Як я працювала дільничним

На опорному пункті міліції №18 Житомира, куди мене направили, працюють два дільничні міліціонери. Прийом громадян проводять тричі на тиждень. Під дверима постійно збирається черга. Приходять люди всіх вікових категорій. Хтось скаржиться на сусідів, хтось не може примиритись під одним дахом з тещею, ще хтось просить налякати сина, який вв’язався в погану компанію. Переконалася, як це непросто — проявляти повагу до співрозмовника, терпляче слухати, перейматися його проблемами.

На прийом в опорний пункт завітала жінка 70 років, яка назвала себе Марією Дмитрівною, у супроводі молодшої сестри Світлани. Обидві — вкрай схвильовані та войовниче налаштовані. Марія Дмитрівна розповіла, що її 79-річний чоловік Григорій Павлович геть з глузду з’їхав: її уже кілька тижнів у квартиру не пускає. Замки змінив, на телефонні дзвінки не відповідає. А їй, бідолашній, доводиться якось виживати на дачі. Натомість Павлович відпочиває на повну котушку — взяв собі у компанію 40-річних чоловіків та влаштував у їхньому спільному родинному гніздечку балаган. Розберіться, мовляв, міліціонери, захистіть нещасну бабцю, двері в квартиру, врешті-решт, виламайте!

Дільничний пояснив жінкам, що виламувати двері, згідно із законом, міліція не має права. А ось провести профілактичну бесіду — це якраз пряме зобов’язання правоохоронців. На опорний пункт одразу викликали Григорія Павловича. Довгу й втомливу перепалку, в ході якої літні люди згадали одне одному всі гріхи, дільничним все-таки довелось перервати. Чоловікові правоохоронці зауважили: мовляв, не вистачало ще, щоб діда у 80 років ставили на облік як сімейного дебошира. Якщо вже й надумало подружжя на старості літ ділити майно, на чому наполягала Марія Дмитрівна, то це компетенція суду, а не міліції.

Ну, що тут скажеш — сміх крізь сльози! А подібних історій на рахунку дільничних — кожен день і по десятку. І з кожним таким відвідувачем необхідно розібратись, кожному щось суттєве порадити, а в деяких випадках і вжити заходів.

Ще один вид профілактичної роботи — квартирний обхід осіб, які перебувають на обліку в органах внутрішніх справ. Вирішено було навідатись за місцем проживання  Ярослава Д. У міліцію не раз надходили скарги від його сусідів про порушення ним тиші та громадського порядку. Однак потрапити до квартири було непросто. Дізнавшись, що у гості завітала міліція, голос, який і належав господарю домівки, у грубій формі запропонував представникам закону йти геть. Але після коротких переговорів двері все ж таки відчинилися, і перед очима постав той самий Ярослав — худорлявий чоловік з явними ознаками захоплення алкоголем. На порозі однієї з кімнат громадилися ще двоє суб’єктів, які намагалися пильніше нас розгледіти, хоча, судячи з усього, їм не те, що дивитись, а й стояти на ногах було досить тяжко. Незважаючи на свій стан, вони викрикували брудну лайку на адресу співробітників міліції, а один з них навіть хотів підняти руку на дільничних. Усіх правопорушників доставили на опорний пункт міліції, де на кожного з них склали відповідні протоколи. 

Того самого дня на нас чекала ще одна справа — нанести візит до інших неблагополучних громадян, що населяють (про те, що вони там живуть, сказати не можна) барак у районі Хінчанки. Напіврозвалене приміщення, де колись жили засуджені, які відпрацьовували своє покарання на спорудженні заводу хімволокна, справляло доволі похмуре враження: прогнила підлога, покриті цвіллю від сирості стіни, розбиті вікна. З купи лахміття, що лежало в кутку, висунулася жінка. Почувши про прихід міліції, двері почали відкривати інші мешканці. До дільничних вони поставилися з належною повагою і нічого проти їхнього візиту не мали. Перевіривши, чи не переховуються тут особи, які перебувають у розшуку, і провівши з мешканцями бараків профілактичну бесіду, ми повернулись на опорний пункт.

Такі візити для дільничних — звичайна рутинна робота. Так проводиться профілактика. Так розкриваються і злочини. І ще одна важлива істина, яку я винесла за декілька днів роботи: для дільничного головне, щоб не тільки він знав людей, але й люди його знали, а найголовніше — довіряли. 

А живе спілкування з людьми дає змогу зрозуміти, чого і від кого можна очікувати. 

І зовсім не важливо, до якої категорії суспільства вони належать: для дільничного усі вони насамперед — громадяни, які потребують захисту, розуміння, допомоги.