? До країни?
— Так, саме у цьому і є головна її суть — навчати і виховувати, — переконаний директор. — А розібратися — чим тільки не займаються сьогодні вчителі! Стільки вимушеної роботи на показ, різних заходів, усілякої писанини... Вчителі та завучі постійно ведуть облік кількості вичитаних годин, заданих параграфів і сторінок, числа написаних рефератів... А в результаті за отим намаганням навчити всіх і всього втрачається щось справді важливе.
Разом із вчителями розглядаємо навчальні плани. Хтось зауважує: «Ось на сьомому уроці вчимо дітей основ здоров’я». А от у старших класах запроваджено окремий курс «Художня культура», хоча відповідні параграфи є і в уроках літератури та історії... За програмою старшокласник-гімназист має опанувати до двох десятків різних предметів. У результаті дуже часто в голові — сама каша.
— Та ще й окремі підручники написані так, що навіть викладач не може розібратися. А що говорити про дітей? — додають предметники. — У результаті один із головних принципів освіти — її доступність — просто втрачається.
Відкривають навмання сторінку з підручника для 10 класу з правознавства. Вчителі ходили навіть до фахівців прокуратури, щоб їм розтлумачили окремі положення з цього курсу. Але й ті до кінця не зрозуміли, що мали на увазі автори.
А ось «Історія». Тлумачення понять «радикалізм» та «демократія» в ній повністю переплутані. Звичайно, це можна пояснити механічною помилкою. Але ж яка показова: нашому суспільству на власних помилках, а тепер ще й ціною крові, довелося пізнавати істинну суть цих термінів. Можливо, якби таких «похибок» та «неточностей» було менше у шкільних підручниках, то й вся наша історія склалася б дещо інакше?
Півтори години на захист
Ось знову в терміновому порядку потрібно навчити основ військової підготовки (нині предмет називається «Захист Вітчизни»). Бо так вийшло, що хлопці, які завтра вийдуть зі шкільного подвір’я, можуть одразу опинитися на лінії бойових дій.
Протягом останніх десяти років на такі заняття відводили для старшокласників одну годину на тиждень. Тепер, з огляду на складну ситуацію, додали ще півгодини. Але це мало що змінило.
Нині і в армії не завжди знайдеш зразки сучасної зброї та амуніції. А що вже казати про шкільні навчальні експонати? «Ще в 1990-х роках зі шкіл вилучили навчальні автомати та малокаліберні гвинтівки, — пригадує Віктор Марченко. — Тоді вважалося, що вони є вкрай небезпечними, особливо якщо потраплять до рук бандитів. Та виявилося куди небезпечнішим те, що юнаки не змогли навчитися користуватися зброєю. За практичні уроки багатьом довелося заплатити не тільки здоров’ям, а й життям».
Знайти хорошого викладача — теж проблема. Це за радянських часів для військового керівника передбачалася половина вчительської ставки. Нині навантаження викладача з курсу «Захист Вітчизни» становить менше п’яти годин на тиждень. Це навіть на половину ставки не тягне. В результаті за місяць набіжить майже 400—500 гривень.
Звичайно, було б добре, коли б такий предмет викладали кваліфіковані військові. Та хто ж із них погодиться на такі заробітки? От і доводиться чи то пенсіонерів вмовляти, чи віддавати цей курс викладачам іншого профілю, які просто «добирають» необхідні години до свого основного навантаження. В результаті рівень викладання і ставлення до предмету — відповідні...
Що глибше занурюєшся в шкільні проблемами, то більше розумієш: насамперед школа повинна навчити гідно жити, не втрачати совісті, берегти своїх близьких і країну. Ці завдання важко вписати у розклад уроків. Цим термінам непросто дати наукове визначення. Їх треба зрозуміти серцем. І від свого серця до дитячого має передати цю науку педагог. Та чи кожен готовий до такої роботи?
Хмельницький.
Директор Ізяславського НВК №2 Віктор Марченко вчив історії не одне покоління земляків. Чимало його випускників стали гідними захисниками України.
Фото автора.
