«— На что похожи облака? — спросил меня мой сын слепой.
— Я б объяснил тебе, но как, ведь ты не видишь, мой родной?
— Ну, объясни хоть как-нибудь, я, как и все, хочу всё знать,
А, правда, что они плывут, и могут быстро исчезать?»
Борис ДАВИДЯН.
Центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів України 80 років тому, 4 червня 1933 року, ухвалили рішення про створення Українського товариства сліпих з керівною структурою, заводами й громадськими організаціями у всіх обласних і районних центрах. На той момент у республіці вже діяло 12 місцевих організацій інвалідів по зору, що об’єднували понад 100 осіб.
Сьогодні багато підприємств системи Українського товариства сліпих (УТОС) переживають не кращі часи. Але є серед них і ті, хто демонструє стабільно високі виробничі показники, забезпечуючи своїх співробітників-інвалідів зарплатою й реалізуючи комплекс соціальних заходів. Кореспондент «Голосу України» побував на флагмані системи — Дніпропетровському учбово-виробничому підприємстві УТОС «Луч».
Сталий економічний розвиток — база для ефективної соціальної роботи
Історія ПО «Луч» бере початок з 1928 року — з невеликої артілі, що часто міняла адресу, яка облаштувалася, нарешті, у шістдесяті роки на вулиці Шинній. Сьогодні з 570 співробітників підприємства — 323 інваліди різних нозологій. 270 інвалідів по зору — близько 200 з них пропрацювали на заводі понад чверть століття. Здебільшого, це інваліди з дитинства, які навчалися в спецінтернатах для сліпих і напівсліпих, хоча є й ті, хто втратив зір з різних причин уже в зрілому віці — насамперед через діабет.
У технологічних процесах використовується понад 4 тисячі різних операцій. Найбільший цех — складальний, у якому працює близько 200 чоловік. Тут збирають електропускачі, трійники, мітли. Основною продукцією є обприскувачі від 1,5 до 15 літрів для саду й городу. Також трудяться інваліди й на обробці деталей із пластмаси в 1-му заготівельному цеху: зачищають, випускають шнури, лійки, відра. На штампувальному виробництві 2-го заготівельного цеху працюють із металом, деталями для складального цеху, випускають шланги. 12 інвалідів працюють навіть у ливарному цеху — на пристосованих машинах.
Виробництво повністю замкнуте: завод не одержує жодних комплектуючих по кооперації, працює «від нуля й до складу». Завдяки цьому вдалося не повторити долю багатьох підприємств системи УТОС, змушених багато років тому закритися саме через збій взаємин з партнерами.
На заводі розуміють, що без постійної модернізації, установки нового сучасного обладнання на ринку не втриматися. Одне з останніх придбань — ливарні машини-автомати Тайванського виробництва, на яких працюють тільки інваліди.
Більшість колективу — трудоголіки
Необхідність у професіоналізмі працівників диктується потребами ринку: кінцевому споживачеві продукції важливо насамперед те, наскільки продукція якісна й доступна за ціною. На «Луч» рекламацій практично не надходить.
Зазначимо: інваліди з більшою відповідальністю ставляться до своєї роботи, ніж багато хто з працездатних людей. Це справжні трудоголіки. Наприклад, відповідальний пост керівника служби постачання й збуту підприємства довірено тотально сліпому Василю Міщенку. Таке місце йому б не надали ніде більше. І людина дорожить роботою, живе турботами рідного заводу й показує такі результати, яким на інших підприємствах просто заздрять.
І так практично всі заводчани — незалежно від місця й посади. Почути про закриття підприємства для них рівносильно особистій трагедії — це як дім втратити. Тому браку в роботі практично не допускається на всіх рівнях.
«Через глаукому я повністю втратив зір. Тоді всерйоз задумався: чи зможу далі жити? Та й чи життя це — на дивані, без спілкування, без роботи, — згадує працівник складального цеху Леонід Продан. — Й тоді знайомі запропонували піти на завод «Луч». Погодився: адже багато десятиліть пропрацював на виробництві, міг робити що завгодно. За кілька днів освоїв доручені операції. І сьогодні, через 11 років, здатний працювати практично на будь-якому робочому місці. Робота нелегка: позначається тривале знаходження в одному положенні. Та й звикнути зі сліпотою непросто. Заробітки, звичайно, невисокі, але працюють тут, в основному, для того, щоб не залишатися наодинці зі своїми проблемами. У нас дружний колектив, намагаємося допомагати один одному, беремо участь у різних заходах».
...А вдома у Леоніда — безробітний син. Не інвалід, але у свої 41 рік знайти роботу поки що не може.
«На заводі працюю 26 років — після закінчення спецшколи. А де ще працювати з нашими недоліками? — міркує колега Леоніда Наталя Костенюк. — На роботу, з роботи привозять — це дуже важливо для незрячих: зупинити маршрутку буває дуже складно. Тут стабільні заробітки. Особисто я заробляю 2 тисячі гривень — а це допомагає мені виховувати двох дітей. Однієї лише пенсії було б недостатньо. Ми на заводі знаємо один одного багато років, люди їздять у клуб на заняття в гуртках, виступають у різних містах».
За інвалідів розгорнулася неабияка боротьба
З улаштуванням на завод проблем немає, є достатньо вакансій. Навпаки: сьогодні складно знайти інвалідів для роботи — міські підприємства й організації буквально воюють за них. Цьому сприяє запроваджена 4-відсоткова квота: на кожні 25 співробітників має бути хоча б один інвалід.
Залучити й утримати людей на заводі «Луч» намагаються крім своєчасної й «чистої» зарплати преміями за підсумками роботи (за минулий рік майже на всіх заводчан припало 210 тисяч гривень), повним соцпакетом ще й цілим комплексом соціальних заходів.
Співробітників підприємства із всіх районів міста безплатно доставляють на роботу і з роботи — для цього є і власні, і орендовані автобуси, які щодня проїжджають по 210 кілометрів.
Неподалік від Дніпропетровська, поблизу села Орловщина, у мальовничому місці розташована база відпочинку підприємства на 70 місць: ліс, річка, окремі будиночки. Причому один день відпочинку співробітникові заводу обходиться в 10—12 гривень. На морі — дещо дорожче.
На підприємстві є їдальня, повні обіди в якій коштують, у середньому, 12 гривень — годують за собівартістю продуктів. Величезний вибір аудіокнижок на різних електронних і магнітних носіях пропонує спеціальна бібліотека. У медпункті приймають окуліст, терапевт, фельдшер і медсестра — хоча варто відзначити, що завдяки вжитим заходам безпеки виробничий травматизм на підприємстві практично відсутній.
Нужденним інвалідам, в основному, сиротам, надаються місця в гуртожитку. Місячна оплата в опалювальний сезон не перевищує 100 гривень.
Дарувати талант, творячи добро
У «Лучі» чимало музикантів, багато років діють творчі народні колективи: естрадний — «Монітор» і хоровий — «Дніпряночка». Вони стабільно посідають призові місця на загальнонаціональних конкурсах, проведених УТОС, дарують свій талант жителям Дніпропетровщини й інших областей України. З поїздками й участю в заходах допомагає завод.
«Беру участь у самодіяльності скрізь, де можна — для душі, для людей, — розповіла солістка заводського ансамблю Ганна Панова. — Багато їздимо з виступами, із тріо «Трембіта» побували в Болгарії, щорічно беремо участь в оглядах УТОС. Цього року вже пройшли відбірний тур у Донецьку — там змагалися колективи із Дніпропетровської, Донецької, Запорізької та Харківської областей. Такі самі огляди відбуваються в Рівному, Одесі та інших регіонах. Нині готуємося до всеукраїнського заключного огляду в Євпаторії, де восени збираються кращі таланти з усієї України — ми туди завжди потрапляємо. Допомогу підприємства відчуваємо у всьому: під час поїздок нам оплачують пропущені робочі дні, надають транспорт і багато чого іншого. На прохання не відмовляють».
У центрі Дніпропетровська розташовано Будинок культури підприємства, побудований ще в 1947 році. Для інвалідів безплатно працюють творчі гуртки, спортивні секції. Їхнім учасникам допомагають добиратися на заняття й додому за рахунок підприємства.
Мета — дати нужденним все необхідне
Намагаються на заводі розвивати й спорт: особливу популярність має голбол (гра, у якій команда із трьох чоловік повинна закинути м’яча з вмонтованим дзвіночком у ворота суперника), шашки й шахи. На міських спартакіадах з шашок рідний Бабушкинський район представляють саме люди «Луча».
Кандидат у майстри спорту з шашок Василь Горбенко посів 4-те місце на Чемпіонаті Європи. Василь Григорович працює на підприємстві все життя — осліп у 1965-му, коли не виповнилося й шести років. «Поруч із будинком батьків був кар’єр, — розповідає він. — Там я знайшов детонатор часів війни, що вибухнув у мене в руках». Потім навчання в Київському інтернаті для сліпих, там і полюбив шашки й шахи.
«Я свого часу по лінії УТОС не раз ставав чемпіоном України, тричі — СРСР з плавання, виступав за збірну, — неохоче ділиться своїми досягненнями голова виробничої первинної організації УТОС Валентин Кремінь. — Але нинішня молодь не так активно бере участь у спортивному житті, як у наш час. Їм би все за комп’ютерами посидіти — ми для цього, до речі, створили спеціальний клас, де інваліди осягають комп’ютерну грамотність. І наша мета — надати можливість всім охочим брати участь у спортивних і культурних заходах».
Лише за минулий рік на оздоровлення понад 300 працівників заводу й членів їхніх родин (без урахування утримування баз відпочинку), культурно-масову й спортивну роботу на підприємстві було виділено 728 тисяч гривень.
Плин кадрів на підприємстві практично відсутній — хіба що на пенсію хто вийде. А так: тут, як у родині, звідси не йдуть. І у зв’язку з 80-літнім ювілеєм хочеться побажати цим сильним і мужнім, добрим і дуже світлим людям зберегти той промінь надії, що горить в їхніх серцях, зігріваючи душі ближніх і освітлюючи шлях тим, хто опинився в пітьмі.
Фото автора.
P. S. Ці люди не звикли скаржитися. Проте вони з болем розповідають про те, що через неуважність з боку влади їх і без того нелегке життя стає ще й небезпечним. Відкриті люки колодязів перетворюють шлях додому й на роботу на джерело постійної небезпеки — це дуже гнітить і морально, і фізично. Нерідко люки без кришок знаходяться прямо біля пішохідних переходів, обладнаних «звуковими» світлофорами для сліпих. Так, наприклад, голова профкому провалювався в колодязі вже 14 разів. Маршрутники, угледівши на зупинці інваліда з паличкою, норовлять його об’їхати, не зупинившись. А тих з них, хто все-таки потрапив у салон і заявив про своє право на пільговий проїзд, висаджують — часом прямо серед мосту через Дніпро. Та й зупинки в автобусах ніхто не оголошує — як тут безпомічному інвалідові бути?
Довідка
Сьогодні «Луч» вважається найуспішнішим підприємством системи УТОС в Україні. Незважаючи на тимчасовий спад виробництва, пов’язаний із закриттям ділянки виготовлення пакетів, зростання фінансових показників стабільне. Цього року план на 5 мільйонів гривень перевищує торішній і становить близько 80 мільйонів. За вісім років обсяги виробництва зросли втричі. Щорічно вводиться у виробництво 2—3 нових види виробів. Від деяких, наприклад, реле для старих холодильників, змушені відмовлятися. На іншу продукцію, таку, яку випускають з 1957 року, — надійні механічні електропускачі — є сталий попит.
До речі
Час, необхідний на освоєння професії, залежить передусім від індивідуальних особливостей самих людей. Повністю сліпі можуть навчитися виконувати операції за пару тижнів, а в тих, хто трохи бачить, може піти на це й півроку. Тому й відрядні зарплати сильно відрізняються: від 300 гривень до 2,5 тисячі — при 7-годинному робочому дні.
Думка
«У людини після втрати зору відбувається колосальний психологічний перелом. Але після того, як людина потрапляє до нас на підприємство, починає розуміти, що життя триває, — розповідає генеральний директор об’єднання «Луч» Леонід Лежепьоков і продовжує: — Відносини між державою та інвалідами не повинні полягати лише в установленні пандусів у супермаркетах і підйомників у транспорті. Я перевів би їх у морально-етичну площину, у площину більш поважного ставлення до цих людей».
Штрихи долі
Голова профкому Володимир Кузьменко закінчив середню школу в Павлограді. Вчився на відмінно, причому п’ятірки одержував саме за знання, а не з жалю. Згадує: весь клас підтягував, а часом і шпаргалками постачав. Особливо давалася математика — він і сьогодні може кожному дати фору у швидкості обрахунку, обходячись у роботі без калькулятора. Після школи поїхав вступати до Курського музучилища, але не склалося. Повернувся до Дніпропетровська, в 19 років одружився. Син Володимира Олексійовича інвалід 2-ї групи по зору, самостійно закінчив медучилище, університет, комп’ютерну академію й сьогодні працює також на заводі «Луч» програмістом. Володимир Олексійович ще з 70-х був солістом місцевого ансамблю й досі шанувальник саме живої музики, живих, а не електронних інструментів.
Дослівно
«Всі охочі співробітники можуть відпочити в пансіонатах — працівник оплачує 30% вартості путівки, інше доплачує підприємство, — зазначає начальник відділу із соціальних питань, голова профкому Володимир Кузьменко. — За рахунок Фонду соціального страхування люди проходять санаторне лікування: той, хто його потребує, оплачує 20%. Відпочивають в Євпаторії, Севастополі, Кирилівці, на базах УТОС у Херсонській та Одеській областях. Члени родини інвалідів 1-ї групи, що їх супроводжують, їздять з ними безплатно, на дітей поширюються пільги».
У виробничих цехах підприємства.
