Зрештою, не буду довго інтригувати читачів. Бо ви, певно, вже й самі здогадалися, що найбажаніший для нас гість — листоноша, яка для багатьох з нас стала членом родини. Насамперед — для одиноких та інвалідів, на яку завжди чекаємо з нетерпінням. І вона виправдовує наші сподівання: крізь осінні громовиці, у заметіль по коліна в снігу, нерідко першою прокладає дорогу до наших домівок — з газетами і журналами, телеграмами, довгоочікуваними листами-звісточками від дітей, онуків і батьків. Адже навіть у нинішній «супермобільний» час телефонного, електронного та космічного зв’язку ніщо не зігріває і ніколи не зігріє людські душі й серця тепліше за слово рідної людини.

Марафонський «забіг» довжиною в життя...

— Наш ветеран кожному фору дасть, — шанобливо відгукуються про Ольгу Сайко у колективі й ровесниці, й молоді колеги. — Вимоглива, насамперед, до себе, старанна, а вже прудка — не вгонишся за нею. Всі у нас заздрять її запалу і завзяттю.

Заздрити і справді є чому. Дільниця, яку обслуговує Ольга Сайко, — одна з найбільших в обласному центрі, протяжністю в дюжину кілометрів. Це тільки рівної дороги, але на її дільниці височіє понад два десятки багатоповерхівок, половина з яких без працюючих ліфтів. Тож листоноша, за плечима якої 36 років, відданих професії, бере ноги в руки і, наче справжній скелелаз, долає їх — надцять разів щодня.

— Коли була молодшою, частенько злітала на верхні поверхи через сходинку, а тепер уже літа не ті, та й поштарська сумка поважчала. Але, коли треба, то кілька разів на день обов’язково «поскакаю» — для тонусу, — лукаво посміхається Ольга Олександрівна.

— Бува, не підраховували, скільки за роки поштарства кілометрів здолали?

— Навіть не задумувалася. Мій головний «підсумок» — своєчасно доставлена пошта адресату.

Вирішую допомогти співрозмовниці. Мінімальний денний відрізок у 12 кілометрів перемножую на мінімальні 200 робочих днів й отриману суму ще раз перемножую на 36 років.

— Виходить, пішки щонайменше двічі обігнули земну кулю по екватору.

— Цього не може бути, — сміючись, відмахується Ольга Сайко. — Нікому про це не кажіть, а то, чого доброго, ще й до Книги рекордів України потраплю.

Такою, веселої вдачі, чуйною, щирою і безвідмовною, знають Ольгу Олександрівну всі — і колеги, і респонденти. За це шанують і поважають. Про пенсіонерів та одиноких на дільниці взагалі мови немає: для них усіх вона з першого дня «наша Оля, Оленька...». У разі потреби і ліків купить, і за продуктами збігає, оплатить усі комунальні платежі, сантехніка по телефону викличе, нехитрий сніданок чи полудень приготує. Тож улітку більшість з них зустрічають «свою Оленьку» біля під’їздів, а в негоду виглядають з вікон і зазивними жестами запрошують бодай на хвилину до оселі, щоб перекинутися двома-трьома словами.

...На поштарську стежку Ольга Олександрівна ступила 36 років тому, одразу після закінчення школи. Не знічев’я, а осмислено і виважено. Вивела її на неї старша сестра, якій Оля допомагала розносити пошту під час навчання у старших класах на літніх і зимових канікулах. Ось відтоді так ні разу і не збочила з професійної стежки. Хоча можливостей кардинально змінити свою долю було немало: успішне навчання у школі давало можливість без напруження скласти іспити, якщо не до вузу, то технікуму — точно.

Ветерани пошту не здадуть ніколи

— Чому не змінила свою долю, майже чотири десятиліття безперестанку б’ю ноги на сумських тротуарах? Чесно кажучи, сама не знаю. Либонь, прикипіла душею до своїх адресатів. Хоча, якби не оці старики з їхньою безпорадністю і самітністю, можливо, давно змінила професію. Скільки разів чоловік намовляв, кинь ти своє поштарство — здоровішою будеш. Треба було послухатися. Надворі вік технічного прогресу, а ми, як і раніше, з дідівськими сумками наперевіс і на своїх двох, наче ті комсомольці. Колись за день по два заходи на дільницю робили, а нині три-чотири рази — як Отче наш. А сумки дедалі важчі й важчі. Раніше у них лише кореспонденцію носили, а останні десять років додалося «навантаження» у вигляді товарів повсякденного вжитку. Тому сучасні українські листоноші не тільки «альпіністи» і «марафонці», а ще й «важкоатлети», ладні хоч зараз світові рекорди поновляти. Тоді наші сумки тягнули від сили сім кілограмів, а нині добре, якщо у 16 убереш. Думаю, всі ми погодилися б мати звичайнісінький велосипед. У 80-х роках минулого століття в кожному великому мікрорайоні Сум працювали так звані опорні пункти, де зберігалася кореспонденція, яку централізовано доставляли з поштових відділень. Тож не треба було щоразу бігати по неї у відділення. Нині від них лишилася одна згадка.

Ользі Сайко та її колегам по всій Україні можна тільки поспівчувати від такого «піклування» про низові кадри, на чиїх плечах, по суті, тримається вся українська пошта. Поки що. Мало того, що з місячного окладу в 1,2 тисячі гривень на хліб з молоком ледве вистачає, та й то отримують його у повному розмірі за умови виконання і перевиконання «супутнього плану». До того ж багато з них працюють на 0,8—0,9 ставки. Про премії ветерани-поштарі вже давно забули, а молоде покоління взагалі не знає, що це таке і з чим їх «їдять». Тому і не затримується на «почесних» поштарських посадах молодь. Навіть двожильні не витримують. Так зробила і рідна дочка Ольги Сайко Марина після 10 років «альпіністсько-великовагових» походів з пудовою сумкою за плечима. А заміни їм немає. Якщо донедавна у 4-му відділенні працювала 21 листоноша, то нині тільки 15. Скільки залишиться, і чи взагалі залишаться, завтра — ніхто не знає.

Між іншим, знищення телефону і пошти завжди призводили до занепаду держави. Про телефон мовчу, він уже давно в Україні з «іноземним акцентом». Пошта ще тримається. Однак, коли перейде до їхніх рук? — запитання суто риторичне. Вона буде українською доти, доти у ній на бойовому посту залишатимуться такі як Ольга Сайко, Валентина Нестеренко, Світлана Бугай та інші листоноші-ветерани. Ці вітчизняної пошти не здадуть нікому і ні за які «пряники»...

Фото Володимира КОВАЛЕНКА.

До речі

На Сумщині щодня торує стежки до людських осель майже півторатисячний загін поштарів. Серед них і листоноша 4-го відділення поштового зв’язку міста Суми Ольга Олександрівна Сайко.

Приз переможцеві загальноукраїнського конкурсу серед поштовиків України «Голос України — в кожну родину»  листоноші 4-го відділення поштового зв’язку міста Суми Ользі Сайко (в центрі) вручають завідувачка відділу інформаційного та іншого забезпечення редакції газети «Голос України» Лілія Курбатова разом з керівником Сумської дирекції УДППЗ «Укрпошта», депутатом Сумської обласної ради Володимиром Криштопою.