Є на Запоріжжі Куйбишевський район — унікальний. Ні, не тим, що з 1935 року носить ім’я одного із соратників Сталіна. Село, назване при народженні Кам’янкою, часто перейменовували. Було воно Більманкою, двічі — Царекостянтинівкою, Першотравневим і, зрештою, Куйбишевим. З 1957-го райцентр отримав статус селища міського типу. Населення за тутешніми мірками невелике — 7408 жителів станом на листопад 2012 року.

Солдати

Район теж невеликий. Бо після поділу в 1992-му району на власне Куйбишевський та Розівський, вийшло, що в одному 23,5 тисячі населення і в другому — 9,5 тисячі. Хто від того виграв, важко сказати...

Та ми не про це. Куйбишевський район — мала батьківщина 10 Героїв Радянського Союзу, 10 Героїв Соцпраці та двох повних кавалерів ордена Слави.

Зокрема, серед героїв — прості чорнороби війни і люди дуже знамениті. Приміром, Микита Карацупа — полковник прикордонної служби, став легендою ще за життя. В Карацупу з його вірним псом Джульбарсом колись грали, мабуть, усі хлопчаки Радянського Союзу. А ось Володимир Коновалов, командир підводного мінного загороджувача Л-3, удостоєний звання Героя у липні 1945 року. Як свідчить «Вікіпедія», Л-3 посіла перше місце серед підводних човнів за кількістю і тоннажем потоплених ворожих суден: 25 гітлерівських кораблів і транспортів загальною водотонажністю 51 918 тонн. Рубка мінного загороджувача ПЧ «Л-3» встановлена на Поклонній горі у Москві.

Ще двоє простих трударів війни, розвідники з морської піхоти і просто піхоти Григорій Міщенко та Семен Демченко стали повними кавалерами ордена Слави. Перший після війни працював машиністом потягу на станції Комиш-Зоря (поряд з Куйбишевим), помер в 1991-му. Його бойовий побратим — на вісім років раніше.

Плеяда віршотворців

А ще на Куйбишівщині народилася ціла плеяда поетів. Сьогодні в Україні з’явилося нове покоління поетів, талановитих і завзятих, котрі часто дивляться на попередників, «не створюючи собі кумира». Тобто зверхньо, у кращому разі поблажливо, а то й по-хамськи. Серед тих, хто чомусь потрапив під роздачу, і Микола Нагнибіда. А він і поет був чудовий, а ще й особистість неординарна.

Народився в селі Попівка (нині Смирнове) в 1911 році. Змолоду заробляв на шмат хліба в Харкові, потім будував «Запоріжсталь» і Дніпрогес, служив на Чорноморському флоті. Після війни перейшов на літературну роботу. У 1952-му отримав Сталінську премію. Ось рядки з вірша, написаного ним 1942 року, про матроса-українця, котрий загинув на Малаховому кургані:

І бронзову руку герою 

подав,

І став перед ним 

на коліно...

І чули матроси — 

Нахімов сказав:

— Гордись моряком,

 Україно!

І сам Нагнибіда був безстрашним моряком, чи точніше — козаком, до останніх своїх днів. Пригадує Петро Ребро: на початку 1970-х партчиновники добряче дістали Миколу Львовича, і той телефонує до Запоріжжя. «Петре! Коли почуєш, що там-то (називає адресу ЦК КП України) розбили вікна, то це був я!» І це телефонував не забіяка якийсь, а лауреат Шевченківської премії!

Микола Нагнибіда з Петром Ребром були не лише добрими друзями, а й земляками. Обидва виросли на річці Берда, вважай у сусідніх селах (Ребро з Білоцерківки). Про поета, драматурга, знаного у всій Україні гумориста Петра Ребра довго не говоритимемо. У травні минулого року він відзначив своє 80-ліття і з того часу переміг у двох творчих конкурсах і видав черговий том творів. Як мовиться, дай нам Боже такого довголіття!

Ще один відомий поет з Куйбишівщини — Анатолій Рекубрацький. Минулого року його не стало... Анатолій теж дружив з Петром Ребром, хоч і молодший. Його вірші колись хвалили Роберт Рождественський, Римма Казакова, Дмитро Білоус. Поезія (хоч Рекубрацький належав до Спілки письменників) —це швидше хобі, адже до останнього він був газетярем, публіцистом. Але коли це хобі, то дуже талановите! На вірші якого ще поета запорізькі жінки навишивали картин, яких вистачило на цілу виставку? Якось всесоюзна радіостанція «Юність» подавала вірші Рекубрацького в перекладі російською. І одного — українською: рука не піднялася перекладати. Це відомий вірш «Проводи»:

В степу гудки 

столунять без упину,

Летять привітом 

до твоєї хати.

Над паровозом дим, 

немов чуприна,

Яку забули знять 

у військоматі.

Творчість Олександра Абліцова відома читачам «Голосу України» — на початку 2000-х він був власкором газети у Запорізькій області. Висловимо суб’єктивну думку, що Абліцов у дуже сильному запорізькому «поетичному гнізді», напевне, все ж найкращий лірик:

За соняхами сиві 

осокори

Гойдає Гайчур 

на осонні вод.

І танок тіней тче 

на дні узори.

І сам собі гірчить 

в росі осот.

Дай, Боже, дочитать

 цю землю гідно,

Допоки світить у полях 

стерня.

Така прозорість дум —

Аж серце видно!

Не підганяй мене,

Не підганяй...

Ті, хто тут живуть

Згадані четверо — Нагнибіда в бронзі, на Байковому кладовищі, інші незабронзовілі, але відомі поети, знані і в Україні, і поза нею (П. Ребра перекладали, мабуть, і калмицькою мовою). Куйбишевці ними пишаються, але здалеку — один був у Києві, ще один — у Запоріжжі, двоє там і тепер живуть. Та літературний процес на землі героїв і поетів не вщух! Ось Анатолій Петрович Левада, колишній 2-й секретар райкому, заступник голови райради і райдержадміністрації. Йому йде 81-й рік. Усе життя працював чесно, зараз мешкає у материній хаті в селі Трудовому, що біля райцентру. Там йому добре пишеться...

Село є в нашій Україні,

На Берди крем’янистих 

берегах,

Там наймиліше в світі 

небо синє,

Й найдовший в світі 

шлях — 

Чумацький шлях.

А ось Віталій Звєрєв — російський поет. Усім відомі його шлягери «Сиреневый туман» та «Морячка». А писав їх колишній з/к, який через вірш «Штрафники» (1955), присвячений загиблому батьку, потрапив до Воркути... Вийшов на волю в 1960-му. Життя кидало його по білому світу — ходив на суднах закордонного плавання. Повернувся на Батьківщину і в 2009 році видав першу збірку «Песни скитальца».

Людмила Кожухар усе життя біля батьківської хати. Народилася в селі Вершина Перша,  вже довгі роки працює на одній посаді — завідувачки Мар’янівської сільської бібліотеки.

Кохаю. Каюсь. Каюсь 

і... люблю.

І не забуду я тебе 

довіку.

Немає сліз, зажури 

і жалю,

Є лиш мої натомлені

 повіки...

Ще один поет, але вже родом із Вершини Другої, Віктор Божко. Він живе і працює в Дніпропетровську, а друкується, як і раніше, у своїй «районці»:

Відбуяли сади, 

відкипіли,

Обпекли полум’яно 

чоло.

Наче яблуко тепле 

і спіле,

По-домашньому пахне 

село.

Поетеса, якої вже немає з нами, до речі, вчителька російської мови і літератури Галина Павлівна Родіна. Ось кілька рядків із її поетичного спадку:

Аж прогнулись дороги 

від втоми.

Осінь лист обрива 

з ясенів,

Зачекалася мати 

додому

Таких милих, жаданих

 синів.

І завершимо згадкою про Артура Бауера. «Голос України» розповідав про цього самобутнього поета ще 1994 року. Його не стало 2010-го. Лишились рядки:

Коли приїду я 

на станцію свою,

Акацію п’янку зустріну

 в тім краю,

Зажебонить журба — 

кінчається життя,

Повільно, мов гарба,

 прилине забуття...

P. S. Щира подяка за допомогу у підготовці матеріалу провідному методисту відділу культури і туризму Куйбишевської райдержадміністрації Олегу Коломойцю і завідувачці відділу роботи з відвідувачами Куйбишевської центральної районної бібліотеки Валентині Сіляєвій.

Запоріжжя—Куйбишеве.

Мал. Миколи КАПУСТИ.