Патріотизм не виникає нізвідки і не виражається тільки на словах

— Я могла б сказати, що в громадських ветеранських організаціях, серед учасників локальних війн, у лавах колишніх ліквідаторів аварії на атомній станції чимало моїх виборців, хто підтримував мене в дні волевиявлення і з ким я активно співпрацюю нині. Це правда. Але тільки частка правди. Ми, що живемо під мирним небом, не можемо не відчувати вдячності стосовно всіх, хто грудьми захистив нас від ворога, хто боровся за Батьківщину, за свою сім’ю, за дзвінкий сміх дітей. Наш священний обов’язок — постійно, і не тільки «по датах», доводити, що ніхто не забутий і ніщо не забуте. І це не просто слова. Повірте, ті, хто вижив, хто несе на собі весь тягар від пережитого, потребують нашої уваги. Сотні вітальних листів, листівок направила наша громадська приймальня афганцям і чорнобильцям, сім’ям загиблих, учасникам Великої Вітчизняної війни. На мітингах люди підходили і сердечно дякували мені за теплі слова на свою адресу. Але ось у парку ім. Гагаріна біля пам’ятника жертвам Чорнобильської катастрофи раптом звертається до мене жінка з таким питанням: «А що, вдовам чорнобильців за вибором листи надсилали?».

Зрозуміло, що жінку ранила неувага. Через чийсь недогляд її ім’я не було внесено до загального списку, і людина залишилася ображеною. Що їй до загального висловлення співчуття, якщо забули конкретно про неї? Нам завжди треба пам’ятати, що в кожній сім’ї, звідки йшли добровольці-вогнеборці, залишалися матері, дружини, наречені, сестри. Це і їхні долі обпалила страшна атомна пожежа. І перед ними ми в боргу. Як у вічному боргу перед ветеранами війни, чиї рани продовжують боліти, хто сьогодні потребує особливого догляду та піклування. У щоденній метушні ми часом забуваємо про це.

Пригадую, як на одному з особистих прийомів довелося відчути сором і провину за чужу байдужість перед літнім інвалідом І. Є. Шамшуріним, який цілий рік добивався у соціальних працівників можливості підлікуватися в госпіталі ветеранів війни. Йому відповідали: «Чекайте: велика черга...», і справа не рухалася. Моє прохання допомогти інваліду підтримав колега — депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим Сергій Доніч. Завдяки його допомозі вже через кілька днів мого відвідувача гостинно зустрічали в госпіталі. Нещодавно від нього прийшла листівка: «Підлікували ветерана. Щиро дякую. Ваш виборець».

— 9 Травня — особливий день. Перемога — одна на всіх, а ставлення до неї неоднозначне. Хто стежить за роботою Верховної Ради України, той відзначив, наскільки різні пропозиції щодо цієї дати звучали з її трибуни і в кулуарах. Одні депутати хотіли б бачити цей день «Днем скорботи», інші вимагали взагалі скасувати свято, треті лякали неофашистськими гаслами. Багато фактів свідчать про те, що неофашизм знову піднімає голову. Комусь дуже хочеться переписати, переробити історію. Партії регіонів, всім розсудливим українцям доведеться активно попрацювати, щоб не дати розповзтися цій коричневій чумі, щоб ми знову не наступили на ті само граблі. Ми не дозволимо забути про Перемогу, про ту ціну, яку довелося заплатити за неї. Наших дідів, загиблих заради нашої свободи, поєднав один прапор, один окоп, одне бажання відстояти Батьківщину. Всі 68 років, з того самого дня, коли в кожен дім радіо голосом Юрія Левітана принесло найважливішу і радісну звістку: «Перемога! Радянський народ переміг! Війна закінчилася!», немає у нас святішого і значущішого свята. Подвиг народу — це гордість і пам’ять, яку ми повинні передати своїм дітям і онукам. Це основа патріотичного виховання молодого покоління. Я говорила про це на мітингах, на зустрічах з ветеранами і бачила, що сімферопольці підтримують високі патріотичні ідеали і духовні цінності.

Щоб передати таку ідею, виникла думка розповісти про подвиг і славу дідів вустами дітей. Ми зв’язалися з дитячим творчим центром, яким керує Світлана Дункевіч. Її колектив відомий благодійними концертами. Юні артисти виступають на користь хворих однолітків і багатодітних сімей. Вони підготували великий літературно-музичний монтаж на тему війни, Перемоги та миру. У концерті взяв участь і заслужений артист України Юрій Лопушанський. Як жартували пізніше самі сивочолі й увінчані орденами глядачі, «здавалося ще трохи, і ми будемо готові знову йти в атаку...».

Як і належить, у святковий день усі отримали подарунки. Але не помилюся, якщо скажу, що дорожче за всякі продуктові пайки і сувеніри була спільна радість присутніх, почуття розділеного свята. Його відлуння долинуло навіть до тих, хто за станом здоров’я не зміг бути присутнім на торжестві. Пенсіонерки Т. І. Рак і Є. М. Черняк передали привітання і подарунок інваліду війни Ганні Василівні Гуровій. Вона пише мені: «Це несподівана радість. Я зворушена Вашою увагою...». А я була так само зворушена, коли після концерту отримала запрошення від іншого ветерана: «Прошу розділити зі мною 80-річний ювілей. Відмови не приймаються...».

— Патріотизм починається з любові до сім’ї, друзів, свого міста, своєї малої батьківщини. Але патріотизм не виникає нізвідки і не виражається тільки на словах. Важливо доносити цю любов конкретними справами. Непогано було б кожній людині звернутися до себе словами американського президента Джона Кеннеді: «Не питай, що країна зробила для тебе, запитай себе, що ти зробив для країни». Що ж до нашої депутатської роботи, народний обранець зобов’язаний постійно запитувати себе: що я зробив і що ще можу зробити для своїх виборців? У мене за плечима чималий трудовий стаж, стаж керівної роботи. Але навряд чи коли-небудь я відчувала більше задоволення від зробленого, ніж в ті дні, коли вдалося дотримати слова перед мешканцями Південно-Західного мікрорайону Сімферополя, в квартири яких стала цілодобово подаватися вода завдяки побудованому на Партизанському гідровузлі додаткового резервуару. Не потрібно більше чекати «режимної» години, набирати воду у ванну, купувати привозну. За підтримки керівництва Ради Міністрів Криму і особисто Анатолія Володимировича Могильова, за участю керівництва Сімферополя ми розв’язали проблему, яка налічує чотири десятиліття. Я бачила сльози і радість в очах людей перед струменем чистої води.

На мітингу, присвяченому запуску того важливого об’єкта, я сказала, звертаючись до членів нашої дружної команди: «Знайте, це тільки перше питання, яке вдалося вирішити разом. На порядку денному — водопостачання і каналізування мікрорайону Верхня Українка, вулиць Тарабукіна, Петровської Балки». Не знаю, чи стало радісним моє повідомлення для міської влади, адже відомо, що коштів у бюджеті міста на розв’язання витратних проблем немає. Але я обіцяла «депутатські гроші», виділені на вирішення першочергових завдань округу, передати на ці цілі. Міський голова В. М. Агєєв підтримав ініціативу, і роботи на Верхній Українці почалися. Регулярно на місці водовідведення проводяться робочі наради. Будівельники дали слово жителям Українки, що до чергового посушливого сезону ті будуть з водою.

Що ще я називаю «теорією малих справ», яка насправді уособлює конкретні соціально-політичні ініціативи? Копітку роботу з підготовки законопроектів, вдосконалення законодавчої бази, що стосується різних сфер життя афганців, чорнобильців, підприємців, педагогічних працівників — всіх, хто довірив мені, як народному депутату України, свою долю.