Тривають великі дискусії навколо майбутнього України. Кожна партія чи претендент на президентську булаву перед виборами проголошує своє бачення суспільного розвою нашої держави. На короткий час країну покриває хвиля активності, а потім буденні справи, періодичні економічні кризи, шторми дрібнопартійних чвар примушують політиків забувати про велике, про стратегію, і все закінчується роботою сьогодні на сьогодні. Заважає поступу вперед і не затихаюче світоглядне, релігійне протистояння в суспільстві, штучний поділ країни на Схід—Захід. Еліти цих двох частин одного цілого ніяк не можуть зімкнути свої лави. У державі не сформовано мети національної ідеї, патріотичного виховання. Орієнтація молоді тільки на часто примарний швидкий успіх, багатство, споживання дає відчутні негативи. Як наслідок — Україна вже два десятиліття тупцює на місці, соціально-економічний потенціал вичерпується, радянський запас економічної міцності бездарно розтрачено.
Не тільки школа, а й саме життя
Надії багатьох реформаторів на початку незалежності на те, що всі процеси у країні, навіть і в гуманітарній сфері, в душах людей, відрегулює ринок, не виправдались. Сподівання на повернення релігії у життя, яка, здається, знайшла спільну мову із сильними світу цього, але не з тими, хто нині страждає і потребує підтримки, на її помітну виховну роль, залишилися не реалізованими. Замість того переживаємо постійні кризи, розквіт бездуховності, споживацькі настрої, зрощуємо армію наркоманів і безпритульних, мільйони безробітних.
Погляньмо — маємо щорічно майже 150 тисяч вакансій і водночас — понад 1,4 мільйона безробітних! Проте не багато хто з них рветься йти працювати будівельником, муляром чи зварником. У селах фермери не допросяться робітників на збирання овочів чи фруктів. Для багатьох вигідніше спокійно отримувати мінімальну допомогу з безробіття, ніж працювати на полі. За часів незалежності з’явилася велика кількість людей, особливо серед молоді, яка просто не хоче і не вміє працювати. Новітні сільські пролетарії Лушня, Матня і Пацюк із сторінок роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» нині стали реальністю. Безпросвіток і безперспективність руйнують наші національні риси — працелюбність, взаємовиручку, колективізм. До цього підштовхують також і всілякі телешоу — виграй мільйон чи сто тисяч. Вигравай — не працюй! Це є неприпустимим, бо праця для українців у всі віки була не тільки засобом виживання, а й моральною категорією. Ледачого, злодія і брехуна в народі не любили і висміювали. Такий стан прирікає країну на бідність і відставання.
Окрім цих негараздів існує ще багато причин нашої відсталості, зокрема культурної та технологічної. Це неприємна звичка багатьох жити в бруді, як наслідок — занехаяність наших міст, сіл, помешкань. Як не прикро казати, але навіть деякі школи і дитячі садки, будинки культури, університети не завжди є взірцями культури. Бур’яни на вулицях у селах, подвір’ях, бруд, гори побутового сміття, розбиті дороги — все це виховує в людини апатію, породжує безкультур’я, впливає на професійні якості робітників. Колись графа Льва Толстого цар відправив до Європи вивчити, як працює їхня школа, у чому таємниця її успіху. Майже півроку молодий Толстой вивчав діяльність іноземної школи і дійшов до висновку, що освіта в Європі така само недосконала, як і в Росії. Але звідки ж тоді береться славнозвісна німецька виробнича дисципліна і швейцарська точність? Граф Толстой побачив секрет у тому, що скрізь працює традиція, після школи діти йдуть до батьків у мануфактури, лавки, музеї і вчаться вже там технологій, дисципліни, акуратності. І майбутній письменник робить висновок — навчає не так школа, як саме життя. Чого навчать брудні під’їзди, побиті дороги і ліхтарі, темні вулиці, обдерті стіни і розтрощені ліфти? Чого лише варті засмічені галявини всіх лісів і лісосмуг, куди скидаються тони побутового сміття, біля яких щодня ходять діти, батьки і, до речі, самі лісники.
Боротися із занепадом і брудом
У країні вся енергія суспільства, на жаль, спрямовується на світоглядні протистояння, боротьбу влади й опозиції, переділ власності, змагання за доступ до ресурсів, на протистояння релігійних конфесій, гризню навколо історичного минулого і т. і. На вирішення гострих сучасних проблем громади, сім’ї, облаштування країни, свого краю, проблем моральності і духовності, формування ясних світоглядних речей — бажання, часу і сил не вистачає. Руки до цього в державі не доходять.
Думаю, що головна проблема України в її морально-духовному занепаді, споживацьких настроях, терпимості до політиків-брехунів, злодіїв, у небажанні багатьох бути господарем на своїй землі, невиробленні у молоді звички трудитись, відсутності справедливої винагороди за чесну працю.
Переконаний — жодних позитивних змін в Україні не буде без формування ясних цілей розвитку країни, зміни виховних устоїв, особистого прикладу лідерів країни. Згадаймо, як ми в свій час працювали вдома, в шкільних майстернях, на дослідних ділянках, колгоспних полях, в учкомбінатах. Як пишалися успіхами країни в космосі, подвигами полярників, досягненнями вчених, рекордними врожаями. У моєму селі на Кіровоградщині колись скрізь були квіти, прокладені тротуари, клумби, сьогодні — бур’яни і занепад. І занепад, насамперед, у душах і головах людей, особливо тих, хто претендує на звання поводирів нації. Ми не повинні залишатися чухраїнцями за Остапом Вишнею, а маємо формувати образ справжнього українця, достойного жити на нашій чудовій землі.
Напевно, справжню революцію, відродження України слід розпочинати зі зміни ставлення до дітей у сім’ї, до організації сімейного обійстя, до системної роботи з наведення ладу на всій території України, зокрема і в під’їздах, кожній квартирі чи будинку, прибудинкових територіях, на вулицях, у парках і скверах, а також на виробництві. Видатний український педагог Олександр Захаренко писав, як ми звикли жити в бруді. Він боровся із цією звичкою, показував приклад, як її подолати.
Я — господар своєї землі
Невідкладно мусять бути розроблені кілька національних проектів, серед них — головний національний проект в Україні — «Я — господар своєї землі». Він повинен розпочинатись із розробки нової системи, зміни підходів до виховання дитини в сім’ї. Педагоги і психологи мають з урахуванням вікових особливостей, національних традицій підготувати перелік завдань, вправ, занять, підручників і посібників для дітей і батьків. Вчені академії педнаук, педуніверситетів і училищ покликані, врешті-решт, опуститись на грішну землю і, засукавши рукави, разом із учительством на практиці організовувати цю справу. При цьому дитяча посильна праця, фізична культура і спорт повинні стати обов’язковими в сім’ї, гарною і доброю звичкою, яка позитивно впливатиме на здоров’я дітей. Звичка трудитись, виховання акуратності, етичних норм поводження у суспільстві, здатності осмислити значення того, що робиш, гордості за зроблене — ось головні завдання на цьому етапі для дитини.
Аналогічні завдання мають бути вирішені і в дитячих садочках. Набір ігор, зокрема комп’ютерних, розробка дитячих розвивальних конструкторів, участь у прибиранні територій, приміщень, прищеплення звички трудитись, пошук кращих моделей діяльності, розробка розвивальних навчальних соціально-економічних ігор і т. і. — ось неповний перелік завдань перед дошкіллям. На це держава повинна не жаліти грошей.
На мою думку, національний проект покликаний змінити систему навчання в школі, повернути її на новий, якісний рівень розвитку. Врешті-решт, мусить на ділі бути зреалізованим компетентнісний підхід, діти мають зрозуміти, навіщо їм знання, які дає школа. У пошані повинні бути уроки праці, а точніше — уроки господарювання. Все це потребує нових наукових ідей, розробки програм, обладнання. Без цього не буде нового українця — патріота, господаря своєї землі. Дивіться: продуктивність праці одного українця, якість його роботи в рази нижча, ніж у поляка, не кажу вже про німця чи японця. Хіба ж наша країна при таких показниках вийде колись з кризи? Поки влада і опозиція роками чубляться, цим вільно чи невільно користуються ті, хто відповідає за навчання і виховання. Діти часто-густо нікому не потрібні. А відповідальні дядьки і тьоті роблять те, що хочуть, а не те, що треба. Заробітчанство, комерціалізація витісняють із навчальних закладів дух пізнання, освіченості, працелюбності і моральності. Погляньте лише на столичні школи, і все стане зрозумілим. Це велика біда!
Переконаний, що при оновленні справи навчання і виховання, її зв’язку із практикою, бізнес, особливо великий, вкладе у цей проект гроші. Вигода очевидна. Формування працелюбності, поваги до старших, доброти, культури, шани до праці, національних традицій, виховання національної гордості, дисципліни, звички трудитись, розумного обмеження споживання — ось це і буде нашою частинкою національної ідеї. При цьому слід бачити душу кожної дитини, не стригти всіх під один гребінець.
Новій Україні — новий Вчитель
Істотного оновлення потребують навчальні плани і програми закладів педагогічної освіти. Треба подолати снобізм окремих вчених, педагогів, які за останні роки продавили вивчення багатьох тем і предметів, потрібних їм, але не потрібних дітям і суспільству. Така ситуація, а також сумнівна данина ринку, постійна удавана гуманітаризація призвели до того, що продуктивна праця, виробниче навчання пішли з багатьох шкіл. А в тій же Німеччині понад 80% дітей обов’язково проходять через професійну робітничу підготовку. Йдеться не про повернення до старого, а про сучасні методи освоєння нових технологій, про те, щоб вчити дітей давати собі раду. Дивіться, до чого ми довели процес виховання сиріт, прикриваючись псевдогуманністю. Окремі діти не вміють себе обслуговувати, готувати їжу, прати, прибирати свою оселю. Це неприпустимо. Це трагедія в майбутньому для них.
Вченими доказано, що людина, яка має добру координацію рухів, може складати, вирізати, випилювати, — краще сприймає абстрактні речі, математику, фізику. Про це в своїх працях писав і Василь Сухомлинський, який з допомогою спеціальних уроків і вправ істотно підвищував здатність до навчання навіть розумово відсталих дітей. Активно сприяє розумовому розвитку і гра на музичних інструментах, малювання, ліплення і т. і. Це вимагає нової якості як школи, так і позашкільного виховання. Звідси — потребує якісних змін підготовка вчителя. Особливо її практична складова. А як це зробити при абсолютно відсталій матеріально-технічній базі педвузів? Хто ж допоможе нашій державі, дітям, як не вчитель. Без поєднання навчального процесу із продуктивною працею, оволодінням майбутніми педагогами новими технологіями, озброєння їх сучасними засобами навчання якісних змін в освіті ніколи не буде. Прийшов час запровадити психолого-педагогічний відбір майбутніх педагогів. Звичайно, треба змінити, врешті-решт, ставлення суспільства до вчителя. Без поваги до учительської професії, державної турботи нічого не буде.
Пригадаймо — у чому була таємниця виховної системи Антона Макаренка? Не у примусі та дисципліні, як хтось нині намагається стверджувати. А насамперед у педагогічній творчості, мудрому поєднанні освітнього і виробничого процесів, використанні виховної ролі колективу. Педагогічні вузи мають бути найкраще матеріально оснащені, найбільш охайними і перспективними. А нині — прогуляйтеся біля навчальних корпусів, гуртожитків майбутніх філологів чи фізиків, хіміків, психологів деяких вузів. Багато там ви знайдете квітів, казкових клумб чи гарних дерев? Чи тягнеться малеча до студентів цих вузів? Як правило — ні. Спроби вирішення цих проблем були свого часу і в Полтавському, Уманському та інших педінститутах, але цього виявилося замало. Час вимагає рішучих змін.
Доцільним було б доручити колективам будівельних університетів спроектувати території всіх типів навчальних закладів — від дитячого садка, школи, ПТУ до вузу. Нехай студенти, випускники шкіл створять конкретні проекти озеленення, організації території, реконструкції чи ремонту своєї рідної школи. Це варто зробити з урахуванням природно-кліматичних умов. Нині маємо багато фахівців із садово-паркового мистецтва, а українського Версаля як не було, так і немає. Натомість у більшості шкіл відсутні дослідницькі ділянки, гарні квіти, клумби, дерева, немає казкових мініпарків. А приклади є де брати — відвідайте хоча б колишню школу Олександра Захаренка у селі Сахнівка на Черкащині, де є 20 гектарів відмінно впорядкованої території. Є багато й інших чудових прикладів.
Дуже добре було б уряду повернутись до державної програми «Школа майбутнього», де можна було б відпрацювати найсучасніші підходи до навчання і виховання дітей, збереження їхнього здоров’я, стимулів діяльності педагогів.
На холоді критики дерево державності не виросте
Перед країною, її елітою лежить непіднятий пласт формування у молоді, всієї громади патріотизму, поваги до країни, до її культури й історії. Слід змінити орієнтири на непомірне збагачення, раз і назавжди засудити демонстративне багатство, рішуче долати соціальну нерівність. Без цього якісних змін не буде.
Не можна безкінечно педалювати теми, які ятрять душі людей. Хай ламають списи навколо дражливого науковці. Законодавчо слід заборонити використовувати історичні теми для розколу суспільства. Правильно писала Ліна Костенко: кожній нації є за що посипати голову попелом, тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Не потрібно чорнити все минуле. Бо на холоді критики ніколи не виросте українське дерево державності. Тож матимемо лише мертвого стовпа псевдодемократії і олігархії. Свого часу колектив інституту українознавства Міносвіти розпочав розробку національної програми виховання дітей. Адже ми великий народ і нам є що сказати про себе молоді. Була затверджена концепція, почалась розробка методик, підбір виховного інструментарію для кожної вікової групи, класу, курсу. Хай нині спробує випускник педвузу організувати якийсь вечір чи свято в своєму краї, провести бесіду із вихованцями. Де брати матеріали? Ніде! А така робота потрібна, вона величезна і складна. До неї треба долучити вчених-істориків Національної академії наук, викладачів університетів, кращих учителів-новаторів. Гуманітарна галузь України сильно заборгувала своєму народу, часто працює на свисток, стала такою річчю в собі. І, врешті-решт, колись ця армія гуманітаріїв повинна ж попрацювати на інтереси громади, сконструювати за порадою Ліни Костенко головне дзеркало, гуманітарну ауру нації, комплекс гуманітарних наук з літературою, освітою, мистецтвом, який давно застарів.
Величезну відповідальність, невикористаний ресурс мають українські журналісти, електронні ЗМІ, Інтернет. Вони на віки заборгували своєму народу, всуціль комерціалізувались, завдали великої шкоди моралі людей. Пропаганда споживчих настроїв, обожнювання культу багатства, насилля, сексуальної вседозволеності вже дали свої негативні результати. Журналістам не можна лишатись осторонь виховання молоді, патріотизму і почуття господаря, морально-духовного обличчя народу. Період становлення минув, є вже добрі заробітки, тож настав час братись і за справи виховні, де кожен мусить молотити свою копу. Спеціальні пізнавальні і виховні програми, дискусії, поширення світового досвіду мусять стати правилом на кожному каналі. Це слід законодавчо закріпити. Погляньмо — уряд президента США Обами лише на цей рік виділив чотири мільярди доларів на підготовку спеціальних електронних ігор для розвитку дітей, природничо-математичних здібностей. А ми що? Хочемо дозволити продаж зброї: 270 тисяч американських дітей ходять в школу зі зброєю. Ми цього хочемо? Не з того беремо приклад.
Хтось почне критикувати написане, комусь це здасться неважливим, дехто просто злякається майбутньої роботи і відповідальності. Але без цих кроків сучасного, справедливого, єдиного і благополучного суспільства не буде.
Україна відбулася як держава, набула зовнішніх атрибутів, але всередині в нас не відбулося облаштування і розбудови внутрішнього життя, ми не є однорідним народом, однією нацією. Це дуже небезпечно. Протистояти жорсткому глобальному світу, конкурувати з розвиненими країнами занадто важко.
Роз’єднаний народ, ворогуючі еліти, люмпенізоване суспільство, молодь без ідеалів і переконань, без уміння трудитись забезпечувати і примножувати гарне заможне життя не зможе. Пригадую, як під час акції «Україна без Кучми» президент Польщі Олександр Квасьнєвський показав у Варшаві нам — делегації опозиції з України — круглий стіл, за яким за часів Пілсудського, Ярузельського політики Польщі знаходили компроміс. Вважаю, що таким умовним столом українського примирення і розквіту стануть теми, про які сьогодні згадано. Над цим мусимо разом задуматись, а відтак братися до цієї важкої, але вкрай необхідної праці.
Станіслав НІколаєнко, голова Громадської ради освітян і науковців України.
