Як зробити громаду самодостатньою

Саме до такої думки схиляється голова Волочиської районної ради Леонід Шиманський:

— Територія, земля — це те основне багатство, яким має володіти самодостатня громада. Бо воно є головною передумовою розвитку чи то промислової, чи то сільськогосподарської, чи туристичної, чи будь-якої іншої інфраструктури. А вже ті в свою чергу мають принести надходження до місцевого бюджету. Щоб побачити справді ефективний територіальний поділ Леонід Іванович пропонує повернутися до територіального устрою середини вісімдесятих років минулого століття, котрий, на його думку, був найефективнішим. У той час сільрада була прив’язана до території у три-п’ять тисяч гектарів. Як правило, її обробляло одне господарство, яке було спроможним заробити кошти не тільки для свого розвитку, а й для утримання соціальної сфери села. Саме за колгоспні гроші було зведено чимало сільських лікарень, шкіл, дитячих садків, клубів... 

— Але з часом почали перемагати амбіції окремих керівників, котрі почали дрібнити колгоспи. І при цьому кожен новий голова був не проти мати свою сільраду, — переконаний Леонід Іванович. — А в результаті ми отримали у спадщину тисячі сільських рад без грошей і реальних повноважень.

— Є у нас, приміром, три сусідні села — Зайчики, Тарноруди та Поляни, — продовжує голова. — У кожному живе по шістсот чоловік. І у кожного — своя сільрада, сільський голова, і хоча і скромний, але свій штат чиновників. Та при цьому всі вони однаково не можуть дати собі раду, не знають, куди подітись із своїми проблемами, насамперед фінансовими. То чи не доцільніше було б їм усім об’єднатися в єдину громаду? Чи додасть таке формальне об’єднання надходжень до місцевого бюджету? Думається, навряд чи. Чи вдасться багато зекономити державних коштів на скороченні посад секретарів? Очевидно,  що ні. То в чому ж тоді сенс такого об’єднання?

— Я зрозумів це, коли побував у французькій Тулузі, — підтримує ідею міський голова Старокостянтинова Микола Мельничук. — Населення міста становить 400 тисяч чоловік. Але об’єднана тулузька громада —вдвічі більша. Бо до неї входить населення навколишніх невеличких сіл та містечок. І це не формальність. Це насамперед можливість спільно заробляти гроші до бюджету і спільно розподіляти їх саме на те, що важливо для всіх жителів, а не одного міста. При цьому ніхто не вважає себе бюджетоутворюючим містом, а хтось — дотаційним селом.

Як важко діляться місцеві бюджети, знають всі, хто причетний до цього. Бо всім і на все не вистачає. Доводиться визначати пріоритети там, де їх навіть теоретично неможливо визначити, бо кому більше потрібні гроші — хворому на ліки, школі на нові вікна, чи на будівництво дитячого садка для сільської малечі? Однак при цьому переважна більшість міських голів впевнена, що їхні міста ніколи не були б дотаційними, якби все зароблене залишалося на місці, а не відправлялося до державної скарбниці. — Силу місцевого самоврядування чи не найповніше я зрозумів, коли, побувавши в нідерландському Маастріху, дізнався про його бюджет, — поділився враженнями міський голова Кам’янця-Подільського Микола Сімашкевич.

Одним із основних джерел надходжень до місцевої казни для обох міст є туристичний бізнес. Кам’янець з усіх сил прагне його розвинути і заманити до себе туриста. Але ще кілька років тому двадцять відсотків готельного збору залишалось у міській казні. Тепер ця сума зменшена до одного відсотка. В результаті місто, яке прагнуло самостійно заробити на свій розвиток, очікує державних дотацій.

І справа навіть не в тому, наскільки справедливим є їх розподіл. Найбільша свобода громади полягає не в тому, щоб самостійно використати субвенції, а в тому, щоб самим заробити достатньо для свого життя і розвитку. Тож в ідеалі потребують від держави не стільки фінансової підтримки, скільки створення того інвестиційного клімату, котрий дозволив би запросити до туристичного містечка інвесторів. 

Якщо гроші згори, то й підказки звідти

Право бути самодостатнім містом Славута отримала ще 380 років тому, — не без гордості розповідає тамтешній міський голова Василь Сидор. — Магдебурзьке право чітко визначало його права і обов’язки, і ніхто, в тому числі і держава, не могли їх порушувати. Тепер після стількох віків ми знову у пошуку таких вольностей. А головне — фінансової основи, котра підкріплювала б їх. Що з того, що сесії місцевих рад можуть на свій розсуд ділити бюджетні кошти? Адже розподіл цей відбувається, виходячи не так із бажань чи потреб громади, як із можливостей завжди обмежених бюджетів. Як наслідок — традиційно передбачуваний результат: дороги залатати нічим, відремонтувати каналізацію немає за що, утримувати зайвий медпункт — неможливо... Пояснення у переважній більшості одне: якщо населений пункт на дотації, то розкошувати немає як, треба дякувати і за те, чим допомогли зверху.

— Але за що і кому має дякувати Славута, котра щорічно збирає до 160 мільйонів гривень різних податків і зборів, — запитує голова. — Із цієї суми на місці залишається 30 мільйонів. Потім ще 70 мільйонів гривень ми отримуємо дотації. А куди ж дівається решта?

 Добре, якщо пощастить, і на твоїй території працює такий промисловий гігант, як Хмельницька АЕС. Своїми відрахуваннями до бюджету вона може прогодувати не одне село. Та коли поруч немає нічого подібного? Як виживати крихітним ружичанкам, правдівкам та ясинівкам? 

Реально вони вже давно не мають свого голосу і забули про будь-які бажання? Бо що може хотіти, а тим більше — вимагати бідняк, у якого порожньо в кишенях. 

Можливо, це дещо гротескне порівняння, але саме на нього схожі теперішні стосунки громади із державою. Вони народилися не зараз — тягнуться десятиліттями. Але вибудувати нові, попри спільне бажання обох сторін, так нікому і не вдалося. То ідеї були утопічними, то рішучості в діях бракувало, а то й просто бажання щось змінювати. 

Хмельницький.