Із Донецького НДІ травматології й ортопедії виписали сторічну мешканку Єнакієвого Марію Холіну. Вона стала найстарішою в Україні пацієнткою, яка в такому віці перенесла операцію з ендопротезування кульшового суглоба. Сусіди по палаті аплодисментами проводжали пенсіонерку, а медики відзначали її оптимізм і бажання одужати.
Операція врятувала життя
Життя колишньої працівниці коксохімічного заводу в Єнакієвому різко змінилося після того, як навесні жінка впала і зламала шийку стегна. Для людини в її віці такий діагноз — медіальний перелом шийки стегнової кістки зі зміщенням — вирок. Кістки вже не зростаються, пацієнт залишається прикутим до ліжка і помирає від ускладнень — глибоких пролежнів чи запалення легенів внаслідок нерухомості. А хтось із родини повинен забезпечувати постійний догляд хворого родича.
«Бабуся весь час боялася залишитися непорушною, вона дуже активна людина й надто переживала після травми, — розповідає онучка Марії Микитівни Ірина Риковська. — Я почала вивчати літературу і з’ясувала, що єдиний вихід — операція з ендопротезування. Але за неї ніхто не хотів братися, хоча я два тижні бігала по кабінетах міського та обласного управлінь охорони здоров’я. Витрати на таку операцію — близько 50 тисяч гривень: ендопротез і ліки. Мої батьки — вже пенсіонери, сама я на той момент сиділа без роботи, грошей не було. Багато чиновників не приховували: мовляв, витрати недоцільні, шансів мало. Та коли шукала інформацію в Інтернеті, дізналася, що за кордоном виконано вже 600 операцій з ендопротезування людей у віці сто років і старше».
Не залишаючи надії, Ірина приїхала на прийом до директора Донецького НДІ травматології й ортопедії, головного лікаря обласної травматологічної лікарні, професора Володимира Климовицького. Досвідчений хірург-травматолог прийняв рішення одразу: оперувати!
«Усе вирішилося хвилин за двадцять. Володимир Гарійович блискавично все організував: допоміг знайти суглоб, ліки, і бабусю поклали до відділення. Цим самим їй врятували життя. До операції готували два тижні. Загальний наркоз давати не можна було, адже пацієнтка десять років тому перенесла інсульт. Вдячна високодосвідченому анестезіологу Олександру Шаля, який підібрав для бабусі необхідний варіант. Хочу відзначити заступника головного лікаря Володимира Володкіна, котрий відповідав за призначення препаратів і фізичну реабілітацію. Окремо варто згадати студента шостого курсу Донецького медичного університету Костянтина Грищенка, якому доручили проводити з бабусею фізичну реабілітацію і який виконував її за сучасними методиками», — перераховує онучка Марії Холіної. Крім того, співрозмовниця висловлює вдячність за виявлені професіоналізм і людяність головному лікарю станції швидкої допомоги Олександру Малєєву та головному лікарю діагностичного центру Донецького обласного клінічного територіального медичного об’єднання Наталії Момот.
Але чи не найбільший внесок в успіх справи зробила сама пацієнтка. Вона вразила медиків та сусідів по палаті оптимізмом і бажанням жити. Одразу після операції відзначила медсестер: «Дуже гарні дівчата, веселили мене». А вже наступного дня стала на милиці і почала ходити.
Доля не завжди була прихильною до Марії Микитівни: батька «розкуркулили» в Брянській області, і він утік до Єнакієвого. Згодом до нього приєдналася дружина із дітьми. До війни довгожителька важко працювала на шахті, під час війни втікала з окупованої території, протягом місяця разом із чоловіком пішки йшла до Курська, тягнучи за собою на санках маленького сина. Чоловіка не стало у війну, повернулася до Єнакієвого з дитиною, відновлювала коксохімічний завод, удруге вийшла заміж... Пенсіонерка ніколи не відвідувала школу: в багатодітній родині потрібно було доглядати за молодшими. Зате завдяки гарній пам’яті довгожителька декламує вірші та уривки, які запам’ятала на слух, коли брати й сестри, а потім уже власні діти вчили уроки.
Спеціальне ліжко для «ходячих» хворих не передбачено
Пенсіонерка, незважаючи на поважний вік, до отримання травми сама себе обслуговувала, щодня виходила гуляти на вулицю і любила спілкуватися з сусідами. Для такої активної людини непорушність — величезний удар. Марія Микитівна хоче повернутися до активного життя, мрія — ходити власними ногами, спираючись на ціпочок, як і раніше. Але для цього потрібна правильна і вчасна реабілітація. Під час виписки пацієнтки лікарі зазначили, що жінці знадобиться ортопедичне ліжко із рамою Балканського — відносно високе, з ортопедичним матрацом та таке, яке дозволяє самостійно сідати. Перевертатися на правий бік, щоб устати, бабуся тепер не може (це бік, де була травма стегна), а на лівий не перевертається після перенесеного інсульту.
Ірина Риковська звернулася до управління охорони здоров’я Донецької міської ради з проханням виділити пацієнтці необхідне ліжко, без якого вона не зможе самостійно сідати, лягати і вставати. Із міста переадресували запитання до Пролетарської районної ради. Відповідь за підписом голови районної ради Віктора Ярошенка не порадувала: згідно з порядком, визначеним Кабінетом Міністрів, спецліжками забезпечують управління соцзахисту «виключно інвалідів із числа постійно лежачих, на підставі медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) та індивідуальної програми реабілітації». Бюрократичний порядок передбачає, що бабусі спочатку повинні надати групу інвалідності, а потім розмістити заявку на виготовлення ліжка на спеціалізованому підприємстві. При цьому вік пацієнтки та невідкладність її стану не беруть до уваги. Так само не вирішено питання із забезпеченням життєво необхідними препаратами. Колишня працівниця коксохімзаводу, попри «гарячий» стаж, отримує мінімальну пенсію і купувати дорогі ліки не в змозі.
«Ми дізналися, що єдиний заклад в Україні, де бабуся може пройти повноцінну реабілітацію після операції, — будинок для людей похилого віку «Бейт Барух» у Дніпропетровську. У центрі працюють за програмою, розробленою доктором медицини Льюїсом Ліпшицем, професором Гарвардського університету. Я написала самому професорові й запитала, чи можуть вони прийняти нашу бабусю. Відповідь була позитивна. Програма включає спеціальні вправи, фізіопроцедури та заняття на тренажерах».
P.S. Коли матеріал готувався до друку, Марія Микитівна у супроводі онучки виїхала до Дніпропетровська на місячний курс реабілітації. На запитання про самопочуття відповіла: «Добре!» Приклад донечанки свідчить, що і в похилому віці можна вести повноцінне життя. Ось тільки якби цю думку поділяли ще й чиновники.
