Україно-російські відносини: історичний контекст і сучасність

Україно-російські відносини перебувають сьогодні в такій точці біфуркації, коли вони неминуче повинні або покращитися, або далі погіршуватися. Переконаний, що всі ми є прихильниками першого варіанта.

А якщо так, то тема наших відносин не повинна бути пов’язана із суспільною ортодоксією, яку значною мірою персоніфікують політики. З одного і з другого боку нерідко переважають спрощені лінійні інтерпретації, традиційний набір мантр і кліше замість відповідально-професійного цілісного підходу. Тим більше коли «доповнюють» це якісь напівзасекречені, напівзакриті заходи (на кшталт форумів інтелігенції) для вузького кола «фахівців широкого профілю», особливо в делікатних і тонких гуманітарних питаннях. І навіть спільна підготовка якихось видань, котрі бачили тільки їх автори й, можливо, керівники відповідних наукових і навчальних закладів.

За шаблоном корпоративні інтереси видаються за пріоритети державної політики. А саме ставлення до Росії в Україні є ключовим критерієм позиціонування й ідеологічного розмежування політичного класу, нав’язування виборцям своєї позиції в періоди політичних кампаній.

Хоча, здавалося б, саме зараз уже має бути цілком очевидним розуміння незаперечного факту: характер україно-російських відносин є визначальним у плані збереження політичного, економічного й військового суверенітету Української держави.

Водночас особливість і складність моменту полягає в тому, що таке розуміння перекривається ідеєю політичної асоціації й зони вільної торгівлі з ЄС. Українські політики й політсили, за окремими винятками, повністю переключилися на змагання щодо того, хто більше європеєць.

Така обставина не має бути приводом для песимізму або політики перечекати. Перечекати життя не можна. Як на мене, потрібно розширити рамки діалогу й відмовитися від шаблонного мислення. Ми повинні історично дивитися один на одного, так само, як і на світові процеси. Важливо вийти із ХХ століття й ураховувати, що вже ХХІ сторіччя. Розуміти природу суспільного розвитку. І, отже, сучасні виклики.

За такого підходу неодмінно прийдемо до розуміння зниження ролі національних держав у системі світоутворення. До необхідності розумного звільнення від обмежень, накладених ними.

Для відповіді на найважливіші проблеми епохи глобалізації дедалі затребуванішими будуть утворення наднаціонального характеру при збереженні суверенітету традиційних держав, у межах яких вирішується більшість завдань практичного характеру.

У таких умовах нового звучання набуває поняття «державний суверенітет».

Слід звернути увагу на додаткові чинники, що впливають на цю обставину в наших відносинах. А саме: занепад світських ідеологій і реінкарнація релігійного аспекту у війнах, конфліктах і суперечках (питання майбутнього християнства й православ’я зокрема — окрема тема); для діалогу й стримувань є одна реальна обставина — володіння ядерною зброєю.

Врахування навіть цих двох чинників має спростити завдання подолання протиріч.

Україна є безумовно легітимною суверенною державою. І національною державою, на відміну від Росії.

Однак Україна іноді сприймається як «проблемне» і «неуспішне» державне утворення, що є джерелом нестабільності в регіоні.

За історичними аналогіями це нагадує ситуацію «полівасалітету» Гетьманщини 1650—1670-х років: балансування між навколишніми утвореннями, які підтримували існування її місцевої владної структури через нечітку приналежність. За тодішнім українським історичним досвідом, розпад цієї структури веде до «Руїни» і розчленовування в чужих «інтеграційних проектах». А збереження цілісності дає змогу майже досягти бажаних меж суверенізації за відповідних історичних умов. Деякі такі системні закономірності зберігають свою актуальність у наші дні.

Сучасною альтернативою (але не обов’язковою) є інтеграція з кимось із потужних центрів сили (ЄС або РФ). Що дасть змогу стабілізувати Україну в її межах і історичній перспективі «під патронатом». Або розчинити в політико-юридичному чи культурному вимірах. Уникнути таких альтернатив — основне завдання України.

Слід звернути увагу на те, що втрата культурної ідентичності, як правило, призводить до втрати суверенітету.

Не вдаючись у полеміку з «фахівцями» з мовної тематики, які виступали, наведу тільки цитату з резолюції VІІІ Всеросійської конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні»: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас навчатися й розмовляти у всіх радянських установах рідною мовою, усіляко протидіяти спробам штучними засобами витісняти українську мову на другий план...»

Напевно, тоді думали глибше...

Парад суверенітетів, початок якому реально поклала Росія, повернув ситуацію до стану кінця ХV—ХVІІІ століть, коли Московська держава й Російська імперія прагнули об’єднати під своєю егідою «давньоруську спадщину».

Тому в широкому сприйнятті визначальний зміст сучасних російських проектів «інтеграцій» містить інші асоціації стосовно європейського проекту: не об’єднання суверенних держав, а поновлення однієї суверенної держави шляхом поступального поглинання національних державних «новотворів», які «не відбулися» або довели свою «неуспішність». Іноді це має вигляд роботи над помилками.

Саме таке розуміння (усвідомлене або інтуїтивне) потенційними учасниками цих процесів виступає основною перешкодою інтеграційних процесів на пострадянському просторі. Отже, саме в цьому питанні потрібна докладна робота для того, щоб у людей з’явилося розуміння незаперечного історичного факту: ще жодна імперія після розвалу не відновилася.

Крім того, потрібно дати відповідь і на таке запитання: чи була Україна колонією Російської імперії?

Тісна взаємодія еліт Гетьманщини й Московської держави кінця ХVІІ — середини XVІІІ століть робила Російську імперію певною мірою їх спільним проектом.

Відомо, що більшість церковних ієрархів Росії були вихідцями з Києва. С. Яворський став намісником патріаршого престолу, Ф. Прокопович — ідеологом самодержавної царської влади.

Самої концепції існування України в імперських колах не було. Україна ніколи не становила до 1917 року адміністративної цілісності в межах імперії, щоб говорити про концептуальну політику стосовно неї.

Виходячи з цієї логіки, сама теза про окремість українства розглядалася як замах на єдність російського народу.

Українці-малороси зазнавали дискримінації не на індивідуальному, а на колективному рівні, як спільність — у разі самоідентифікації окремо від Росії.

Про «колоніалізм» у класичному політико-економічному й військовому вимірах ми не можемо говорити, але про етнокультурну нерівність — так.

УРСР була безумовно політичним втіленням частини національних почуттів, оскільки робила українськість явищем легітимним. Водночас вона робила українськість тільки інструментом для територіального розширення радянської держави.

УРСР стала імітацією української національної державності в територіальних межах ІІІ Універсалу Центральної Ради.

Якщо дотримуватися серйозних позицій на поглиблене співробітництво, то не слід забувати й застережень В. Леніна, викладених у роботі «До питання про національності або про «автономізацію»: природно, що «свобода виходу із союзу», якою ми виправдовуємо себе, виявиться нічого не вартим папірцем, неспроможним захистити інородців від навали тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, по суті, негідника й ґвалтівника, яким є типовий російський бюрократ.

До речі, цей ленінський лист зачитали на ХІІ з’їзді РКП(б) по делегаціях, і тільки. Уперше його було надруковано після ХХ з’їзду КПРС.

Насамкінець — про аспекти «спільної історії». У РФ інтерпретації вітчизняного історичного процесу мало відрізняються від концепцій «Синопсису» ХVІІ століття, Карамзіна ХІХ століття, радянського шкільного підручника. Відповідно щодо сюжетів, які становлять основи української національної ідентичності, росіяни, як правило, просто не інформовані.

«Українські сюжети» у популярному вимірі стосуються тільки моментів «добровільного входження — возз’єднання» і спроби «зрадництва — відокремлення».

Щодо мотивацій неспільної з Росією історичної долі інформація взагалі відсутня.

З таких позицій сама незалежність України в частині російських політичних кіл має вигляд досить штучної, як результат історичної випадковості, несправедливості. І як те, що кожна несправедливість повинна бути виправлена.

У цьому плані ставлення політичного істеблішменту мало в чому відрізняється від поширених думок людей, оскільки для альтернативного погляду не було політичних мотивацій.

Такі мотивації необхідно напрацьовувати виходячи з необхідності нової якості нашого співробітництва й взаємодії.