Недавнє підписання «Меморандуму про взаєморозуміння» між Кабінетом Міністрів і підприємствами гірничо-металургійного комплексу ще раз продемонструвало високу значимість металургійної галузі для економіки України, визначило готовність держави надавати підтримку металургам у кризовий період, але водночас залишило враження декларативності документа, в якому закладено більше політичний, аніж економічний аспект.

Утримати ціни, зберегти робочі місця

Прем’єр-міністр твердить, що основна мета Меморандуму полягає в тому, щоб ціни на метал на внутрішньому ринку не перевищували імпортних. Віце-прем’єр Юрій Бойко акцентує увагу на збереженні робочих місць і «збільшенні видобутку», своєчасному поверненні ПДВ і стримуванні зростання тарифів природних монополій. Металурги просять, зокрема, не вводити необґрунтовані заборони і перешкоди на ввезення необхідної сировини (вугілля, кокс) та обладнання; звести до розумної межі авансові платежі з податку на прибуток та інших зборів; погасити заборгованість у поверненні ПДВ. 

Чимось Меморандум-2013 нагадує попередній, підписаний між урядом і металургами восени 2008 року. Там теж уряд просив власників меткомбінатів не скорочувати робочі місця, не урізати зарплату, не закривати потужності, а натомість обіцяв не підвищувати тарифи на транспорт і енергоносії, повертати вчасно той самий ПДВ тощо.

Деякі експерти металургійного ринку стверджують, що з боку уряду тоді було ще одне, «неписане» зобов’язання — девальвувати національну валюту. Що, в принципі, й було зроблено. Восени 2008 року курс гривні стосовно долара різко впав з 5 до 10 грн/дол., а потім, «завдяки посиленим діям уряду», його вдалося зафіксувати на оцінці 8 грн/дол. 60%-ва девальвація національної валюти зіграла на руку металовиробникам, левова частка продукції яких іде на експорт. За такого розкладу й зарплату вдавалося виплачувати, і за енергоносії та транспорт розраховуватись. Але із кризи металургійна галузь так і не вийшла.

Незадовго до підписання Меморандуму-2013 у засобах масової інформації активно почала мусуватися тема чергової гривневої девальвації. Хтось говорить про курс у 9—10 грн/дол. уже в найближчі місяць-два, а комусь увижаються 15, а то й 20 гривень за долар до кінця року. Експортерам, звичайно, це на руку, а імпортерам, усій іншій економіці, населенню, зрештою?.. 

Не можна заради порятунку однієї галузі, нехай і основної у нашій промисловості, жертвувати всім іншим.

І тут мимоволі проводиш паралель із Експериментом, який здійснювався в гірничо-металургійному комплексі України з липня 1999-го по січень 2001-го. Завдяки йому і металурги вийшли із кризи, й іншу економіку за собою потягнули. Тому хотілося б провести деяку порівняльну характеристику між тим, що відбувалося тоді, і тим, що ми бачимо зараз.

Ти пам’ятаєш, як усе ухвалювалося?

Після розпаду СРСР до гірничо-металургійного комплексу України входило понад 365 підприємств і організацій, у тому числі: 14 металургійних комбінатів і заводів, 25 гірничорудних підприємств, 7 трубних, 10 металевих виробів, 16 коксохімічних виробництв, 17 вогнетривких заводів, 3 феросплавних, 20 заводів кольорової металургії, 35 підприємств втормету. На них працювало понад 550 тисяч людей.

Але в другій половині 90-х металургійна галузь фактично агонізувала. Більшість підприємств, що опинилися в тенетах посередників-перекупників, були збитковими. Катастрофічно зростала заборгованість за енергоносії, до бюджетів усіх рівнів. Практично на всіх підприємствах галузі була заборгованість і в заробітній платі. Тривало вимивання обігових коштів, розрахунки проводилися здебільшого за бартерною схемою, назрівало масове банкрутство підприємств і, як наслідок, зростання безробіття.

Про інвестиції в модернізацію і розвиток підприємств не могло бути й мови, водночас зношування основних фондів доходило до 70—80%. І найголовніше, галузь втратила керованість. Держава не могла вже самостійно нести таке навантаження, а масштабна приватизація ще не розпочалася. Ті ж, хто контролював товарні й фінансові потоки на металургійних підприємствах, намагалися якнайшвидше сколотити власний первісний капітал, не думаючи про майбутнє самих підприємств.

Дивитися байдуже на те, як помирає рідна моєму серцю галузь, я, як металург із 35-літнім стажем, звичайно, не міг. У 1998 році, перебуваючи вже в статусі першого заступника парламентського Комітету з питань промислової політики, я мав доступ до статистики, до даних по роботі кожного підприємства і міг у цілому оцінити ситуацію. 

Ті 14 металургійних заводів, які в 70-х працювали на повну потужність на весь Радянський Союз, для незалежної України в 90-х виявилися тягарем. Стільки металу, скільки вони могли робити, нам не потрібно було. Але кожний завод хотів працювати, випускати продукцію, платити своїм працівникам зарплату і зберігати робочі місця. Ми, з доброти душевної і через наш слов’янський менталітет, спочатку робили все, щоб ці підприємства не закривалися.

У радянській школі ми всі вивчали теорію еволюції Чарльза Дарвіна. І червоною ниткою в його вченні проходила теза про те, що у тваринному світі в еволюційній боротьбі сильний виживає, а слабкий помирає. Нам же прищеплювали, що серед людей таке неможливо, що сильний повинен допомогти вижити слабкому, багатий поділитися з бідним. І цей постулат поширювався на всю соціалістичну економіку, де у підприємств, які міцно стояли, сильних підприємств відбирали зароблені кошти і за рахунок їх підтримували заводи слабкі, які, по ідеї, уже давно повинні були вмерти. За розквіту планової економіки таке можна було собі дозволити. Але за економічного спаду, та ще в умовах ринку, що зароджується, цей підхід призводив до того, що слабкий тягнув за собою на дно й сильного. Тобто, якщо в умовах кризи намагатися врятувати всі наші металургійні підприємства, то в результаті не виживе ніхто.

Закон Дарвіна застосований і до економіки: сильний повинен вижити і розвиватися, а слабкий померти. Я був тоді певен (хоча це, може, зараз звучить і по-блюзнірському), що такі металургійні заводи, як Єнакіївський, Макіївський, Донецький, Дніпропетровський ім. Петровського, через їхню слабкість, треба закрити, а сильним, великим меткомбінатам розчистити майданчик, створити умови для їх злету й росту.

З такими думками я виступив на парламентському засіданні й потім звернувся безпосередньо до тодішнього Голови Верховної Ради Олександра Ткаченка. Він вислухав мене уважно, ідею повністю підтримав і запропонував підготувати для початку Постанову Верховної Ради про заходи щодо подолання кризи в гірничо-металургійному комплексі, яку було ухвалено на пленарному засіданні 6 жовтня 1998 р.

Після виходу Постанови була створена робоча група з підготовки законопроекту «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України», куди увійшли народні депутати, члени уряду, Держкомітету промислової політики, представники галузевих інститутів, підприємств, місцевої влади. На узгодження переліку учасників експерименту, умов його проведення, списку пільг та інших стимулюючих моментів пішло більше півроку.

Якщо говорити коротко, то суть Закону зводилася до такого.

Надавалася й низка інших пільг, але при цьому від учасників експерименту вимагалося погасити повністю заборгованість у заробітній платі й не допускати нової, здійснювати в повному обсязі платежі в бюджети й державні фонди, вчасно платити за енергоносії, поступово відмовлятися від бартерних операцій і переходити на грошові розрахунки з партнерами.

Також вимагалося наростити обсяги виробництва, знизити витрати на 1 гривню товарної продукції, підвищити рентабельності виробництва.

Не можна сказати, що все відбувалося гладко. Різко проти проведення експерименту з такими умовами виступив економічний блок уряду (Мінекономіки і Міністерства фінансів) і керівництво Державної податкової інспекції. Не в захваті були й у парламентському бюджетному комітеті. Там побоювалися, що зменшення податкової ставки на прибуток, розстрочка бюджетної заборгованості, пробачення штрафів і пені призведе до різкого зниження доходів у бюджет.

Але, незважаючи на їхній опір, законопроект будо все-таки винесено на розгляд Верховною Радою в липні 1999 року. У законодавчому органі влади вже сформувалося потужне металургійне лобі й, здалося, що проблем із проходженням закону не буде. Проте главі парламенту довелося кілька разів ставити на голосування питання про прийняття Закону про експеримент у ГМК. Із третьої спроби на пленарному засіданні 2 липня 1999 року він був прийнятий у першому читанні, а 14 липня вже без проблем проголосований в остаточній редакції.

Результат перевершив очікування

Треба визнати, що не всі підприємства витримували умови експерименту. Над деякими до кінця першого півріччя нависла загроза бути вилученими зі списку учасників. Я входив до складу робочої групи, яка стежила за ходом проведення експерименту, вела моніторинг роботи підприємств-учасників, стежила за дотриманням умов. І ця ж група виносила пропозиції, у разі невиконання тієї або іншої умови, про виключення підприємства-порушника з експерименту, про позбавлення всіх пільг. Ми нікому не потурали.

Пригадую, постало гостро питання про виключення Південного гірничозбагачувального комбінату за несплату електроенергії, що поставляється. Контроль над комбінатом тоді здійснювали структури, пов’язані, або як тепер кажуть, афіновані з Юлією Тимошенко. І, незважаючи на те, що вона вже була на посаді віце-прем’єра з ПЕК, ми її викликали на засідання робочої групи і пригрозили, що у разі непогашення заборгованості за енергоносії в найближчий термін, ПГЗК буде виключено з експерименту. Погроза подіяла і уже наступного дня борг у 4 млн. грн. був погашений. Серед проблемних підприємств перебували також Північний ГЗК, завод ім. Дзержинського, Нікопольський трубний завод. Загалом, по закінченні півріччя загроза виходу з експерименту нависла над двома десятками підприємств.

До списку кандидатів на виліт потрапила і «Криворіжсталь». Незважаючи на надані пільги, комбінат так і не зробив, на відміну від інших учасників експерименту, якісного стрибка вгору. Виникла нова заборгованість перед бюджетом, не повністю були погашені борги у зарплаті, бартерні та вексельні схеми займали значну частину в розрахунках з партнерами. І тільки зміна керівництва і прихід на посаду гендиректора «Криворіжсталі» Олега Дубини змогли виправити ситуацію. Як результат, за підсумками 2000 року «Криворіжсталь» показала понад 1 мільярд гривень прибутку. На запитання журналістів, які чинники вплинули на такий успішний фінансовий результат, Олег Вікторович, поряд зі сприятливою світовою кон’юнктурою і якісним менеджментом, відзначив і роботу комбінату в умовах експерименту.

Варто зазначити, що із кризи почали виходити не тільки окремі підприємства, а й галузі. Слідом за металургами в ріст пішли гірники, вуглярі, енергетики, металообробка, машинобудування. За ними потягнулися хіміки, будівельники, транспортники. Слідом за зростанням платоспроможності населення підтяглася харчова промисловість, торгівля. Піднісся духом банківський сектор — адже пішли грошові розрахунки між підприємствами. Підвищилася прозорість операцій, частина економіки вийшла з тіні.

Були, звичайно, і деякі побічні ефекти. У чомусь експеримент не виправдав наших очікувань. Багато українських металовиробників ще до початку проведення експерименту зіштовхнулися з антидемпінговими розслідуваннями в деяких країнах-імпортерах. Після того, як з боку держави їм були надані пільги й преференції, такі розслідування почастішали й посилилися. Наші металурги зіткнулися з труднощами виходу на нові ринки збуту, при цьому ризикували втратити старі.

Ще один негативний момент, на який вказували експерти і спостерігачі, це те, що мало хто з учасників експерименту скористався отриманим додатковим доходом для докорінної модернізації та реконструкції виробництва. Здебільшого цей дохід осідав у офшорних зонах або служив капіталом у сферах, далеких від металургії (у футболі, наприклад, або готельному бізнесі). Хоча надалі, після того як були сформовані великі фінансово-промислові групи, і більшість меткомбінатів увійшли до складу тієї або іншої ФПГ, на деяких з них почали проводитися масштабні заходи щодо реконструкції та модернізації. Як приклад, Алчевський меткомбінат, ДМКД та ін.

Але, попри побічні ефекти, підсумкам експерименту було дано високу оцінку як серед експертів, так і на найвищому державному рівні, серед самих металургів і навіть за рубежем. І, до речі, у роки світової фінансової кризи окремі країни вжили ряд заходів для порятунку своїх металургів, і деякі з цих заходів нагадували ті, що колись були прописані в нашому законі. Якщо не по суті, то за духом.

Цього мало

Розповідаючи так докладно історію прийняття Закону про експеримент, я хотів показати роль парламенту в кризовий для вітчизняної економіки період. Усі заходи щодо порятунку металургії були закріплені законодавчими нормами, мали конкретний характер, були всім зрозумілі. Поштовхом до написання нинішнього Меморандуму стало доручення Президента України Віктора Януковича, робочу групу очолив віце-прем’єр Юрій Бойко, основні положення готував уряд, і з боку держави документ підписав Прем’єр-міністр Микола Азаров.

Ситуація у вітчизняній металургії справді непроста. Україна у світовому рейтингу країн-металовиробників уже скотилася із сьомого на десяте місце. Витримувати конкуренцію дедалі складніше й для того, щоб залишитися на колишніх ринках, доводиться продавати свою продукцію за цінами, нижчими від собівартості. Звідси й рекордні збитки в металургів. А собівартість висока через застарілі технології й устаткування. 

Багатьом підприємствам потрібна докорінна модернізація. А це величезні гроші, яких нині немає, і час, який гаяти не можна. Бо, поки ти будеш технічно й технологічно переозброюватися, твоє місце на ринках займуть інші, і шлях туди буде заказано. 

У світі зараз понад чверть надлишкових металургійних потужностей. Європейські заводи вже не витримують конкуренції і змушені закриватися або припиняти свою діяльність. Дуже не хотілося, щоб ця хвиля докотилася до України. Тож і уряду, і парламенту час серйозно замислитися про майбутнє головної галузі української промисловості й разом із власниками підприємств виробити низку конкретних дійових заходів з виведення її із кризи. 

Вадим ГУРОВ, народний депутат України ІІ-ІV скликань Верховної Ради, заслужений металург.

Мовою документа

Підприємствам, які брали участь в експерименті:

— установлювалася пільгова ставка з податку на прибуток (з 1.07.1999 по 31.12.2000 — 9%, з 1.01.2000 по 31.2001 — 15%);

— ставка відрахувань до Державного інноваційного фонду зменшувалась удвічі, а дорожні збори повністю анулювалися;

— пені та штрафи, нараховані до 1.07.99 р. за прострочені платежі в бюджет та інші держфонди, повністю списувалися;

— пропонувалася відстрочка на термін до 36 місяців у податковій заборгованості;

— 70% екологічних відрахувань, що раніше повністю йшли державі, залишалися в розпорядженні підприємств.

Досягнення

І треба визнати, що разом з гігантами індустрії запрацювали й ті заводи, виживання яких спочатку ставилося під сумнів. А загалом, за 18 місяців експерименту гірничо-металургійні підприємства показали зростання виробництва на 53%, у той час як у цілому по промисловості воно становило 13%. Цікаво й те, що, всупереч побоюванням Мінекономіки і Міністерства фінансів, платежі в бюджети всіх рівнів не тільки не знизилися, а й зросли, у тому числі й з податку на прибуток. Але ж ставка податку була знижена на 70%. Це було феноменально.