Як допомогти українському заробітчанину

— Доброго дня! Мене звати Микола. Я телефоную із синьоокої Волині. Трудові ресурси нашого краю і в радянські часи були надлишкові. Отож поліщуки їздили на сезонні роботи в Росію, Білорусь, у східні і південні області нашої республіки. А тепер із роботою взагалі велика проблема, особливо в поліській глибинці, де хіба що ліс та худоба дають селянину змогу якось зводити кінці з кінцями. Тому десятки тисяч волинян виїжджають на сезонні роботи до сусідньої Польщі, де збирають малину та полуницю, а трохи пізніше — яблука та груші. Та хіба в нас немає змоги розводити і переробляти садовину в межах певних державних програм, як це роблять у західних країнах?

Михайло Ратушний, голова Української Всесвітньої координаційної ради (УВКР): — То правду кажуть, що риба шукає, де глибше, а людина — де ліпше. Люди повинні мати змогу вільно переміщатися, працювати там, де їм більше платять. Так є і так буде. Отож треба в Україні створювати такі економічні умови, щоб менше наших співвітчизників шукали роботу у світах далеких і близьких. Потрібно розробити певну державну програму повернення трудових мігрантів на рідну землю. Насамперед ідеться про те, щоб зі своїми інтелектом та досвідом, своїми фінансовими ресурсами трудові мігранти поверталися додому, започатковували свій бізнес на Волині, Донбасі чи Закарпатті. Такий підхід до цієї проблеми не лише поліпшить становище людей, які роз’їхалися по світах, а й поліпшить ситуацію у всій країні.

Володимир Краснодемський, заступник головного редактора «Голосу України»: — Але давайте уявно знову повернемося на західноєвропейські терени. Ось той чи інший українець перетнув кордон, скажімо, Іспанії, не маючи дозволу на працю в цій країні. Як він може знайти роботу? І взагалі, в який спосіб усе це відбувається?

Михайло Петруняк, голова Асоціації українців у Валенсії (Іспанія): — Я потрапив до Іспанії у 1999 році. Приїхав, як і багато моїх земляків, за туристичною візою. Тоді роботи не бракувало — було б лише бажання працювати. Уже наступного дня кожен мігрант мав змогу зареєструватися за місцем проживання, щоб у разі потреби отримувати безкоштовну медичну допомогу.

І коли ми почали створювати перші громадські українські організації, дорога нелегалам туди не була закрита. Закон забороняв їм лише очолювати ці громадські об’єднання.

Певна річ, вітчизняні консульські установи працюють згідно з настановами, які надходять з Києва. Та є нюанси в їх роботі, яких я зрозуміти, а тим паче сприйняти, не можу. Скажімо, неможливо отримати новий закордонний паспорт в українських консульствах, які працюють в Іспанії. Утім, як і в інших європейських країнах. Мовляв, немає бланків. Складається враження, що наші консульства сприяють іспанській владі, іспанській поліції в тому, щоб якнайшвидше витіснити українців-нелегалів з Піренейського півострова. Бо, отримавши такий паспорт, нелегал отримує ще один шанс знайти роботу й легалізуватися. Без документа жодних шансів і перспектив у нього немає.

Чи взяти інше. Не так давно тодішній міністр закордонних справ України створив фонд для допомоги українцям, які потрапляють у складні ситуації за кордоном. Не знаю, чи цей фонд досі існує, але на жодні наші звернення звідти ми ніякої підтримки не отримали. Зі свого гіркого досвіду знаю, що в разі якогось нещастя, коли треба відправити на батьківщину тіло померлого заробітчанина або допомогти фінансово хворому, то здебільшого ходимо з шапкою по колу в українській громаді або, в кращому разі, «вибиваємо» ці гроші у страховій компанії, якщо для цього є підстави.

Я ознайомлений із проектом закону про трудову міграцію, який нині гуляє урядовими кабінетами. Як на мене, то в багатьох моментах це переклад міжнародної конвенції з прав людини, до того ж не зовсім вдалий. Отож над ним ще треба працювати і працювати. Особливо з тими положеннями, що стосуються заробітчан, які потрапили за кордон нелегально.

Як відомо, у січні 2010 року постановою уряду створено Раду з питань трудової міграції при Кабінеті Міністрів України як постійно діючий консультативно-дорадчий орган, на який покладено виконання завдань, пов’язаних із формуванням та реалізацією політики у сфері соціального захисту трудових мігрантів. Здавалося б, добру справу зробили. Та знову-таки український парадокс полягає в тому, що до цієї ради, по суті, не увійшов жоден із трудових мігрантів, а лише самі чиновники з різних міністерств та відомств.

Володимир Краснодемський: — Сьогодні Україна докладає багато зусиль для того, щоб восени цього року підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Будемо сподіватися, що Європа піде нам назустріч у литовській столиці, а після цього країни ЄС ратифікують угоду. Наскільки це позитивно вплине на становище наших трудових мігрантів на Європейському континенті?

Кирило Калита, заступник директора Департаменту консульської служби МЗС: — Річ у тім, що в разі підписання такої угоди запрацює зона вільної торгівлі України з країнами ЄС, що, звісно, позитивно позначиться на вітчизняній економіці. Що стосується трудових мігрантів, то якихось нових преференцій вони не отримають.

Але хочу наголосити на іншому. Починаючи з 1 липня цього року набрали чинності зміни щодо лібералізації візового режиму для українських громадян, які планують поїздки у країни ЄС. Треба сказати, що МЗС доклало великих зусиль, щоб це сталося. Протягом кількох років ми постійно аналізували роботу європейських консульств у нашій країні, виходили з конкретними пропозиціями щодо її вдосконалення, а траплялось — і з конкретними претензіями. Треба сказати, що вже тепер значно впав відсоток відмов щодо надання віз українцям у країни ЄС. А ще декілька років тому він сягав 6—8 і більше відсотків.

Спрощення режиму поїздок — складний і довготривалий процес, який відбувається як на двосторонньому рівні з посольством тієї чи іншої держави, так і на багатосторонньому — в рамках ЄС. І помалу просуваємося вперед. Одне слово, робимо те, що від нас залежить.

Хочу сказати і таке. Консул, допомагаючи розв’язати ту чи іншу проблему, з якою зіткнувся громадянин України за кордоном, мусить дотримуватися законодавства відповідної країни, але не забувати й про українське. А також зважати на міжнародні домовленості. Усе це нерідко доволі складно, як то кажуть, звести докупи: ідеш, ніби по лезу бритви. Однак іншого шляху в нас немає. Особливо коли треба допомогти людині, яка потрапила в біду.

Користуючись нагодою, хочу нагадати нашим співвітчизникам, які опинилися за кордоном: консульська служба — то деколи для них єдиний зв’язок з Україною. Отож не бійтеся звертатися до консула. Із власного досвіду роботи знаю, що інколи людей у такій ситуації стримує нічим не підтверджене побоювання. Мовляв, якщо я нелегал, якщо в мене щось негаразд із документами, то мене консул здасть до поліції. Нічого подібного! Навпаки, консул — це ваш захист, це ваша допомога. А коли ви зіткнулися з небажанням нашим дипломатом виконувати свої службові обов’язки, з бюрократизмом, тяганиною, інформуйте про це міністерство. Зокрема, телефонуйте в Київ на номер гарячої лінії, яка працює цілодобово.

Михайло Петруняк: — Не можна сказати, що вітчизняні консульські установи працюють непрофесійно. Але є проблеми, про які вже мовлено-перемовлено, а нічого не зроблено. Хіба що кожен новий очільник МЗС обіцяє цю проблему розв’язати. Знову-таки йдеться про можливість продовжити в консула закордонний паспорт. Хіба це залежить від іспанського чи італійського законодавства? То винятково наша проблема.

Чи таке. Світ накриває друга хвиля економічної кризи, а наші консульські установи підвищують ціни на свої послуги вдвічі, а то й утричі. І водночас тим людям, які потрапили за кордоном у біду, допомогти нічим.

І якщо раніше консул міг виїхати для зустрічі з українською громадою, скажімо, до Валенсії чи Севільї, то тепер цього ми не бачимо. Я розумію, що є фінансові проблеми, але інтереси наших співвітчизників мають бути на першому плані.

Кирило Калита: — Коли є така можливість, то консули виїжджають туди, де виникає потреба в їхній присутності. Водночас багато залежить від фінансових можливостей.

Із приводу видачі паспортів нашим громадянам за межами України. МЗС постійно порушує це питання вже не перший рік. Повірте, що наше міністерство тільки «за», щоб ця проблема якнайшвидше була розв’язана. Бо для нас немає жодного значення статус людини, яка потребує оформлення або продовження цього документа. Головне, щоб у неї було українське громадянство. 

Михайло Ратушний: — Справді, ситуація з видачею українських паспортів за кордоном після запровадження нового зразка цього документа стала просто катастрофічною. Особливо для молодих людей, яким минуло шістнадцять років і які з різних причин опинилися разом із батьками за кордоном. Вони хочуть вчитися в українських вузах, а зробити цього не можуть. Бо без українського паспорта ніхто в них документи для вступу не прийме. І причини відмови, яку постійно чують наші співвітчизники в українських консулатах, просто сміхотворні: немає бланків паспорту. То що ми, даруйте, за держава така, яка навіть такої дрібниці, як бланки, забезпечити не може?

Чи не тому останні соціологічні опитування засвідчують, що майже 70 відсотків випускників українських вишів пов’язують своє майбутнє з роботою за кордоном. І те, що бачимо тепер, — це не відплив з рідних країв будівельників чи до-

глядальниць для людей старшого віку, хоч я до них ставлюся з великою повагою. Це виїзд з України програмістів, вчених, лікарів, фінансистів, музикантів — одне слово, інтелектуальної еліти, що є прямою загрозою національній безпеці.

— Доброго дня! Це Богдан Миколайович зі Львова. У «Голосі України» я нещодавно прочитав, що в місті Лева побували представники одного з італійських фондів, який допомагає нашим співвітчизникам повернутися в Україну. Це робить Італія. А що робить Україна, щоб її сини і доньки поверталися додому?

Михайло Петруняк: — Справді, є країни, які заохочують іноземних заробітчан повертатися на батьківщину. Щоб полегшити знайти роботу своїм громадянам. Скажімо, така програма вільного повернення запроваджена іспанським урядом. Тобто, якщо мігрант здає дозвіл на проживання в Іспанії, йому повертають усі кошти, відраховані з його зарплати в соціальні фонди, зокрема і в пенсійний, за час роботи іноземця в цій країні. 60 відсотків на Піренеях, і 40 — в Києві, в посольстві Іспанії. До того ж ідеться про значні суми — 20—40 тисяч євро. Щоб колишній заробітчанин мав змогу вдома адаптуватися, знайти роботу, а то й відкрити власний бізнес. Наскільки я знаю, італійці і чехи також планують діяти в такий спосіб.

А Україна має всіляко сприяти заробітчанам, які повертаються додому. Бо то є її надійні інвестори. Щоб їхні гроші не витрачалися на різні хабарі, а йшли в діло, сприяли розвитку нашої економіки.

Володимир Краснодемський: — Чи стикалися ви, пане Михайле, з організованими угрупованнями з числа українців чи росіян, які прагнуть в Іспанії взяти заробітчан під свій контроль?

Михайло Петруняк: — Ці явища, про які ви згадали, мали місце в 90-х роках. І то, швидше за все, в Португалії, Італії, Польщі... Тепер в Іспанії такого немає. І якби хтось нині взявся так діяти, то мав би великі проблеми з поліцією. Адже після масових заворушень мігрантів у Франції, що сталися кілька років тому, ЄС прагне тримати процеси під постійним контролем. Щоб усе відбувалося в демократичних, законних рамках, а не випліскувалося хвилями вседозволеності й хаосу.

І наостанок хочу подякувати «Голосу України» за запрошення взяти участь у цій розмові. І за те, що порушуєте цю гостру тему не напередодні чергових виборів, як то зазвичай у нас звикли робити.