Віктор Каневський — один із найзнаменитіших українських футболістів початку 60-х років ХХ століття, капітан легендарного київського «Динамо» — чемпіона СРСР 1961 року, впродовж тривалого часу найкращий бомбардир команди (аж поки його рекорд — 80 м’ячів у чемпіонатах тоді ще радянської країни — не побив талановитий спадкоємець слави бомбардира Олег Блохін).
Каневський був блискучим нападником, володів високою швидкістю, дриблінгом, сильними ударами з обох ніг. Його вміння атакувати побоювались усі воротарі суперників. Навіть знаменитий Лев Яшин зізнавався, що часто був безсилим проти дій українського футболіста. Віктор Каневський — учасник чемпіонату світу 1962 року, де став єдиним з київських динамівців, хто взяв участь у матчах Чилійського форуму.
Та з якогось часу ім’я футболіста було викреслене з історії футболу України. У буквальному сенсі. Згадування про Каневського за таємними вказівками вилучали з усіх довідників, книг про гру. «Безіменні» цензори не дозволяли вихід «книжки про Каневського» доти, доки там буде розповідь про футболіста. Проте, рятуючи видання, автори і видавництво все-таки змушені були піти на правки. Прибрали не лише статистичні дані, будь-які згадування про Каневського, а навіть заретушували його зображення на «чемпіонському» знімку команди!
Причиною немилості держави до кумира мільйонів прихильників гри стало бажання тоді вже тренера емігрувати з СРСР. Попри тиск і переслідування, Каневський не відступив від рішення виїхати і в часи так званої перебудови все-таки перебрався за океан. З колишнім киянином, але, як підкреслив сам Віктор Ізраїльович, динамівцем назавжди, наша розмова.
— Вікторе Ізраїльовичу, ви корінний киянин. Як часто згадуєте київські дворики, вулицю Стрілецьку, де мешкали, а поряд — келії Софії?
— Та хіба можна таке забути?! Згадки інколи спливають несподівано, здавалося б, самі собою. Домівка, друзі... Це назавжди в пам’яті.
— Ви, як кажуть, від верстата. З 16 років уже трудилися на серйозному заводі «Арсенал»...
— Час був складний, післявоєнний. Жили ми без розкошів. У родині, де було троє дітей, працював тільки батько, мати хворіла. Тож почав працювати рано.
— А що доводилося робити?
— Спочатку був гравіювальником, робив різні висічки на знаменитих колись фотоапаратах «Київ» — таких нині вже немає. Потім — слюсарем-складальником на тому самому «Арсеналі». Слюсарював пізніше і на «Трансигналі».
— А як же футбол?
— Він був улюбленою грою нашого покоління. М’яча ганяли завжди — коли могли і де могли. Ми взагалі росли доволі спортивними. Я добре катався на ковзанах, грав у волейбол, навіть за юнацьку збірну столиці виступав. Мій старший брат Олександр захоплювався водними видами спорту, пізніше став тренером збірної України з веслування...
Проте, як мовиться, ми вибираємо, нас вибирають... Напевно, футбол мене вибрав. Я почав виступати за дорослу команду «Машинобудівник», куди мене запросив тренер, колишній гравець «Динамо» Йосип Лівшиць. Ми виступали на першості міста.
— Про серйозніший рівень не замислювалися?
— Аякже. Вже тоді мене включили до збірної міськвно, потім і до збірної України. Запрошували і до московського «Торпедо».
— А чому не погодилися?
— Я ще зовсім хлопчиком був — куди мені було переїжджати?!
— А як до «Динамо» потрапили? Ви були, здається, першим киянином у повоєнному складі команди?
— Так і було. А запрошення стати динамівцем надійшло поштою, здається, у вересні 1953-го. Саме тоді я й отримав листівку за підписом старшого тренера команди Олега Ошенкова з такою пропозицією.
— Тоді чи трохи згодом у «Динамо» з’явилися також інші місцеві футболісти, так званий київський набір — Лобановський, Базилевич, Трояновський... Так випадково склалося чи це був свідомий вибір, політика керівництва команди, яка вирішила робити ставку саме на киян?
— Думаю, друге. Це був правильний курс, від якого не потрібно відмовлятись і нині. По-справжньому битися за честь команди можуть лише ті, для кого вона рідна.
— Але ж грали не тільки кияни?
— Це не суперечить тому, що я сказав. Тоді й справді запросили групу гравців ще й із Закарпаття. До Києва прийшли Сабо, Медвідь, Турянчик. Але вони також були вихованцями українського футболу! Тоді в команді підібралися сильні виконавці.
— Однак з Ошенковим у вас не одразу склалося. Він, кажуть, хотів навіть відрахувати вас з команди, до армії спровадив...
— Спочатку виступав за «дубль», а потім мене, мабуть, «за неперспективністю» й справді «відрядили» до армійської команди. Там і виступав. Можливо, на цьому моя кар’єра в «Динамо» й скінчилася б, якби не випадок. Ми грали на першість між частинами, і за матчем спостерігав Ошенков. У тому матчі ми розгромили суперників з рахунком 10:0, а я м’ячів з вісім, якщо не помиляюся, забив. Наступного дня до мене підійшов адміністратор: «Ошенков хоче бачити тебе в команді — поїхали». Хоче то й хоче. Заїхали додому, я взяв свої «празничні» ігрові бутси (зазвичай я в кедах грав) і прибули в розташування команди. А наступного дня «Динамо» з кишинівським «Ністру» (тоді ще «Молдовою») мало грати. Хороша, скажу вам, була тоді в молдаван команда, потужна, на ходу. Ошенков зібрав «старших» — Зазроєва, Грамманікопула, Комана, інших та й каже: «Я вам центрального нападника знайшов — завтра гратиме». Так я й почав виступати за основний склад.
— Невдовзі ви стали лідером київських атак, багато забивали. Напевно ж, на вас накинули оком й іменитіші на той час команди. Спокушали?
— Неодноразово. Здебільшого — москвичі.
— Розповідали, що вам навіть квартиру виділили в Москві...
— Так і було. «Динамо» взимку 1958-го вирушило в турне до Єгипту. А я захворів, тож залишився вдома. Тоді до мене й під’їхали армійці Москви. «Переговорником» був сам Всеволод Михайлович Бобров. Наобіцяли багато, зокрема, й квартиру. Я навіть на оглядини з’їздив до білокам’яної. Але потім зупинився, бо я ж киянин, чого кудись їхати?!
— 1960 року ви стали капітаном «Динамо». До речі, тоді капітанів обирали чи призначали?
— Вибирали гравці, таємним голосуванням...
— У нас було багато авторитетних футболістів, гравців збірної країни. Наприкінці 50-х років — це Юрій Войнов, Віктор Фомін, Володимир Єрохін, Олег Макаров...
— Усі вони були висококласними футболістами. Юрій Войнов і на чемпіонаті світу 1958 року виступав. Блискучий був гравець. Працездатний, з чудовим ударом...
— Ви з Олегом Макаровим були претендентами на поїздку на чемпіонат Європи 1960-го, де збірна СРСР здобула золоті нагороди. Але не поїхали. Як гадаєте, чому Борис Аркадьєв не включив вас до остаточного складу команди?
— А ми були серед претендентів? Бачте, я й не знав цього. А чого не взяв? Він тренер — він і не взяв.
— У 1962-му збірна СРСР удруге виступала у фінальній частині чемпіонату світу. До складу команди включили і чемпіонів країни, динамівців Сабо, Серебряникова і вас — одного з найкращих бомбардирів союзної першості. Як на чемпіонів, мало. Чому трьох, а не більше? Адже тих самих торпедівців було, скажімо, шестеро...
— Московське керівництво — московські футболісти. Тоді взагалі в основному лише столичних до збірної брали. Але вони заслужено потрапляли до складу команди, гравцями були чудовими.
— І от ви на чемпіонаті світу в Чилі...
— Грали й мешкали в Ариці — крайня точка країни, далі — нема куди, берег Тихого океану. Стадіон маленький — як у нас в українському райцентрі. Проте гарні тренувальні поля, непогані готель, харчування.
— Ви на поле вийшли у першому ж матчі збірної СРСР — проти югославів. Якщо правду — ноги не судомило?
— Що вам сказати? Хвилювався, звісно.
— У ту пору між СРСР і Югославією були непрості міждержавні стосунки. Це позначалося на тому, як керівництво налаштовувало вас на гру?
— Про політику не йшлося. Перемагати потрібно було і так, безвідносно до неї.
— Розкажіть про цей матч.
— Гра була жорстка, справжня рубка. Можливо, й справді югослави керувалися не лише спортивними мотивами? У першому таймі ми мали незначну перевагу, але не забили. А в другому, навіть удесятьох (югослави серйозно травмували Едуарда Дубинського) провели два м’ячі й виграли.
— Андрій Старостін, один з керівників збірної СРСР на чемпіонаті, згадував, що перед матчем з югославами він найбільше непокоївся за Каневського, який був дебютантом такого турніру. Але, зізнався тренер, хвилювався він даремно — ви зіграли на високому рівні.
— Добре зіграла вся команда. Я теж старався.
— Ви взяли участь і в другому поєдинку збірної — з колумбійцями. То був дивний матч. Вигравали 4:1, і звели до нічиєї, а, кажуть, могли й програти. Що то було? У вас є своє пояснення? Можливо, якісь місцеві шамани начарували?
— Не знаю, як потойбічні гравці, а Яшин у тому матчі зіграв не у свою гру. Два голи точно на його воротарській совісті. Та й оборонці наші діяли не краще. Ще б хвилин з п’ять, ми й більше пропустили б. У мене нема логічних пояснень, чому так сталося.
— У Чилі поїхали троє київських динамівців. Але виступали тільки ви. Вам Сабо із Серебряниковим, напевно ж, заздрили?
— Заздрили. Звичайно, їм хотілося зіграти на чемпіонаті. Хлопці були чудовими футболістами. Обидва витривалі, наполегливі, належно готувалися до матчів. Проте зіграли вони вже на інших чемпіонатах світу.
— На чемпіонаті ви бачились з Пеле. Подейкують, на згадку про ту зустріч у вас автограф від «короля футболу» залишився. Розкажіть про це.
— Разом з Пеле ми спостерігали за фінальним поєдинком Бразилія — Чехословаччина з трибуни. Він участі в матчі не брав — його зламали ті самі чехословацькі футболісти ще під час групового турніру. Я й скористався з нагоди взяти автограф у кумира. Бразилець розписався на моєму квиткові.
— А у радянських футболістів Пеле автографи не брав?
— Ні. У нього, певно, квитка не було (сміється. — Авт.).
— Після Чилі вас до збірної вже не запрошували.
— Збірну очолив Бєсков. У нього було своє бачення гри, були футболісти, яких він знав краще, яким довіряв. Напевно, я не був з їхнього кола.
— Леонід Островський згадував, що після того, як В’ячеслав Дмитрович Соловйов пішов з команди, найавторитетніших гравців «Динамо» — вас, Лобановського, Щеголькова, Турянчика, Бібу, Сабо, ще когось запросили в партійне ЦК порадитись щодо кандидатури нового тренера. Були кандидатури того самого Ошенкова, Бєскова, Маслова. І гравці обрали Маслова. Було таке насправді?
— Такого не було. Нас ніхто нікуди не запрошував і ніхто ні про що не запитував!
— Але Маслов таки прийшов і за якийсь час позбувся чи не півкоманди, в тім числі й вас. Ображалися чи розуміли?
— А чого ображатись? Новий тренер мав право на будь-які зміни у складі команди. Він впроваджував свою концепцію гри. Мабуть, вона була прогресивною, адже «Динамо» з Масловим тричі поспіль ставало чемпіоном Союзу. Це велике досягнення на ту пору.
— Вас називали фахівцем по Яшину й Маслаченку, яким ви забивали досить часто. Ви якось спеціально готувалися до протистояння з ними, вивчали їхні дії, манеру гри? Чи вони, знамениті голкіпери, просто були подразником для вас, не менш відомого бомбардира?
— Відверто кажучи, мені було без різниці кому забивати. Забивав і все. І з Яшиним, і з Маслаченком у нас були чудові товариські стосунки. Інколи, правда, сперечались. Однак лише про те, чи заб’ю і чи пропустять. Скажімо, я підходив перед матчем до того таки Яшина і казав: «Готуйся, Льово, сьогодні я тобі покладу м’яча». А він: «Ні, не заб’єш!». Здебільшого таку суперечку вигравав я. Потім Яшин написав у книжці, що найбільше з нападників він боявся Каневського.
— Свої найкрасивіші голи пам’ятаєте?
— Кожний гол по-своєму пам’ятний і важливий. Але, звісно, бувають і особливо важливі. Таким є, мабуть, гол у ворота куйбишівських «Крил Рад» у фіналі Кубка СРСР 1964 року. Він справді і переможний, і красивий. М’яч відскочив від когось із захисників і я, згрупувавшись і підлаштувавшись під нього, пробив з льоту — у воротаря не було шансів.
— Тренерську кар’єру ви розпочинали в запорізькому «Металурзі». А потім пристали на пропозицію Войнова і ще рік, як гравець, провели в одеському «Чорноморці». Чим заманив вас Юрій Миколайович?
— У Запоріжжі я зрозумів, що ще не награвся. Навіть думав їхати до московського «Динамо». Одеса переважила. Не хотів відмовляти Войнову, та й друзів у Південній Пальмірі було багато. Виступав я в Одесі, щоправда, лише рік. А потім п’ять тренував харківський «Металіст», який вивів до першої ліги.
— Це правда, що саме ви запропонували перейменувати команду, яка тоді називалась «Металург», на «Металіст»?
— Харків’яни належали до спортивного товариства «Зеніт». А це — «оборонка». Вирішили якось замаскувати належність команди до промисловості. Тоді я й запропонував: а давайте назвемо «Металістом». І традицію якусь збережемо, і натяки приберемо. Так і назвали.
— Ви заслужений тренер Узбекистану. Звання отримали як другий тренер «Пахтакора»...
— Заслуженого я, даруйте за каламбур, заслужено повинен був отримати в Україні. Спочатку як гравець, адже багато років був капітаном київського «Динамо», чемпіоном і володарем Кубка країни, виступав за збірну СРСР. Потім як тренер за те, що вивів до першої ліги «Металіст», а згодом «Таврію», з «Дніпром» дійшов до півфіналу Кубка СРСР. Інші отримували, а мене чомусь постійно обходили. А якось натякнули — усе через горезвісну п’яту графу в паспорті. В Узбекистані вона не була, либонь, проблемною.
До Ташкента потрапив разом із Соловйовим, з яким здружилися ще в київському «Динамо». Як другий тренер, я відповідав і за добір гравців. У пошуках здібних футболістів об’їздив увесь Узбекистан. Тоді в команду прийшли Ан, Федоров, Ісаков, Хадзіпанагіс... З цими хлопцями «Пахтакор» вийшов у вищу лігу. На жаль, 1979 року сталася трагедія — основний склад «Пахтакора» загинув у авіакатастрофі...
— Ви тренували й багатьох українських, згодом відомих, футболістів. У вашій юнацькій збірній грав Дем’яненко...
— Толю я тренував ще у Дніпропетровську. Він тоді зовсім юним був, вітром хилитало. Статура ніби й непогана, а ось ноги слабкими були. Потім, коли я вже у федерації працював, мені доручили готувати українську команду на турнір «Переправа» — фактично першість Союзу для гравців до 21-го року. Зібрав я гарну компанію: в Сухумі ми тоді перше місце вибороли. Приїхав до мене Анатолій Сучков, каже: «Лобановський просить порекомендувати когось із молодих у «Динамо». Я й порекомендував Михайлова, Кузнєцова, Дем’яненка. Усі потім зірками стали.
— 1980 року вас запрошували працювати з національною збірною Алжиру. Але ви не поїхали. Кажуть, через якийсь конфлікт з українською федерацією футболу. Чи не внесли б ясність?
— Ніякого конфлікту не було! У мене вже й квитки на літак на 11 січня з Москви були заброньовані. Але 31 грудня Тамара Главак — була така секретар київського міськкому партії — зарубала мою поїздку. «Нікуди не поїдеш, сидітимеш удома», — сказали мені. Це переповнило чашу терпіння. Відтак я заявив про намір назавжди виїхати з СРСР. Що тут зчинилося! Ледве не ворогом народу мене називали. З партії виключили... А я ж не просто хотів виїхати, я не був проти радянської влади.
— Існувала версія, що вас не випускали за кордон, бо ви попрацювали тренером у дніпропетровському «Дніпрі» — команді «Південмашу» і могли знати якісь оборонні секрети. Ви й справді знали, як робити бойові та космічні ракети?
— Ви ж розумієте, що це безглуздя?! Привидітися таке могло лише у хворій уяві!
— Після того, як ви поклали партквиток, у вас відібрали й посвідчення майстра спорту?
— Партквиток у мене відібрали в райкомі одразу після виключення з партії. А посвідчення у спорткомітеті віддав.
— А як? Викликали і кажуть: віддай?
— Приблизно так і було. Я ж не міг його з власної волі здати?! Віддав усе.
— Ваше ім’я повилучали з усіх довідників і навіть з книжки про історію київського «Динамо» «Атакующая вершины». Одним із її авторів був київський журналіст Валерій Мирський. Це правда, що ви виросли разом?
— Так. Ми справді товаришували. Я навіть зі своєю дружиною, з якою ми разом понад півстоліття, познайомився у Валерія вдома.
— А вам він як пояснив таке «обрізання» історії?
— У цій історії немає жодної його вини. Йому сказали: або — або. Або прибери Каневського, або книжка не вийде. Тих, хто вимагав це, мало назвати дурнями. Вони просто безголові...
— Ви відчували тиск? У чому він проявлявся? За вами стежили, вас підслуховували?
— І підслуховували, і стежили. До того ж не надто й ховаючись. Через це я навіть зі старими знайомими обмежив спілкування — не хотів, щоб у них були неприємності. Дехто, щоправда, й так поспішив мене «забути». Із друзів найбільше мене підтримував Лобановський. Демонстративно приходив у гості, а 1983-го допоміг з працевлаштуванням у дочірній команді «Динамо» в Ірпіні.
— Якийсь час ви навіть будівельником підробляти?
— А що залишалось?! Мене нікуди не приймали на роботу. А жити потрібно ж було якось. Ось і влаштувався будівельником, будинки культури на Чернігівщині будував, у Москві працював.
— Припускаю, що довгоочікуваний дозвіл на виїзд ви сприйняли з неабияким полегшенням?
— Як вам сказати? Швидше, зі сподіванням на краще.
— Кажуть, в Америці ви стали «спартаківцем»...
— Я? Ні! Ви, мабуть, маєте на увазі спортивну школу «Спартакус» у Нью-Йорку, куди мене запросили тренером дитячої команди? Я там попрацював місяців з вісім, а потім заснував свою.
— Знаю, що ви займалися організацією футбольних матчів з іще одним відомим українським футболістом, учасником чемпіонату світу 1970 року Анатолієм Бишовцем.
— Коли Толя з національною збірною СРСР та московським «Динамо» працював, ми влаштували комерційні матчі в Гватемалі й Коста-Ріці. Повинні були грати ще й у Венесуелі, але там розпочалася чергова революція, і ми не поїхали. Невдалим вийшов у нас футбольний бізнес. Можна сказати, що прогоріли ми.
— Ви стежите за футбольними подіями в Україні, Європі?
— Обов’язково. Благо, комунікації нині дозволяють це робити. Дивлюся все, що транслюється.
— Тоді ви, безперечно, спостерігали і за дебютом збірної України на світовій першості 2006 року в Німеччині. Як оцінюєте її виступи?
— Будь-яку команду, не лише збірну, можна оцінювати лише за стабільністю її виступів. Спалах, навіть яскравий, не показник, він — випадок.
— Підтримуєте зв’язки з вашими колишніми партнерами по «Динамо» і збірній Союзу?
— Часто спілкуюся з Бібою. Коли приїздив в Україну, зустрічався з Блохіним, Мунтяном, Сучковим, відвідав могилу Лобановського...
— Америка стала домівкою? За Києвом, Україною не сумуєте?
— Домівок може бути багато, але Батьківщина — одна. Там, де народився і виріс. Я 53 роки прожив у Києві. Знаю кожен його будинок, кожен ріг цього будинку. І це моя Батьківщина. А Америка — моя домівка. Так сталося.
— Збірна України продовжує черговий відбірковий цикл чемпіонату світу. Побажання від вас?
— Головне, щоб футболісти пам’ятали: вони захищають честь України. Успіху й дай, Боже, удачі нашій збірній!
Славетні динамівці (зліва направо): Володимир Мунтян, Володимир Трошкін, Віктор Каневський, Євген Рудаков.
Динамівський капітан і бомбардир.
У рідному клубі разом із племінницею Наталею.
Фото з архіву «Голосу України» і Віктора БРАНИЦЬКОГО.
