Ні курей, ні качок — гроші будуть з квіточок

...Перше, що здивувало, коли ближче з ними познайомився, то їхні подвір’я. Ні курки тобі, ні кроля, ні якоїсь худоби! Розбиті квітники. Плететься виноград. Чисто, ошатно. Таке враження, що живуть не фермери, а городяни.

— А тут трохи і правди є, — кажуть брати. — У нас дружини з міста. Одна з Луганська, а інша — з Севастополя.

— І поросят не тримаєте? — запитую.

— Ми іншим на хліб заробляємо.

— І городу у вас за котеджами не бачу.

— То ми в полі маємо 50 гектарів картоплі.

— Її ж невигідно вирощувати...

— Це, якщо нема покупців, — зазначає Ігор Чечель. — А моя дружина по Інтернету їх шукає. То ми торік усе продали.

— По скільки?

— По гривні за кілограм. Це не так багато, як хотілося. Та зрештою нам було вигідно.

Як з’ясувалося, Чечелі ще вирощують пшеницю на 200 гектарах, кукурудзу на 50 гектарах. Торік вони обробляли 300 гектарів землі, нині разом із орендованою та своєю мають 500 гектарів.

Брати у 1990-х один за одним закінчили сільгоспакадемію. Старший Анатолій здобув технічну освіту, а молодший Ігор вивчився на агронома із захисту рослин. Отож займаються аграрним бізнесом з урахуванням новітніх технологій, ощадливого використання агрохімікатів, добрив. Ще в навчальному закладі хлопці почали займатися підприємництвом.

— Їду з дому і беру мішків два картоплі, — розповів Ігор Чечель. — На «кравчучці» довіз до метро — і спродався. Ось і на прожиття була копійка. А тоді цукор продавав. На четвертому курсі, уявляєте, заробив на «жигуль».

Анатолій свого часу потрапив в Афганістан. Має бойову медаль «За відвагу».

— Є такі хлопці, — ділиться думками фермер, — що після тієї війни часто заглядають у чарку, мовляв, стільки пережили. Але насправді то відмазка. Афганістан тут ні до чого. Легше жити і не працювати, знаходити якісь причини. Коли ж ти покладаєшся не на допомогу батьків, а на себе, то починаєш думати, як заробити гроші. Тоді в тебе просто не вистачає часу на горілку.

Після навчання, першого досвіду роботи в аграрних підприємствах брати зрештою вирішили заснувати власну справу в рідному селі. Фермерське господарство «Вікторія» зареєстрували у 2001 році.

Починали самостійно, без «позичання» техніки із колишнього колгоспу. Рік за роком підкупляли техніку, сільгоспінвентар. Мають нині три нові трактори, сучасний іноземний картоплекомбайн, саджалку, обладнання для внесення добрив, отрутохімікатів.

— А зернового комбайна не придбали? — запитую.

— Сучасний дуже дорогий для наших площ, а старий — один клопіт. Ми вже кілька років орендуємо комбайни. Нам так простіше й вигідніше. По-перше, зараз немає ніякої проблеми домовитися про вчасний збір урожаю.

— Ми не жируємо, — зазначають далі брати. — Ось ці дерев’яні будиночки 8 років зводимо. Причому основні роботи провадили вдвох, без найму. Багато що тут складали узимку, коли не така запарка у полі. Ще, правда, всередині багато чого треба зробити.

Фермери також придбали по «Ниві-Шевроле».

Їхні нові сільські стандарти справді видаються дещо незвичними, та, мабуть, так і повинен жити сучасний аграрій. У США, ФРН, Франції такий спосіб буття фермера давно став нормою.

Чернігівська область.