Народний депутат України, голова підкомітету з питань законодавчого забезпечення санаторно-курортної діяльності, оздоровлення та відпочинку Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Борис Дейч (на знімку) взяв участь і виступив на виїзному засіданні колегії Міністерства охорони здоров’я, яке проводила міністр охорони здоров’я Раїса Богатирьова. Його тема — стан забезпечення санаторно-курортного лікування в установах сфери управління МОЗ України, подальші завдання і перспективи розвитку.

На першому місці здоров’я людини

 Санаторно-курортне лікування є невід’ємною складовою частиною системи охорони здоров’я України й відіграє важливу роль у збереженні та відновленні здоров’я наших громадян.

Проводячи засідання Ради регіонів у Луганську, Президент Віктор Янукович підкреслив, що на першому місці стоїть здоров’я людини і все, що пов’язане з життям людей, безпекою, поліпшенням якості життя, — це наша робота.

Президент доручив Раді національної безпеки й оборони разом із правоохоронними структурами створити робочу групу з перевірки цільового використання державних баз відпочинку і санаторіїв, що свідчить про серйозне занепокоєння глави держави станом справ у цій сфері та необхідність вжиття екстрених заходів для поліпшення ситуації, що склалася в результаті недостатнього законодавчого та управлінського забезпечення галузі впродовж останніх десятиліть.

Як голова підкомітету, як людина, котра віддала курорту значну частину життя і знає ситуацію зсередини, певен, що й це доручення, і сьогоднішня колегія будуть переломним моментом у ставленні Міністерства охорони здоров’я, інших державних структур до санаторно-курортної справи і стануть реальним стимулом у конкретній роботі зі створення в Україні ефективно працюючого курортного комплексу.

Україна володіє потужним курортним потенціалом для реабілітації й оздоровлення населення, у тому числі найбільшими в Центральній Європі запасами різноманітних природних лікувальних ресурсів. На жаль, ефективність їх використання вкрай низька, не кажучи про саму організацію санаторно-курортної справи в країні.

Що конкретно я маю на увазі? Закон України «Про курорти» ухвалено ще 2000 року, однак дотепер не приведено в повну відповідність до нього інші законодавчі та нормативно-правові акти, що регулюють діяльність підприємств комплексу у сфері земельних відносин, у частині використання природних лікувальних і водних ресурсів. Не створено, незважаючи на постійні розмови про їх необхідність, Кадастри земельних і природних лікувальних ресурсів.

Не виконуються й основні положення самого Закону. За 13 років, за рідкісним винятком, не визначено курорти державного і місцевого значення, що багато в чому й породжує вакханалію у використанні курортних територій, особливо цінних земель. У більшості випадків не визначено межі зон санітарної охорони, прибережних захисних зон уздовж берега моря тощо.

У зв’язку з цим і спрацьовує принцип: «що не заборонено, те дозволено», коли за відсутності генеральних планів у результаті дій безвідповідальних чиновників на особливо цінних рекреаційних територіях ведеться хаотична забудова, припиняють своє існування паркові зони, і цей перелік можна продовжити.

Мінохорони здоров’я має сказати своє тверде слово

Кабінетом Міністрів у 2001 році було затверджено Положення про санаторно-курортну установу, але, зважаючи на зміни, що відбуваються в реальному житті, воно давно потребує уточнень і доповнень, так само, як потребує відновлення номенклатура санаторно-курортних установ і уточнення самих понять «санаторна», «оздоровча», «установа відпочинку».

Відсутність у нормативних документах чітко прописаних формулювань нерідко призводить до різночитань у питаннях надання податкових пільг, акредитації і тендерних процедур.

Ні для кого не таємниця, що сьогодні ціла низка підприємств, частіше недержавної форми власності, мають таку потужну лікувальну базу, якій позаздрить будь-який санаторій, і вони акредитовані Мінохорони здоров’я на вищу категорію. Водночас багато санаторіїв перебувають у стані, коли говорити про лікувальну роботу та її ефективність можна з дуже великою натяжкою.

Чому я так докладно про це кажу? Та тому, що тут час сказати своє тверде слово Міністерству охорони здоров’я, на яке відповідно до Закону «Про курорти» покладено функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Сьогодні МОЗ має можливість, і я вважаю, повинне виявити ініціативу, докласти всіх зусиль для формування нормативно-правової бази всієї санаторно-курортної сфери, для розробки Стратегії і Державної програми розвитку курортної галузі з урахуванням захворюваності в країні та на підставі принципу доступності санаторно-курортної допомоги населенню. Слід поставити питання й про прийняття окремого закону про природні лікувальні ресурси. Ми повинні навчитися не тільки берегти багатства, дані нам природою, а й раціонально та ефективно їх використовувати на благо народу України.

Вважаю, що саме Міністерство охорони здоров’я має взяти на себе підготовку проектів необхідних документів. Їх прийняття дозволить зберегти й раціонально використовувати унікальні цінні природні лікувальні ресурси України, підвищити рівень надання санаторно-курортних послуг населенню, сприятиме забезпеченню економічної стабільності та прибутковості підприємств санаторно-курортного комплексу, підвищенню конкурентоспроможності курортної сфери на внутрішньому і міжнародному ринку, а також поліпшенню стану інфраструктури санаторно-курортного комплексу.

Певен, що необхідно посилити контроль за виконанням оздоровницями, незалежно від їх форми власності й відомчої підпорядкованості, ліцензійних та акредитаційних умов. І це теж завдання Міністерства охорони здоров’я, як центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування й реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я. Такий контроль, безумовно, дозволить підвищити якість надаваних лікувальних послуг, поліпшити медичне обслуговування в умовах курорту. 

Зношення матеріально-технічної бази становить 70—80 відсотків

Повертаючись до питання порядку денного, хочу зупинитися на діяльності Міністерства охорони здоров’я як відомства, що має у сфері управління свої санаторні установи. Здавалося б, саме санаторії МОЗу повинні бути зразком і прикладом в організації роботи та якості надаваних лікувальних послуг для санаторіїв Міноборони, профспілок та інших відомств.

Однак, на жаль, саме абсолютну більшість установ Мінохорони здоров’я, порівняно з іншими відомствами, відрізняє вкрай низький рівень матеріально-технічної бази, морально й фізично застаріле, практично зношене медичне обладнання, мінімальне фінансування навіть за захищеними статтями, неукомплектованість кадрами.

Але ж санаторно-курортними установами Мінохорони здоров’я надається допомога передусім соціально незахищеним групам населення (дітям, інвалідам, хворим на туберкульоз). Щоб не бути голослівним, наведу деякі цифри.

Однією з найгостріших проблем є, безумовно, застаріла матеріально-технічна база, зношення якої сягає 70—80%. І це не дивно, адже більшість будівель і споруд санаторіїв побудовані наприкінці XІX або на початку XX століття, практично перебувають у аварійному стані й потребують капітального ремонту. З кожним роком ситуація тільки поглиблюється, бо вже який рік фінансування санаторно-курортних установ Мінохорони здоров’я України тримається на рівні 40% від потреби, що не дозволяє санаторіям проводити реконструкцію і капітальні ремонти протягом багатьох років.

З цієї причини сьогодні не експлуатується 18 корпусів туберкульозних санаторіїв Мінохорони здоров’я, закриті як аварійні 40% від загальної кількості будинків санаторіїв, що потребують невідкладної реконструкції та капітального ремонту.

Додайте до цього зношене й морально застаріле медичне і технологічне обладнання, придбане ще у 80-ті роки, яке потребує відновлення, і стане абсолютно зрозуміло, що в таких умовах не тільки страждає якість санаторно-курортного лікування, що проводиться, а й гостро постає питання про його безпеку.

Яскравим підтвердженням цього є недавні трагічні події, що сталися в протитуберкульозному санаторії «Юність», доведеному до жалюгідного стану, причому за участі місцевих органів самоврядування і з мовчазної згоди Міністерства охорони здоров’я.

Сумна історія знищення санаторію «Юність» ні для кого не таємниця. Прокуратура Криму два роки судилася за скасування рішення Сімеїзької селищної ради щодо вилучення майже двох гектарів землі санаторію, і влітку 2012 року позов таки було задоволено. Але, на жаль, рішення Вищого господарського суду залишається не виконаним. При цьому будівлі та споруди, що залишилися в санаторію, поступово приводять у стан повної непридатності. І є цілком обґрунтовані припущення, що робиться це умисно, щоб знищити санаторій і звільнити територію. Уже немає житлового будинку для співробітників санаторію, його несподівано визнали аварійним і знесли, а людей — виселили з території. Така само доля може спіткати й дитячі корпуси. І це не поодинокий випадок.

Ще одна проблема — відсутність медикаментів і повноцінного харчування

Ще однією серйозною проблемою є й відсутність у санаторіях Міністерства охорони здоров’я належного медикаментозного забезпечення та повноцінного харчування.

Унаслідок хронічного недофінансування фактична вартість одного ліжко-дня в протитуберкульозних санаторіях у медикаментах не досягає й 2 гривень, а в харчуванні не перевищує 40 гривень, і це при тому, що ця категорія хворих потребує посиленого харчування. Про яке лікування та якість послуг можна говорити в цих умовах?

Додайте до цього передані з мовчазної згоди й безпринципності органів місцевого самоврядування, а також Мінохорони здоров’я, іншим власникам за останні 20 років цілісні майнові комплекси й окремі корпуси, земельні ділянки і навіть пляжні території. І картина стає геть непривабливою.

Посилання на те, що місткість санаторіїв МОЗу була розрахована на потреби всього Союзу, а сьогодні, мовляв, для потреб України велика, не можуть розглядатися в принципі, і не витримують жодної критики. Оскільки за двадцять років не вдалося добитися від Мінохорони здоров’я глибокого аналізу і бодай короткострокового прогнозування розвитку мережі санаторіїв з урахуванням захворюваності й потреби населення країни. То, може, все-таки настав час порахувати, скільки і якого профілю санаторіїв треба для забезпечення потреб держави, а потім уже віддавати й ділити? Дбайливі хазяї роблять саме так.

Про стан здоров’я нації, про рівень захворюваності, у тому числі дитячої, сьогодні не б’ють тривогу тільки ледачі. І як можна інакше, якщо в проведеному недавно рейтингу стану здоров’я громадян країн світу Україна посіла 99-те місце з-поміж 145-ти країн, якщо згідно зі статистикою, через проблеми зі здоров’ям кожний 10-й українець не доживає до 35-літнього віку і кожен 4-й до 60-літнього?

Сьогодні 90% випускників середньої школи вже мають ті або інші відхилення в стані здоров’я, а 29% — це діти із хронічними захворюваннями. Протягом останніх 15 років у країні не вдається подолати епідемію туберкульозу. І цей стан згідно з озвученими показниками вже сьогодні становить реальну загрозу національній безпеці країни.

Певен, що керівництво Міністерства охорони здоров’я сповна має усвідомити покладену на нього відповідальність щодо виконання завдань, які стоять перед ним, і зуміє стабілізувати ситуацію.

І дуже хотілося б, щоб у ході реформи санаторно-курортний комплекс зайняв рівноправне й гідне місце в системі охорони здоров’я, і в частині фінансування також. Бо кожна гривня, вкладена в курортне лікування, повертається сторицею здоров’ям населення країни і скороченням витрат на його лікування та оплату лікарняних.

Сподіваюся, що спільними зусиллями депутатського корпусу, органів виконавчої влади всіх рівнів, працівників санаторно-курортної галузі ми здатні розв’язати завдання, поставлені Президентом щодо збереження здоров’я наших громадян.